«Народна війна» і харків’яни

Перш, ніж потрапити до «першої столиці», виставка «Народна війна» побувала у 50-ти українських містах. І читаючи в Інтернеті, як активно всюди відгукувались на неї люди, тривожило питання: «А чи прийдуть, чи зацікавляться виставкою харків’яни, місто яких, власне, і було епіцентром розв’язаної проти українців у двадцятих-тридцятих роках минулого століття радянсько-російської війни?»

Ми звернулись із повідомленням про «Народну війну» безпосередньо до харківської громади: через соцмережі, SMS-ки, роздавання флаєрів і афіш на вулицях.

Місце проведення виставки само по собі було знаковим і символічним. Свято-Дмитрівський храм – один з найдавніших і найкрасивіших храмів, який знищили більшовики у тридцятих, і який, певно, єдиний, що відновлюється у Харкові на пожертви простих харків’ян, парафіян церкви, вірних Української Автокефальної Православної Церкви. Символічно і те, що першими, кому саме у Харкові радянська окупаційна влада оголосила війну на знищення – це священики УАПЦ. Адже саме вони у 20-х-30-х вважались національно-духовними провідниками.

Виставка «Народна війна» експонувалась у трапезній церкви три дні: з 25 по 27 травня. І не було хвилини, щоб до просторої зали оглянути виставку і послухати автора, Романа Круцика, не заходили люди. Вони йшли цілими родинами: бабусі, дідусі, їхні діти і онуки… А наступного дня – ще їхні родичі із друзями… Навіть одна молода дівчина, яка довго роздивлялася і щось із документів для себе конспектувала, призналась, що її майбутня свекруха ввечері має влаштувати домашнє обговорення всього, що було побачено і почуто на виставці, і от тому вона прийшла вдруге, щоб її хлопцю перед мамою не було соромно, і вона оцінила розум і обізнаність дівчини й благословила їхній шлюб, про що вони їй ніяк не наважаться сказати.

І справді дуже багато людей, роздивившись уважно документи, фото і послухавши ґрунтовну лекцію пана Романа, засвідчували, що виставка «Народна війна» перевернула їхню свідомість. Бо не голослівно, як це роблять пострадянські історики, а мовою документів у виставці доводиться, що ніякої громадянської війни дійсно в Україні не було. А на терени нашої країни для утримання силою радянської влади були введені російські війська, в яких, крім росіян, були інші нацменшини імперії, китайські підрозділи тощо. Це перше. По друге, розсекречені в СБУ документи розвіюють ще один міф, який міцно тримається в нашій свідомості, про те, що наш народ покірно давав морити себе голодом. У «Народній війні» наводяться факти про масовий збройний опір окупантам. Голодомор, влаштований сталінською владою, був застосований проти українського селянства, яке на початку тридцятих повстало на Сході і Півдні України проти окупантів. І з цього також випливає, що Українська Повстанська Армія є продовженням і наслідуванням збройної боротьби проти московських загарбників, яку було розпочато у двадцятих-тридцятих роках на Сході України.

Документи про діяльність чекістів, більшовиків і комуністів, зокрема, у Харкові (листівка «Ужаси харківської чрезвичайки») не можуть не навести на думку, що комуністична ідеологія, головною цінністю якої є абстрактна ідея, а не людина, тоді як життя людини взагалі жодної цінності не має, повинна бути оголошена поза законом. На виставку в Харкові приходили й люди, які, роздивляючись фото, шукали за прізвищами, місцевостями, своїх близьких. Одна жінка зі сльозами на очах розповідала, що шукає на фотографіях справжнього свого дідуся. Її сімейна історія така, що у полтавському селі в хату її діда з бабунею увірвались червоноармійці. Одному сподобалась їхня бабуня. Він на очах у дітей застрелив батька, а маму зґвалтував. І залишився з ними жити, погрожуючи розстріляти усіх, якщо поскаржаться. І от в неї, онуки, котрій довелося жити під одним дахом з «червоним» дідом-вбивцею, завіт – знайти відомості про свого рідного діда… Інша відвідувачка, розповіла, що її батька призначили у 1933 році головою у радгосп Богодухівського району. У селі, яке повстало і чинило збройний опір, не залишилося живої душі. Кого червоні розстріляли, хто помер з голоду. Тоді її батькові наказали їхати по «дєрєвням»Тульської губернії і тамтешніх мешканців переселяти на «звільнену» від українців територію. Тато розповідав їй, що переселенці з російського села не вміли нічого з толком ані посадити, ані виростити… Тож от і зрозуміло, чому діти і онуки тих, хто живе тепер на виморених голодом українських землях, не пам’ятають, не знають і не хочуть знати історії цієї землі. Звідси і влада, за яку вони голосують. Власне, до такого висновку підводить виставка. Але прочитується в ній також інше значення, пов’язане скоріше із сприйняттям виставки.

Бо ж бачимо, що залишились слобідські й харківські українські родини, як, певно, і на Півдні, в інших східних областях, що попри всі страшні випробування, які випали на долю їхніх дідів-прадідів у ХХ столітті, зберегли свою споконвічну традицію, мову і культуру. І судячи з того, скільки молоді прийшло на виставку ( їх же ніхто не заганяв, як це зазвичай робиться), якою високою була їхня пізнавальна активність, не так все сумно в нашій хаті. Це зайве свідчення того, що ми, українці, маємо в цій битві з окупантами, що досі триває, обов’язково перемогти!

Published on 29 May 2013