Повстанська могила

“Тут спочивають Лошак Микола Анісімович — 1927р., Полоницкій Микола Карпович — 1927р., Хомяк Олександер Васильович — 1927р. Загинули — 1945 року. Боже спаси їхні душі. Від рідних”. Такий напис на могилі трьох молодих юнаків прочитала нещодавно, у день проводів, на цвинтарі села Городниця Млинівського району Рівненської області. Цю могилу у старій частині кладовища мені показав мій батько, котрому один з цих хлопців — Микола Лошак, доводився двоюрідним братом. Мій батько, Лошак Віталій, був ще зовсім малим, як загинули ці троє друзів-односельчан, проте історія їхньої смерті переповідалась із уст в уста у нашій родині і так дійшла аж до мене.

Молоді хлопці були однокласниками і друзями, воювали в Українській Повстанській Армії, були бандерівцями. За свідченням родича Полоницкого Барановського, якого ми зустріли у той день біля пам'ятника, вони захищали Колківську республіку. Наприкінці війни діяли малою групою на рідних теренах рядовими повстанцями. Полоницкого Миколу записали на пам'ятнику чи навмисно, чи помилково Карповичем, хоч був Юрійовичем (могила його батька, що воював, за його ж даними, за УНР у Петлюри, теж поруч).

Про те, що ці юнаки загинули за Україну в лавах УПА, вже мало хто в селі знає, а ще менше цікавляться історією, не одне покоління змінилось тут, безпосередніх свідків їх смерті вже навряд чи вдасться знайти. Минуло вже майже 70 років з часу останнього бою повстанців, а скромний пам'ятник на їхній могилі, що поставили родичі вже за брежнєвських часів, із зрозумілих причин не містить жодної згадки про причину їхньої загибелі.

Полягли вони ранньою весною 1945 року, вистежили їх енкаведисти за чиїмось доносом і по слідах на свіжорозмерзлій після зими землі. Ці сліди привели совєцьких карателів у село Городниця на хутір Павла Лошака — рідного дядька одного з молодих повстанців. За розповідями, хлопці вступили у нерівний бій з енкаведистами, бо тих приїхало захоплювати повстанців багато. Вони відстрілювались з клуні, одного з карателів хтось із них навіть поранив у плече, проте ситуація виявилась безнадійною, мужні вояки відмовились здатись, підірвали себе гранатою і прийняли всі троє смерть, не зрадивши своєї ідеї, не здавшись живими ворогу у руки. Оскільки їхні тіла, які залишились на згарищі від клуні, були сильно обгорілі, тому не були упізнані, а їхні сім'ї не були знищені чи вивезені у Сибір. Також і ті, хто знали, хто саме загинув у цьому бою, не виказали. Їх так і поховали разом в одній могилі односельчани. На жаль і Павла Лошака, і його дружину Степаниду, і її матір за кілька днів після цього бою, на тому ж хуторі, вбили (залишились живими лише дві їхні неповнолітні дочки) і наче б то вбили бандерівці за те, що Павло, випадково повернувшись додому раніше, кинувся обороняти перед ними свою жінку, яка нібито донесла голові сільради, що в неї на хуторі переховуються повстанці, пізніше вбили і голову сільради. Проте важко тепер сказати, чи то справді бандерівці помстилися за смерть побратимів, чи то переодягнені під бандерівців енкаведисти помстилися дядькові за те, що переховував свого племінника і його друзів. Мабуть, це так і залишиться таємницею. Тим більше що у цьому селі, як і у багатьох сусідніх селах, діяли цілі групи псевдобандерівців.

У будь-якому випадку хлопці пішли на смерть свідомо, якщо не здобули Українську державу, то згинули в боротьбі за неї. Ніхто з них по собі не лишив нащадків, дітей, загинули неодруженими, такими молодими, а могли б, якщо була б на те воля Божа, і до цього часу жити. Для мене ці юнаки назавжди лишаться героями, нехай хоч їхні імена, боротьба і остання жертва Україні стануть відомі нашим сучасникам і майбутнім поколінням. Сподіваюсь, що колись буде укладений мартиролог всіх тих, що полягли в лавах УПА за Україну і їхні імена потраплять туди, адже не може бути їх героїчна боротьба і смерть даремною, як і тисяч інших повстанців. Мабуть, тоді стане хоч трохи менше тих, хто вважатиме що Україна нам була подарована, дана без жертв, без крові, задаремно. І ще питаю себе, скільки в наш час знайдеться тих, що зважилися б віддати у боротьбі своє життя на вівтар незалежної України, якщо того вимагатимуть час і обставини.

Віта Лошак

Published on 17 May 2013