Заява голови Світової Ліґи Українських Політичних В`язнів про поширення фальшивих інформацій відносно українських в’язнів Авшвіцу

Нас, колишніх в’язнів нацистських концтаборів, повинно потішати, що редактори «Українського Альманаху», виданого Об’єднанням українців у Польщі, вважали відповідним помістити статтю-розвідку про українських в’язнів нацистських концтаборів Біркенав – Авшвіц (містечка, які знаходяться 50 км від Кракова). До речі, більшість німецьких лаґерів були розміщені на території Польщі, тому варто, щоб преса та популярні й наукові видання українців Польщі частіше висвітлювали тему ув’язнення десятків, а може й сотень тисяч українців у тих таборах.

На жаль, стаття Томаша Кобиланського під назвою «Українці в концтаборі Аушвіцу», поміщена в річнику Альманаху за 2013 р., не тільки розчаровує, але й обурює представленням українських в’язнів у викривленому світлі. Дивує, з якою їдкістю розказується в статті про в’язнів-бандерівців, наблизуючись до мерзенного очорнювання. Таким чином, стаття розминається з проголошеною метою – накреслити образ ув’язнених українців в Авшвіці та причин їх покарання.

Хоча автор за фахом журналіст (фрілансер), випусник катедри українознавства при Ягеллонському університеті та маґістр Европеїстики за спеціяльністю вивчення Голокосту і тоталітаризму, його стаття закидана дивними суб’єктивними твердженнями. У загальному стаття справляє враження, що написана фахово, але вона часто позначена протиукраїнською тенденційністю і нехіттю до джерел, в яких розповідається про жахливу долю українців з рук гітлерівських катів. Постає враження, що автор належить до людей, яких погляд на українців до такої міри знаходиться під впливом стереотипів і мітів, поширених українофобами, що і йому здається немислим обійтися у власному тексті без закидів у сторону українців.

У першу чергу варто спростувати твердження Т. Кобиланського, що “тема українських в`язнів в нацистських концентраційних таборах розроблена досить слабко”, а “україномовні тексти зі згаданої проблематики здебільшого мають характер спогадів”. Можливо, суто наукових праць – обмаль, проте поступово їх з’являється щобільше. Також слід мати на увазі, що більшість українських авторів спогадів про Авшвіц – особи великих знань, і їхні праці містять багато інформаційного матеріялу, корисного й цінного для зрозуміння людей, що творили “український котинґент” Авшвіцу, їхню складну долю, трактування з боку адміністрації та її посіпак – україножерного “капо”. Довші праці Петра Мірчука, Михайла Марунчака, Данила Чайковського, Степана Феденка, Степана Петелицького, Леоніда Мостовича, Миколи Климишина, Івана Стасіва – дуже вартісні для дослідників хоч би тим, що дають набагато глибшу картину, як сухий перелік даних про українських в’язнів. Уважне вивчення тих праць допомогло б авторові запобігти появі нвзки неточностей у своїй статті.

Дивує, що Кобиланський, ніби, несвідомий того, що вцілілі концтаборові архіви – неповні, і тому необхідно було включити в поле дослідженняа цієї теми і матеріяли, подані авторами спогадів. Таким чином, було би уникнено пропущення ряду інших інформацій, що допомогли б в обчисленні кількости українських в’язнів. Наприклад, в статті не згадується про прибуття 1 жовтня 1943 р. великого транспорту з евакуйованої львівської тюрми на вулиці Лонцького числом біля 1,600 в`язнів, серед яких було багато членів збройного підпілля ОУН-УПА, а також інших, менших груп членів ОУН-УПА з інших тюрем. Обов’язково дослідити інформацію, яку подає Джудит Стернберґ-Нумен (жидівка/єврейка) у своїй книжці “У пеклі Авшвіцу” (“In the Hell of Auschwitz”). Працюючи медсестрою в дитячому секторі табору в Біркенав, вона була свідком того, як одного дня привезли зі Львова яких 5,000 українських дітей і розмістили поблизу крематорії №4. На другий день дітей вже не було, тільки з комина крематорія здіймався великий дим, з чого, для неї і її товаришок було не тяжко додуматись про їхню дальшу долю. Про свою коротку зустріч із кількома з тих дітей (а можливо, що були й інші групи) згадував і наш “патріярх українських політв`язнів” – др. Леонід Мостович, сподіваючись, що колись дослідники відшукають більше інформацій про ту нелюдську лікаідацію українських дітей в Авшвіці.

Зрештою, неправдою є твердження автора, що при реєстрації привезених в’язнів записували їм національність, яку кожен в’язень собі бажав. Реєстрували майже виключно польські в’язні, призначені до такої роботи, які видавали всім українцям з Галичини та Волині, попри наші протести, виключно відзнаку з буквою “П” для означення польської національної приналежности.

Приголомшує легковажність, з якою автор робить закиди в сторону численної групи бандерівців, а фактично груп, бо сотні бандерівців були розміщені по різних бараках (хоча багато з них з часом опинились у 17-му блоці) і дальші транспорти продовжувались прибувати з України. Зовсім дивовижним, а рівночасно просто огидним є висновок Кобиланського про те, що, мовляв, факт, що “з-посеред двохсот бандерівців, які були в Аушвіці, не пережили близько трьох десятків людей... свідчить про те, що досить хороші умови табірного життя за період перебування в ньому пережила значна частина українців з ОУН(б)”. Що то за “хороші” умови мусили бути, коли кожен з нас впродовж усього періоду ув’язнення ледве животів, схуднувши до подоби ходячого кістяка?! Добре знайомі друзі, прибувши до Авшвіцу різними транспортами у різний час, майже не впізнавали один одного, настільки всі фізично помарніли.

Якби Кобиланський потрудився дослідити кількісне співвідношення загиблих до загального числа ув’язених в нацистських концтаборах, поминаючи табори смерти, то він був би усвідомив, що відсоток загиблих бандерівців не був меншим. А був би він уважніше прочитав спогади колишніх бандерівських в’язнів, то б запримітив постійну взаємоопіку та величезну взаємодопомогу, яку бандерівські в’язні плекали між собою, що допомогла багатьом із них вийти живими з концтабірного пекла. І не спустився б він тоді до химерної вигадки, що в’язні-бандерівці “яскраво демонстрували небажання перебувати в лікарській палаті поряд з в’язнями інших національностей, а тому їх лікували разом”. Мабуть треба внести до історії такий унікальний випадок, коли німці піддались капризам своїх в’язнів, водночас застосовуючи проти них усякі диявольські засоби, щоб їх деградувати.

Донедавна протиукраїнські кола взагалі заперечували, що українці переслідувались нацистами, хіба що якийсь “прислужник” виявився незручним. Але тепер, коли назбиралось забагато документального матеріялу, особливо з розсекречених совєтських архівів, який свідчить про те, як жорстоко німці поводились з бандерівцями, вбиваючи або арештуючи кожного, на якого попали, створився новий міт про те, що українці, які були ув’язнені, пребували весь час у “привілейованих умовах”, починаючи з самим С. Бандерою. Цікаво тільки, чому в концтаборах не було жодного випадку, щоб в’язень-неукраїнець пробував би подати себе за українця, аби отримати того “пільгового статусу”.

Сумно, що Кобиланський, беручись до оцінки сподівань українців від німецького походу проти большевицької Москви, не зумів глибше вивчити цю тему. Навпаки, у своєму поверховному історичному введенні до теми перебування бандерівців у Авшвіці він продовжує триматись утертого, за фактами фальшивого, міту про відданість українців гітлервській Німеччині, при одночасній нетерпеливості німців потурати “сваволі” українців. Шкода, що Кобиланський не потрудився ближче ознайомитись із бандерівцями, хоча б на основі їхніх спогадів.

У жодному випадку ОУН(б) не була схильною жертвувати національними інтересами, правами, свободою і гідністю українського народу та всіх його членів задля блідих обіцянок, висловлених особами, які не укладали німецьку політику. Це німці швидко зрозуміли, і тому вважали ОУН такою небезпечною, що вже в перших тижнях окупації взялися їх арештовувати і ліквідовувати. Варварство німців скоро насторожило більшість українців, але замкнений у стереотипах автор цього не добачає. Упереджене перекручення тодішньої української дійсности саме і привело автора до бридких тверджень на кшталт: “Бандерівці, які перебували в Аушвіці, були переконані що німці нададуть їм особливого статусу”. Авжеж! Можливо, авторові треба знати, що кожен з українських в’язнів може розказати про неодин випадок паскудного трактування з рук польського капо а Авшвіці, але задля потреби кращих відносин з польським народом в обличчі непоправної поведінки супроти нас з боку “північного сусіда”, мало згадували про ці темні плями в польській героїчній мітології (за виїмком жорстоких вбивств братів С. Бандери).

Для мене – одного з численних українців, що були ув`язенені нацистами, який особисто перейшов жахіття Біркенав – Авшвіц (в’язень 154754), а далі концентраційних таборів Мавтгавзені (в’язень 118876), Мельку та Ебензее було боляче на схилі життя прочити статтю, в якій необізнаний автор дозволяє собі знецінювати тяжкі терпіння українців, а особливо бандерівців, яких в таборі поважали за те, що, попри найбільш нелюдські обставини, намагалися зберігати людську гідність і гуманність. Неетично, щоб під прикриттям дослідження про українців, ув’язнених у Авшвиці, молодий автор брався до розправи над українцями-бандерівцями, які у своїх рядах понесли так багато втрат з рук расистських душогубів.

У світлі широкозакроєної кампанії українофобських наклепів, особливо брудних супроти бандерівців, що все дужче розгортається при безсумнівному сприянні російських спецслужб, необхідно, щоб сьогоднішні дослідники були більш обережні, прискіпливі та виважені в опрацьовуванні тематики, що стосується українського минулого, тим більше, що відбувається навіть підроблення “документів”.

Богдан Качор – голова Світової Ліґи Українських Політичних В`язнів

Published on 12 May 2013