Церковний дзвін знайшли через 70 років

Лихоліття ІІ світової війни. Німецькі окупанти в 1942 році, відчуваючи свою поразку у війні з Совєтською Росією, яку активно підтримували альянти (США, Великобританія), видали наказ на всіх окупованих територіях України забирати з церков дзвони для потреб німецької армії.

На той час у Західній Україні особливо активно поширювався і діяв національно-патріотичний рух, на чолі з ОУН (б). В кожному населеному пункті бандерівці мали свої звена (групи від 3 до 5 осіб – членів ОУН), а то і станиці, які об’єднували від двох до п’яти звен. Із за надзвичайно строгої конспірації до сьогодні невідомо, чи в селі (село Середній Березів на Косівщині) була на той час ОУНівська станиця, чи лише звено, як невідома й особа, яка на той час була зверхником бандерівців у селі.

Бандерівське підпілля про це захід німців отримало інформацію і завчасно підготувало акцію по зняттю та збереженню церковних дзвонів від експропріації. Дзвони були зняті із дзвіниці, два великі дзвони, які важили біля тони, закопали на церковному подвір’ї, а два малі, вагою до 50 кг. вирішили віднести та закопати на подвір’ї Івана Ігнатюка (Бащика).

Займалося цією акцією церковне Братство, була обмежена кількість людей, тому, що дізнавшись про цю акцію, німці без суду і слідства, розстріляли б її учасників.

Несли та закопували два дзвони – паровики три чоловіка – члени ОУН: Іван Ігнатюк, син Миколи – «Грімкий», «Обручка», на подвір’ї якого ці дзвони закопали, Микола Ігнатюк (Гаврилів) та Степан Ігнатюк (Кокошіків), їхні псевдо невідомі. доля розпорядилася так, що коли в кінці 50-тих років почали пошук місцезнаходження дзвонів, в живих залишився Микола Ігнатюк, який на той час жив на еміграції в Канаді. Степан Ігнатюк в 1944 році був мобілізований в совєцьку армії і загинув у Польщі, Іван Ігнатюк був заарештований НКВДстами, отримав строк і повернувшись із тюрми у 1956, помер у лютому 1957 року. Перед своєю смертю сказав дружині Анні, де закопані дзвони. Мала ця українська родина двох синів: Володимира - 1933 р. н. та Миколу (Тараса) - 1945 р. н.

Десь в кінці 50-тих років, 1957 або у 1958 році, два великі дзвони, які були закопані біля церкви, були знайдені і встановлені на дзвіниці. Знайшли і відкопали один дзвін – паровик. Пошуки другого дзвона не дали наслідків. По селу поповзли чутки, що дзвін відкопав та продав син Івана Володимир. Володимир одружився з дочкою політв’язня Василя Геника Розалією, яка жила з репресованою сім’ю в Омській області. Виїхав на проживання до них, там і помер у 80-их роках. Недавно відійшла у засвіти і його дружина.

На початку 90-их років Микола провів інтенсивні пошуки дзвона на своєму подвір’ї. Копали бульдозером, вручну, але нічого не знайшли. Знайти дзвін для нього було питання честі, захисту честі покійного брата Володимира. Помер Микола раптово кілька років тому назад, так і не виконавши місію захисту честі свого брата.

Нещодавно повернувся із заробітків з закордону Миколин син Михайло. Відновив пошуки дзвона через більше як двадцять років, але більш технічно. Знаходився дзвін на глибині 60 – 70 см., на батьківському подвір’ї. Знайшли його за допомогою металошукача. Після певної реставрації дзвін через 70 років знову скликатиме парафіян до молитви.

До історії дзвонів – паровиків. Назвали їх паровиками тому, що один дзвонар міг дзвонити у два дзвони. Купили їх дві сестри. Були вони не одружені, заробили на їх купівлю пряжею. Жили вони недалеко церкви, їхні імена не збереглися в пам’яті односельців.

Святослав Перцович

Published on 26 July 2012