Пам’ятник Дмитру Соколовському

У неділю 17 жовтня о 12.00 на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області на могилі повстанського отамана Дмитра Соколовського буде відкрито пам’ятник.

Їхати через місто Черняхів та села Дівочки – Бежів – Головин або через Черняхів – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю, або через Радомишль – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю.

Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять Дмитра Соколовського, який підняв на боротьбу за волю України тисячі земляків!

Історичний клуб “Холодний Яр” Пошуковий загін Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Біографічна довідка

СОКОЛОВСЬКИЙ Дмитро Тимофійович (23.10.1894, с. Горбулів Радомишльського пов., нині Черняхівський р-н Житомирської обл. – 8.08.1919, с. Горбулів). Військовий діяч, вчитель; отаман повстанської бригади (Волинь, 1919); військове звання – прапорщик російської армії.

Член Радомишльської групи українських соціалістів-революціонерів. Брат отаманів – Олекси, Василя і Олександри (“отаманша Маруся”). В повстанському русі були також батько (дяк) і брат Степан (священик). Загинув у рідному селі від руки зрадника. Похований на кладовищі села Корчівка.

Про один епізод життя Дмитра Соколовського

Саме вони...

На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини “боронив селянську людність од кривди та сваволі” польських панів.

Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря. На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, “привітали покійного гарматними стрілами”. Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.

Гарматні стріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на “столицю князівства Соколовського” – село Горбулів.

– Стучі, стучі, Сакольчік, – казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, – ми тєбє пастучім.

Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою “столицю” не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі. До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.

Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила...

Опівночі над Горбулевом вже верещало, гуло і белькотіло – це п’яна московська пісня гриміла над принишклими хатками.

Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Соколовського. На наказ отамана козаки залишили лише вільним вихід у бік Волині – в багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.

Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали в бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.

Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.

Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Росію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.

Ті, що потрапили в багна, загинули не всі. На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.

Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.

Роман КОВАЛЬ

Published on 14 October 2010