Степан Бандера: пізнати правду

31 березня 2010 року в УНІАН відбулася прес-конференція «Степан Бандера і ОУН в роки ІІ Світової війни: борці за волю України чи нацистські колаборанти?»

Підставою для проведення прес-конференції став 20 пункт резолюції Європарламенту та намагання «доброзичливців» скасувати указ Президента України про присвоєння Степану Бандері звання «Герой України».

Дослідники українського визвольного руху доктор історичних наук Анатолій Русначенко, кандидат історичних наук, президент фонду «Літопис УПА» Микола Посівнич, політик та громадський діяч, голова правління інституту Національного Державознавства Михайло Ратушний, висловили фахові позиції щодо появи п.20 резолюції Європарламенту.

Зокрема, було наголошено, що позиції Росії, Німеччини та Польщі, як колишніх окупантів України, щодо Степана Бандери й ОУН чомусь збіглись і стали актуальними.

На прес-конференції було зазначено, що наявні дослідження та опубліковані архівні документи і матеріали мають достатньо аргументів щоби наголосити – керівники визвольного руху (зокрема, Степан Бандера) присвятили своє життя й діяльність створенню самостійної української держави, а їхній чин став одним із міцних підмурівків сучасної української держави. Бандера є символом боротьби за самостійність України.

З метою з’ясування зазначених проблем ряд наукових установ і громадських організацій ініціюють проведення міжнародної конференції, на яку будуть запрошені науковці з України, Росії, Польщі, депутат Європарламенту, який ініціював згадану резолюцію.

Конференція допоможе дізнатися: УПА і С. Бандера є борцями за волю України чи нацистськими колаборантами. Ми чекаємо підтверджень інформації, викладеній п. 20 резолюції Європарламенту - підкреслив М.Ратушний. Науковці зауважили, що фактів, які свідчать про співпрацю Бандери з нацистами немає. Натомість нещодавно розсекречені архіви радянських спецслужб документально підтверджують, що ОУН та УПА під час Другої світової війни боролися проти всіх окупантів - без винятку. Не мають доказів на сьогодні й ті, хто ініціював п. 20 резолюції, натомість є образа на Бандеру й ОУН за нездійснену Великопольщу з кордоном по Дніпру.

Микола Посівнич зазначив: щоб схилити Бандеру до співпраці та відкликати Акт відновлення незалежності України, проголошений 30 червня 1941 року, гестапо арештувало Степана Бандеру 5.VІІ.1941 р. й відправило в тюрму у Берлін, а згодом в концтабір Заксенхаузен. Після цього по звірячому закатовано в концтаборі Освєнцім його братів: Олександра і Василя, а в Херсоні розстріляли Богдана. НКВД розстріляло батька Бандери о. Андрія, а двох сестер вивезли в Сибірські концтабори, плануючи їх зламати і в майбутньому використовувати проти рідного брата. Однією з найменш вивчених постатей визвольного руху, як не дивно, залишається й досі постать Провідника ОУН Степана Бандери.

Визначний життєвий шлях борця за волю поки що не здобув належної йому уваги з боку істориків в незалежній Україні. Особі цього діяча присвячено багато праць (в основному публіцистичні твори, невеликі статті та енциклопедичні довідки), але зробити належний аналіз його діяльності та визначити його місце в історії українська історична наука ще не спромоглася. Анатолій Русначенко зазначив, що до сьогодні ще нема наукових біографій керівників проводу визвольного руху, в т.ч. й Степана Бандери. Сучасним дослідникам належить дати ґрунтовну оцінку С.Бандері як людині, політику, теоретикові й інтерпретатору націоналістичної ідеології, організаторові й лідеру ОУН 1930-50 рр. Бандера як історичний діяч сформувався завдяки реалізації одного з найбільш успішних українських суспільних проектів – ОУН, основними цілями якого були відновлення незалежності та усвідомлення народом необхідності власної держави. Однак, постать Степана Бандери й надалі залишається міфологізованою. Оскільки його постать з ряду історичних причин стала символом визвольного руху (чого не прагнули самі керівники руху, вважаючи недоцільним зводити рух до одного лише імені), то радянська і польська комуністичні влади (насамперед) використали увесь потужний пропагандистський державний апарат для викривлення його особи, а тим самим і українського визвольного руху. Поки що зусилля, зроблені в напрямку відтворення дійсної діяльності визвольного руху і його керівників аж ніяк не перекривають радянських фальсифікацій. Виглядає так, що політичні сили, чи політики, які б прагнули відновити цю школу фальсифікацій, ставлять на меті так чи інакше утвердити неукраїнську, а радянську версію історії України, що не може не викликати подиву, засудження і заперечення в українському суспільстві.

Ігор Лісодід

Published on 1 April 2010