Розмовляв Андрій Черняк

Стефан Романів: Ми є частинкою великої нації

В радянській імперії про них ми чули як про зрадників, які залишили Бать-ківщину, а тепер ненавидять її і намагаються всіляко нашкодити. Та-кий стереотип формувала про закордонних українців комуністична пропаганда. Проте реалії були зовсім іншими. З тим,

В радянській імперії про них ми чули як про зрадників, які залишили Бать-ківщину, а тепер ненавидять її і намагаються всіляко нашкодити. Та-кий стереотип формувала про закордонних українців комуністична пропаганда. Проте реалії були зовсім іншими. З тим, що ненависть іс-нувала, зрештою, погодитися можна. Але ненависть не до України, а до її катів та окупантів.

Проголошення в серпні 1991 року державної незалежності стало для закор-донних українців чи не найбільшим святом усього їх життя. Вони акти-вно почали допомагати становленню молодої держави. Допомагати коштами, купуючи приміщення для українських представництв за ко-рдоном, допомагати морально, всіляко підтримуючи Україну в світі та повертаючи їй історичну та культурну спадщину, яка тут була знище-на. Та допомагати порадами, аби Україна якнайшвидше стала повно-правним членом світової спільноти. З останнього і почалися непорозу-міння. Українське керівництво до порад дослухатися не хотіло. Більш того, це викликало певну агресію. Буцімто, що ви нам можете порадити зі своїх ситих закордонів? Ми самі знаємо, що робити. І результати цьо-го „самі знаємо” відчув на собі чи не кожен українець. Але люди не зда-лися. Не бувши кілька десятиліть на рідній землі, а інколи вже й наро-дившись закордоном, вони продовжували відчувати себе українцями і всіляко відстоювали інтереси України у світі.

Про те, як сьогодні співпрацює діаспора з Україною та її урядовими і не уря-довими інституціями, я прошу розповісти голову Союзу українських організацій Австралії та секретаря Світового Конгресу Українців Сте-фана РОМАНІВА.

- Пане Стефане, я радий Вас вітати як представника світового українства, але перше моє запитання буде стосуватися Вас особисто. Відомо, що, коли люди потрапляють в нове іншомовне чи з інакшою культурою се-редовище, рано чи пізно вони до нього пристосовуються і асимілюють-ся. Ви в Австралії народилися і прожили все життя. В той же час чудово розмовляєте українською. Більш того, очолюєте осередки українського духу, які існують на цьому далекому від України континенті. Як Ви це можете прокоментувати і пояснити? Звідки це почуття українського патріотизму?

- Передусім завдяки вихованню. Адже основи національної самоідентифікації за-кладаються в родині. Наші батьки, приїхавши до Австралії дуже мудро по-будували суспільно-політичне і громадське життя.

- А що саме, крім родини, змушує людей пам’ятати, що вони є українцями?

- Провідну роль відіграє церква. Потім громада. Потім є „Рідні школи», є молоде-чі організації СУМ і Пласт, є жіночі організації, є наукові центри. Є все те, що потрібно, якщо людина хоче зберегти свою ідентичність в українському розумінні, Австралія дає можливість це зробити.

- Тобто австралійський уряд не намагається, так би мовити, підстригти всіх під один гребінець і кожна людина має право вибору. Але ж, мабуть, якісь вимоги існують? Я маю на увазі хоча б знання мови та володіння нею тими особами, які перебувають на державній службі?

- Ми маємо політику багатокультурності. Ця політика дуже мудра. Вона, з одної сторони, вимагає від тих, хто хоче в Австралії поселитися, щоб вони під-тримали Австралію. Вони вірять в Австралію і вони розуміють, що англій-ська мова це є державна мова в тій країні, і тому люди повинні її вивчати. З іншого боку, тому що ви погодились на те, ми робимо все, що можна, щоб ви могли зберегти вашу мову рідну, вашу культуру, ваші бізнесові зв’язки, бо для Австралії це є великий плюс. І тому якщо всі будуть асимілюватися, якби, наприклад, всі українського походження асимілювалися, тоді де б бу-ли ті зв’язки з Україною.

- І Ви можете бути яскравим прикладом цього. Я знаю, Ви вже тиждень пере-буваєте в Україні. І, напевне, однією з цілей Вашого візиту є саме нала-годження зв’язків між Україною та Австралією, а також співпраця між українцями, які живуть в цих державах. Порозумітися вдається?

- Я мав нагоду бути з Президентом і з пані Катериною, ми обговорювали питання голодомору і що далі в тій справі робити. Ми мали нагоду говорити з ними про їхній візит до Австралії, ми мали з ними нагоду говорити про ті справи, які стосуються бачення Світового Конгресу до певних питань.

Я мав нагоду зустрічатись із паном Костенком, заступником міністра закордонних справ, тому що Світовий Конгрес Українців хоче підписати кілька мемора-ндумів з Україною. Я мав нагоду зустрічатися з віце-прем’єром Іваном Ва-сюником, тому що ми також тісно співпрацюємо. Також зустрічалися з па-ном Валентином Наливайченком, бо я очолюю міжнародний комітет щодо координації вже не 75-ліття голодомору, але продовження цієї акції визнан-ня голодомору геноцидом. І з боку СБУ ми маємо послідовність, ми маємо співпрацю. Наш комітет разом з МЗС і Секретаріатом Президента України і зі сторони Уряду з паном Васюником. Ми також мали зустріч з владикою і з патріархом Філаретом, тому що якраз був міністр юстиції з штатату Півден-ної Австралії з делегацією тут. І зі сторони СУА ми їм зорганізували різні зустрічі.

- Але ваші зустрічі, напевне, відбувалися не тільки з українськими урядовцями? Адже перш за все самі українці мають дізнаватися одні про одних якомога більше?

- По громадській лінії ми маємо українсько-австралійський дім, де пані Галина Лимець є директором цього дому і ми її тепер подали на почесного консула Австралії в Україні. Ми зустрічаємось з Головою Проводу ОУН Андрієм Гайдамахою. Ми полагоджуємо зустрічі із СУМом і з Пластом, тому що за кілька тижнів молодь з Австралії приїздить і хоче зустрічатись із молоддю з України. В липні приїжджає друга група. В січні минулого року був ан-самбль „Верховина”, в Національній опері давали концерти. Щось їх тягне, духовно вони пов’язані. Якщо не буде контактів з Україною, а України з ді-аспорою, тоді ми багато втрачаємо.

- Отже, ви не тільки готові до співпраці, ви її фактично здійснюєте. А як що-до українських чиновників? Вони готові йти назустріч? І чи готові працювати з вами українські громадські організації? От для прикладу, вшанування жертв голодомору та їх визнання світовою громадськістю. Ви брали активну участь у цьому процесі, а співпраця з українською стороною вдалася?

- Ті рамки праці, які ми запропонували України від 65-ліття голодомору, дали всім показати, що то можна зробити, коли є співпраця. Ми маємо 14 держав, які визнали голодомор геноцидом. Це завдяки тому, що місцева громада впливала на свої членів парламенту, МЗС і дипломати і посли з їх сторони, але йшли разом. І Огризко тоді протягом 70-ліття голодомору разом з Пре-зидентом вимагали від наших послів, ви є представники української держа-ви і ви поводьтесь, як представники. Ми в Австралії почали акцію незгаси-мої свічки. Ми її тоді завезли до Америки, Канади. Вона об’їхала 33 країни світу. В кожному парламенті вона була, вона опинилася в Україні. Василь Вовкун, міністр культури, взяв на себе цей обов’язок, щоби в кожній області вона була. І Президент їде до Австралії за кілька тижнів. І ми йому там вру-чимо ту свічку, яка почалася в Австралії, закінчилася тут. І знову поверну-лася в Австралію, тепер уже в музей голодомору.

- Якщо ми вже торкнулися теми визнання світом українського голодомору 1932-1933 років,то скажіть, будь ласка, на вашу думку, як цього ви-знання добитися? Добитися при тому, що наша північно-східна сусідка теж проводить активну кампанію по протидії цьому визнанню. То як же в цій ситуації мають поводити себе українці?

- Ми можемо багато навчитися від євреїв. Був голокост, вони кажуть, докажіть нам, що не було. І ми також беремо цю позицію. Ми з Президентом про це говорили і з Міністерством закордонних справ. Російська Федерація, як ми почали цю акцію в Австралії, їх посольство видало повідомлення, обвину-вачуючи громадську організацію СУА, що через цю акцію ми якось зле впливаємо на відносини між Україною та Росією, вони дезінформацію по-стійно в цій справі видають. І якщо ми говоримо про Російську Федерацію, ми бачимо, що їх позиція є постійною, щоб дискредитувати, те, що Україна робить, щоб показати, що ми неправі. Ми мусимо йти зі сторони сили. Є міжнародний Мибольский університет, там є науковці, які постійно, вже 20 років вивчають питання геноциду і самого голодомору. Ми запросили пана професора Романа Сербина з Канади, університет запросив професора Кульчицького з Києва. Організатори мусили піти до російського посольства і домовитись, чи будемо таке робити і до російської громади. І мене дуже вдарило це. В Україні є багато російськомовних шкіл, в Росії немає ні одної української. Дайте кожному етносу відчути, що вони потрібні, і створіть та-ке суспільство, що люди хочуть тут жити.

- Жити, зберігаючи свої національні традиції та культуру, але розуміючи, що вони живуть в Україні, і тому мусять знати і поважати її національні традиції та культуру. Тобто так само, як зробила Австралія?

- Хочете жити – є рамки. Не сподобається, прошу дуже, вас тут ніхто не тримає. Але зрозуміймо, що ми повинні суспільно жити. Я тоді згадав про державну мову в Австралії і так само в Україні. Ми не можемо мати дві державні мо-ви, тому що є більше чи менше людей. Є державна мова, але ми даємо всім іншим, є поляки, росіяни, греки, є інші етноси, хочете вивчати свою мову, прошу дуже. Для України це є позитив. Але не ставте справу так, що в тій державі мова на тому самому рівні. То є ті питання, над якими Світовий Конгрес вже роками працює.

- Пане Стефане, отже, Світовий Конгрес Українців, роботу цієї організації і ті добрі справи, які її члени зробили для України, взагалі важко переоці-нити. Але чим займається організація сьогодні? Є у вас якийсь конкре-тний план дій? І чи українська влада підтримує його?

- Наприклад ми якраз тепер у стадії переговорів з Урядом з питань, наприклад, формування позитивного іміджу України. Що ми спільного можемо зроби-ти, які акції і які плани ми можемо зробити, щоб піднести імідж України. Знаєте, треба навчитись працювати відносно іміджу. Далі буде про недотор-каність кордонів України та вступу до Євросоюзу та НАТО, про питання української мови в Україні та діаспорі. Є меморандум про співпрацю з пи-тань українських національних меншин. Ну і є питання продовження мемо-рандуму з питань голодомору. І Світовий Конгрес у серпні минулого року означив певні плани, щоб впровадити це в життя. І партнерство може багато нам дати. Разом будемо ті справи робити.

- На мій погляд, Ви абсолютно правильно говорите - не «ми» і «ви», а ми ра-зом. Це дуже важливо розуміти. Адже свого часу Уряд України та й пе-вна частина суспільства до діаспори ставилися доволі скептично. На щастя, ці погляди змінилися. Можливо, громадяни України нарешті побачили вашу роботу за кордоном?

- Цікаво було в часи Помаранчевої Революції, що всі тоді зрозуміли важливість діаспори, бо діаспора тоді мусила впливати там, де вони живуть, бо треба там вживати різних заходів, щоб підтримували не Ющенка чи Януковича, це було не питання Ющенка чи Януковича, це було питання демократії. Я мав розмову з нашим міністром закордонних справ в Австралії по цьому пи-танню. Він почав мені говорити про те, де Україна, де Австралія, чому ми повинні там втручатися. Я йому відповів таке, що ви хочете мені сказати, що ви висилаєте військові сили в Ірак, щоб зберігати демократію. То зна-чить, в Іраку є демократія важливіша, як демократія в Україні? Будьте чес-ними у цьому випадку.

- Але, мабуть, не тільки ці питання турбують представників української діа-спори. Наприклад, коли українці перебувають за кордоном і потрапля-ють у якісь неприємні ситуації, ви теж приходите на допомогу.

- Є українці, які тепер опинилися в Італії, в Португалії, в Іспанії, заробітчани, які виїжджають. Ми маємо проблему торгівлі жінок. Ми над тим також працю-ємо. Як питання, наприклад, Суспільна служба. Були різні катастрофи в Україні. Діаспора минулого року, якщо не помиляюся, через Світовий Кон-грес понад 2 млн. доларів дали на допомогу деяким людям і установам. Ми маємо такі питання як українська мова і культура. Як в діаспорі можна збе-регти українську мову. В Австралії 37 тис. українців чи українського похо-дження, 11 тис. з них приїхали після 1991 року. Ми маємо, наприклад, вчи-телів в українських школах. В багатьох випадках ті, що з України приїхали, помагають. Є керівники мистецьких колективів, маємо професора Головка, який вчив у семінарії у Львові, а сьогодні керує трьома хорами в штаті Вік-торія. Пан Оприсько також провадить хором. В Адалії ми маємо ансамбль, керівник його з України. Знаєте, для людини природно бути українцем.

- Пане Стефане, от Ви кажете, ми допомагаємо одним, другим, третім. Але за статистикою, сьогодні за кордонами України перебуває понад 17 міль-йонів наших співвітчизників. Як їм усім допомогти або хоча б об’єднати? Можливо, тут вже має приходити на допомогу українська держава і робити все, від неї залежне? І що ще важливо, нарешті з’являється генерація молодих патріотичних політиків. Можливо, за їх допомогою ці питання будуть вирішені?

- Якщо ми говоримо, що є 17 млн. українців поза Україною. Знаєте, є з ким пра-цювати, а найважливіше, щоб це все якось звести разом, наші розмови з Урядом, наші розмови з Президентом, наші розмови з паном Павличком, як з головою УВКР. Шукаємо, що нас єднає, розуміємо, що якщо ми постави-мо собі за ціль щось здобути, то ми всі несемо за це відповідальність.

Є молоді люди, вони знають, яку Україну вони хочуть, вони хочуть національну Україну, вони хочуть Україну, яка буде українською. Ми настільки сьогодні маємо інтелект, ми можемо виграти ту боротьбу. Головно проти дезінфор-мації, що українці мають якесь почуття меншовартості. Нема причини для цього. Є чим радіти.

- Справді, те, що українці все більше починають розуміти свою національну приналежність, безумовно тішить. Але цього не досить. Адже, крім на-ціональних, культурних чи історичних питань, є ще й інші, не менш проблематичні.

- Є економічні проблеми. Це вже проблеми Уряду. Обираймо людей, які можуть провадити Уряд. Не кожен бізнесмен є добрий політик. І не кожен політик є добрий бізнесмен. В кожній державі є певні проблеми. Питання, як їх розв’язувати. Чого вас обирають? Обирають тому, щоб ви провадили. І я постійно це наголошую, чи в Австралії, чи в Канаді політикам, ви є слуги народу, не має він вам служити. Блаженнійший Патріарх покійний Йосип Сліпий нашим владикам сказав: ви є вибрані служити народу, не нарід вам. І це відноситься до нас усіх. І українські політики повинні це зрозуміти.

- При тому, що ставлення держави до діаспори залишає бажати кращого, ви продовжуєте працювати і надавати допомогу українцям і Україні. Але скажіть відверто, бажання продовжувати співпрацю не зникає?

- Зі сторони діаспори є це бажання, щоб співпрацювати. Нашим, я думаю, найбі-льшим таким викликом є, щоб знайти ті рамки праці, де Україна і діаспора можуть спільно працювати для користі України, бо якщо зі сторони України буде користь, тоді й діаспорі буде добре. Бо кожен буде чутись добре, що я є частина тої нації, я частина великого народу.

Як грали в футбол, то всі із шкіри вискакували, кожен хотів бути українцем. На-віть той міністр-австралієць, який тут був, має багато українців в його окру-зі, увійшов у парламент в українській майці. І кожен хоче бути частиною чогось доброго. Якщо бути частиною нації, це не є обмежено територіями. Де я живу, не грає ролі, яке відчуття я маю, яке почуття я маю, на тій під-ставі я його реалізую.

- Їх називали зрадниками та ворогами, а вони працювали, працюють і роб-лять усе можливе, аби ми жили краще і слово „українець” у світі сприймалося з гордістю. Після сьогоднішньої розмови в мене залиши-лося одне запитання: хто ж є справжнім патріотом України? Деякі з нас, які народилися тут і лише говорять про свою любов до Батьківщи-ни, чи ті, хто, зараз мешкаючи за кордоном, цією любов’ю живуть та дихають.

Published on 2 June 2009