Розмовляв Андрій ЧЕРНЯК

Репресії як наслідок бездержавності

17 травня українці вшановували співвітчизників, які стали жертва-ми політичних репресій. За роки перебування нашої нації під гнітом за-гарбників були знищені тисячі людей. А в ХХ столітті їх кількість сяга-ла вже мільйонів. Саме тоді й з’явилося поняття -

17 травня українці вшановували співвітчизників, які стали жертва-ми політичних репресій. За роки перебування нашої нації під гнітом за-гарбників були знищені тисячі людей. А в ХХ столітті їх кількість сягала вже мільйонів. Саме тоді й з’явилося поняття - політичні репресії. Це переслідування державою або якимись структурами своїх політичних супротивників за певні переконання.

За висновками істориків, у минулому столітті за кількістю жертв політичних репресій Україна посіла чи не найперше місце у світі. Незважаючи на вік, професію, майновий статус чи соціальну приналежність, людей розстрілювали, катували, морили голодом та запроторювали до тюрем лише за те, що вони були українцями.

Про те, як це відбувалося та скільки наших співгромадян загинуло внаслідок роботи каральної машини, ми говоримо з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри новітньої історії України Київського національного університету ІВАНОМ ПАТРИЛЯКОМ.

Пане Іване, говорити про весь обсяг цього страшного горя, яке пережила українська нація, безумовно, важко. Але не згадувати про це просто неможливо. Отже, ХХ століття. З самого його початку українці опиняються у вирі подій, пов’язаних з революціями, війнами та боротьбою за незалежність. Час надзвичайно важкий. Але давайте спробуємо визначити початок цих подій. З якої дати чи внаслідок яких причин українців почали знищувати за їх погляди?

Україна останні, мабуть, 700 років і не виходила з того стану політичних репресій, але 20 століття у цьому плані побило всі можливі рекорди. Навіть для України воно видалося страшним. Очевидно, що найбільшим таким спалахом політичних переслідувань у 20 столітті стали постреволюційні роки після революції 1905-1907 року. Найбільшого розмаху ця революція набула саме на національних окраїнах російської імперії. В тому числі в Україні. І поряд із соціальними вимогами, скажімо, в роки революції, де було 4 тис. селянських повстань і бунтів, ставилися національні вимоги: дозволити національну українську школу, дозволити українську мову викладання у вищих навчальних закладах, українську мову в судах і так далі. Тобто це вимоги були яскраво національні. З 1906 року царська влада починає поступово «закручувати гайки». Починають судити революціонерів з 1906 року військово-польовими судами, знищувати. В районі 600-700 чоловік в Україні було страчено у ті часи за так званими вироками військово-польових судів. Знамениті „столипінські галстуки”, як тоді називалися. Тобто вішали на придорожніх стовпах, придорожніх деревах учасників насамперед цих селянських заворушень, які супроводжувались збройними виступами проти влади.

Очевидно, це був перший сигнал про те, що чекає Україну в ХХ столітті. Адже через кілька років українці стали учасниками Першої світової війни. І гинули не тільки від куль противника.

Світова війна, зрозуміло, принесла репресії, тому що в російській імперії репресували всіх скільки-небудь відомих активних українських політичних діячів, багатьох інтернували. Скажімо, той же Грушевський, який до війни жив в Австрійській імперії, але був російським підданим. Його інтернують, спочатку висилають в Симбірськ, потім висилають в Москву. Коли російські війська займають Галичину, там відбуваються репресії проти українських партій, арештовують митрополита Шептицького, навіть в російській думі лідер кадетів Мілюков назвав це правління в Галичині „всеевропейским скандалом”. Не відставали від російських спецслужб в репресіях і австріяки. Тому, що коли австро-угорські війська знову зайняли Галичину, то почали звинувачувати частину української інтелігенції в москвофільстві, в прихильності до російських військ. Спеціальний концтабір „Талергоф” був, де утримували політичних противників австрійського режиму. В основному це були православні священики Закарпаття, Буковини, яких звинувачували у москвофільстві. Тобто фактично репресії вже тоді починали набирати обертів. Але коли Російська імперія розвалилася, коли фактично вона перестала існувати після лютневої революції 1917 року, здавалося, що про будь-які політичні переслідування, політичні обмеження можна забути, тому що уряд проголосив такий ультралібералізм, курс на ультраліберальну країну. Єдине, що в національному питанні, звичайно, прагнення українців пригальмовувалися, Тимчасо-вий уряд відкладав їх вирішення. Але з приходом до влади більшовиків поняття таке, як терор і політичні репресії досягнуло свого піку.

І представників української нації почала нищити вже інша сила.

Перша українсько-більшовицька війна, яка розгорнулась з кінця 1917-го року, розгорнулася страшним терором. Уже на початку 1918-го з’являються концтабори: перші під Петроградом, потім на Соловках і так далі. Більшовики оголошують так званий «красний терор». На початку лютого 1918 року, коли більшовики захоплюють Київ, одразу створюється київська ЧК. За місяць перебування більшовиків в Києві 5 тис. чоловік було розстріляно. Це лише ті, що були облікованими, а розстрілювали або рубали шаблями інколи і просто на вулицях. 1918 рік, після відходу більшовиків, був відносний спокій. 1919 рік більшовики знову повертаються і знову повертається практика червоного терору. Діяльність ЧК проявилась насамперед у знищенні політичних опонентів. Наприклад, розстрілювали за такі речі, як відсутність мозолів на руках, якщо натерте було плече шлейкою від гвинтівки, значить міг служити у петлюрівських військах. За так звані українські вуса. За це теж розстрілювали.

Тобто, окрім осіб, які вороже ставилися до існуючого режиму, репресіям піддавалися й зовсім невинні люди? А існують якісь дані про кількість жертв більшовицького терору?

Загалом жертви України за роки боротьби за незалежність, ну, в районі мільйона осіб. І не менш як третина припадає на цей більшовицький терор. Тобто в районі 300 тис. Якісь підрахунки встановити надзвичайно складно. Тому що облікових документів як таких фактично не збереглося. 19 і 20-й рік для України відкрили ще одну таку цікаву рису більшовицького політичного терору, це терор проти цілих населених пунктів. Україною розгорілась хвиля так званої отаманщини, селянських повстань. І з 19-го року як в Україні, так в Поволжі, в Прикавказзі, в інших національних регіонах колишньої Російської імперії відбуваються ці селянські повстання, які придушуються з допомогою так званого поняття, як „заложная деревня”. Коли оголошували заручниками село і від 100 до 300 мешканців села вбивалося, якщо на території цього села були якісь антирадянські виступи.

Якщо у 18 -19 роках з українцями боролися зброєю, то в 20-х комуністична влада обрала більш цинічний метод нищення. Україною покотився голод. Крім того, що винищували селян, в жорнова репресій потрапили представники духовенства та інтелігенція. Такі надзвичайні заходи ще можна було б зрозуміти під час війни. Але війна скінчилася...

Кінець 20-х років це для України була величезна трагедія. Ми сьогодні багато говоримо про голод 32-33-го. Але ми забуваємо про 29-й, 30-й, 31-й рік. Коли, по-перше ,колосальні потоки українських селян, так звані куркулі, їх висилали на схід з України. В районі мільйона людей було вислано на схід в 29-30 році розкуркулених так званих. І це знищення інтелігенції. Процес Компартії і так далі, всі ці процеси, які фактично вирізали українську інтелігенцію. Якщо говорити про знищення селянства, тому що основою українського етносу було селянство в ті роки. То документ опубліковано, як з України висилають черговий етап селян в 29-30-му році і відправляють в Якутію на річку Лєна 5 тис. етап. І на кожній зупинці від 20 до 40 трупів вивантажували з вагона. Коли вони доїхали, залишилось приблизно 2,5 тис. прибувши на місце, їх вивантажили якимись там плотами, вивезли прямо на острів на Лєні, це був початок осені, але там було страшенно холодно. Люди одягнуті були політньому, бо їх почали в серпні вивозити. Привезли тільки пару мішків борошна. Ці селяни почали зразу розводити річковою водою і пити. І ще приблизно 40% тих, що залишилось, вмерли від завороту кишок. Ще 30% не пережили зиму, яких, як пише цей звіт, як правило на наступну весну всіх пересадили за канібалізм, тому що вони їли трупи. За трупоїдство, каніба-лізм. Тобто за рік ми бачимо знищення фактично 100%. Ніяких вам газових камер, ніяких концтаборів, крематоріїв з трубами. Нічого. Там закопали 25 трупів, там 50. і якщо це розкинути на 7 тис. км, практично непомітно. Це теж була страшна трагедія і початок геноциду.

Голод 32-33 років. Його найстрашніші наслідки, мабуть, повністю не усвідомлені й сьогодні. Існує багато версій його штучного створення, але чомусь мало відомо про той факт, що на початку 30-х Європа готувалася до так званого спільного хрестового походу проти більшовизму, і українське селянство могло їй в цьому дуже допомогти. Як ви ставитеся до цієї версії?

Це була ще одна причина знекровити українське селянство, яке було готове до повстання після якраз колективізації 29-30 року. У 31-32 році повстань, заколотів, виступів на території України селянство було готове, воно було політичним опонентом режим, його треба було цими от репресіями, цими вбивство голодом здійснити. Свого часу в 31-му році, коли німці прийшли на Україну, такий професор статистики Сосновий викладки дуже детальні дав по голоду. Він доходить висновку, що 4,5-5 млн. так званих прямих жертв від голоду.

Україна ледве пережила той голод. І от після кількарічного відносного спокою почалися репресії 37-39 років. Є інформація про українців, закатованих в той період і період початку Другої світової війни?

Це репресії проти партійного керівництва українського. Із 11 членів політбюро 10 розстріляно було. Компартія українська з 37 по 39- рік скоротилась у два рази – півмільйона до 250 тис. Це не означає, що ці люди були всі розстріляні. Звичайно, що величезна маса пішла в табори. Це політичні репресії в армії, 39-й рік то й же, Якір, командувач Київського округу, той же Дубовий, командувач Харківського округу, колосальними репресіями була позначена Друга світова війна. 39-й рік після входу Червоної армії в Західну Україну приблизно 10% населення було репресовано. Звичайно, не всі вони були українцями. 60 % репресованих були поляками. Десь приблизно 10 були євреями і 30 українцями. Це було 39-40-й, а в 41 році було вбито в Західній Україні, розстріляно за вироками суду або позасудовими розстрілами приблизно 50 тис. чоловік, які на 80 % були українцями. Особливо постаралися в перші дні нападу Німеччини. Це приблизно 27 тис. чоловік розстріляні за перші дні, не просто розстріляних, а замордованих часто в абсолютно страшний спосіб в камерах, у внутрішніх подвір’ях в’язниць, в підвалах. Ті жахливі сцени, які бачили пізніше після відходу більшовиків зі Львова, з Золочева, з Тернополя, з Дубно, з Рівного, вони вражали і місцеве населення і німців. У німців були при кожній армії так звані пропагандистські роти, які фільмували все побачене. Нацисти відзняли цілу масу пропагандистських фільмів. Крім того, нацисти використовували залучення нейтральних експертів із Швейцарії, Швеції, Ірландії і так далі. Судмедексперти, які засвідчили і дату приблизно смерті, і зброю, з якої вбивали, і спосіб, як правило постріл в потилицю притаманний екнкаведистам. Фактично на 41-й рік кожна область України мала свою Биківню.

Пане Іване, Ви згадали про Биківню. Сьогодні згідно указу президента там відбувається вшанування загиблих, проводяться молебні та панахиди. Але Биківня не єдине місце розстрілів. Чи всі ці поховання знайдені та чи встановлена кількість жертв, які в них знаходяться?

Говорити точно ми не можемо, тому що документи радянських спецслужб, які, як правило в Росії, вони закриті, доступ не дають до цих документів. Більше того, на ті документи, які тоді показали, зараз російські спецслужби говорять, що це фальшивки, в них тепер все фальшивки. Дорого вір Молотова – Рібентропа скоро оголосять фальшивкою. Все, що не вписується в канон кегебістської Росії, все оголошується сфальшованим. Тому точно вста-новити не можна. Ми не знаємо, очевидно, всіх місць поховань, вони є засекреченими. І дуже багато із них виявились випадково. Та ж Биківня, вона фактично виявилась випадково. Ті ж вінницькі поховання виявились випадково. Крім того, нацисти любили здійснювати репресії в тих місцях, де робили і більшовики до того. В тому ж Бабиному Яру більшовики стріляли до німців. У Дробицькому яру Харкова вони стріляли до німців. І потім всі ці трупи жертв одних і других репресій, вони змішувались і вже важко було зрозуміти, хто кого і коли постріляв. Тобто оцінити, знову таки, кількість убитих важко, але якщо так глянути, що в Західній Україні за 2 роки 50 тис. вистріляли і вислали там біля 600 тис. депортували, то очевидно, що можна говорити про те, що в Україні було розстріляно і вбито до півмільйона людей у цих 30-х роках, перед початком Світової війни. І депортовано, очевидно, теж до 2 млн.

Ви вже говорили про українські жертви на початку Другої світової. А як стосовно наступних років війни? Репресії не припинилися?

1941-й-45-й рік перемішка нацистських і більшовицьких репресій. Їх чинили як партизани, їх чинили як енкаведисти, як знамениті загрядотряди, так їх чинили нацисти. Тобто десь до 4 млн. мирних мешканців України загинуло. Це були теж страшні втрати. За роки німецько-радянської війни, боїв на Східному фронті в Червоній армії офіційно з висновками військово-польових судів, за вироком було розстріляно 140 тис. чоловік. В німецькій армії трохи більше 12 тис. тобто більше як в 10 разів перевищувало. Ще одна цифра: за роки війни з Червоної армії до німецької армії було 40 тис. перебіжчиків, цих, що за пропусками проходили офіційно. Німців-перебіжчиків, знаєте у нас у фільмах показують, прийшов якийсь німецький комуніст, попередив, що нападуть, в радянських цих фільмах, німецьких перебіжчиків за всю війну було 29 чоловік. 40 тис і 29 чоловік, це щодо того, як хто хотів воювати, 29 чоловік і 40 тис. це страшні цифри, і зрозуміло, що Україна, після того, як побувала в окупації, то українці і були оголошені винні в тому, що вони не хотіли захищати сталінського режиму і людей вигрібали і кидали на фронт. І втрати були велетенськими. Близько млн. чоловік загинули при штурмі Дніпра. Є свідчення очевидців, що людей гнали спеціально і казали, що ви „всю войну, хохлы, у баб под юпками просидели, надо искупить кровью, пошли вперед, за родину и за Сталина». Найвищі втрати серед мобілізованих українців були в Західній Україні, за дивним збігом обставин. По Львівській області 150 тис. чоловік було пораненими і вбитими, з яких 50 тис. убитих і 100 тис. поранених, калік повернулось фактично із фронту. Це були страшні репресивні дії, Україна досі невідомо, скільки там, 8 млн., 9 млн., різні цифри називаються, втратила у війні. Я так думаю, що більше половини цих втрат можна було уникнути. Це були втрати пов’язані з тим, що насамперед українці не задовольняли як політична складова радянської влади.

Вже після закінчення війни - голод, арешти та виселення. Репресії продовжувалися до смерті Сталіна. Після 1953 року щось змінилося?

Повоєнний період – придушення національного руху опору набуло страшенних масштабів. Якщо ми подивимось, то 300 тис. депортованих, 200 тис. убитих, 150 тис. арештованих. Кожен десятий мешканець регіону був або убитий, або арештований, або депортований. Ви ж подивіться, яка цікава річ. Ми дуже багато говоримо країнапереможець, а з нами фактично поводились, як з худобою. Якщо Росія після війна приросла Кенісбергом, який ніколи навіть царській Росії не належав, Російська Федерація приросла Питоловським районом Латвії, Івангородським районом Естонії, то Україні не дали ні Холма, ні Ярослава, ні Перемишля, ні Сянока, ні Південної Буковини, ні Берестейщини. Я вже не говорю про Кубань, чи Курщину, чи ще щось. Тобто фактично над нами познущались, нас, як худобу переселяли і так далі. То це називається справедливо? А якщо почитати Солженіцена, він там описує величезні етапи, які прибували з Україні. Українці десь 60% всіх в’язнів. Звичайно, зі смертю Сталіна ця репресивна система пішла на спад ,але при Хрущові в принципі політичні репресії тривали, вони не були настільки кривавими. Посадки, скажімо, масові вже почались в після хрущовський період. В 64-му році в жовтні усувають Хрущова, в 65-му році посадки на території України дисидентів. Це приблизно 1000 людей посадили. Другий такий масовий забір дисидентів – це 72 рік. Десь до 2 тис. дисидентів Щербицький чистить Україну, щоб його не звинувачували в поблажках до націоналізму, як Шелеста звинувачували. Зрозуміло, що їх вже не розстрілювали, ні діячів Гельсінської групи, ні інших. Вони сиділи, умови були набагато простіші, ніж в сталінські часи, але, з іншого боку, якщо хтось поводив себе особливо зухвало до влади, то й же Стус, той не виживав у таборах. доводили до смерті тим чи іншим способом. Людина вмирала на лікарняній койці, чи від голоду, чи їй інфаркт влаштовували, і так далі. Тобто політичні репресії тривали стільки, скільки існував Радянський Союз.

Пане Іване, от така страшна правда. Мільйони закатованих українців, але як нам сьогодні сприймати ці події? Чому відбувався такий геноцид української нації? Чому це взагалі виявилося можливим?

Треба сприймати як трагедію бездержавності. Ми були жертвами в 20 столітті насамперед через те, що не мали своєї держави. І постійно намагались здобути державу, а здобути державу автоматично вступало в суперечність з державами, які той чи інший час контролювали українські землі. Зрозуміло, що це виливалось у криваві і жахливі репресії. Жоден державний народ ніколи таких трагедій не переживав. В Європі, очевидно, немає такого другого народу серед автохтонних народів, який поніс колосальні втрати.

Але так, як ви, думають і сприймають цей період української історії не всі. Багато хто бачить в комуністичних вождях героїв, а в українцях, які боролися й гинули за незалежність, ворогів народу. То в чому ж проблема? Можливо, в професійному сприйнятті фахівцями цих подій? Можливо, нам просто не розповіли тієї страшної правди?

Зараз не проблема у професійних істориках. Професійні історики дослі-дили дуже багато. Написані гори праць ,але це все не пропагується державою. Праці виходять мізерними тиражами, кінофільмів не знімається, документальних фільмів не знімається практично, простір інформаційний в Україні є неукраїнським, він залежить від російського чи міжнародного капіталу і пробитись з якимсь українським продуктом цей капітал не дає на інформаційний простір. А якщо це все люди не чують, якщо цього всього люди не знають, то змінити сприйняття народу цього всього неможливо. Радіо, телебачення, Інтернет – ці всі речі Україна програла. Програючи інформаційну війну, ми не можемо створити свого єдиного образу уявної цієї спільноти змоделювати не можемо, тому що тільки починаємо її моделювати націю як уявну спільноту, то зразу ми висовуємо карту голоду, зразу з’являються так звані скептики з Росії, проплачені, які починають кричати на всіх телеканалах, що цього не було і бути не може. Тобто зрозуміло, що в умовах формування нації, а ми зараз живемо в період становлення формування нації, сучасної, модерної нації, інформаційний простір має бути захищений. Розумієте, інакше ми ніколи не збудуємо того, що називається модерною сучасною нацією.

Але вихід з цієї ситуації повинен бути. Повинно ж відбутися відро-дження нації зі спільним баченням правдивої історії України, навколо якої могло б об’єднатися все українське суспільств? Але сьогодні цим повинна опікуватися влада. На вашу думку, вона це робить?

Очевидно, що найбільшою проблемою сприйняття всіх політичних репресій, голодів, знущань, які пережив український народ у 20 столітті, що сучасна влада є популістська, а популістська влада ніколи не буде робити непопулярні якісь кроки, тобто забирати в народу якісь його стереотипи, міфи сформовані більшовизмом. Більшовики казали, що все в Україні було прекрасно. Суспільство фундаментальних речей не зробило, ми не глянули на себе зсередини. Не диво, що ми в такому жахливому стані, диво, що ми залишились живими, тому що над нами було проведено найбільший в історії світу експеримент, соціальний експеримент, економічний експеримент, національний експеримент, і ми ще якось після цього вижили. Наша влада робить все, щоб завалити тут все, а воно не завалюється. За законами логіки, політики, Україна вже мала перестати існувати, як незалежна держава, але ми продовжуємо існувати. А якщо ми продовжуємо існувати як незалежна держава, рано чи пізно ми станемо на нормальні рейки розвитку. Оце ненормальне суспільство, в якім ми зараз живемо, воно є мертвонародженим. Воно помре і з нього вилониться, очевидно, щось краще.

За підрахунками науковців, якби в минулому столітті репресій вдалося уникнути, сьогодні українців було б більше майже на 20 мільйонів. Вбили не тільки живих, вбили навіть ненароджених. Нам часто закидають постійний плач над нашою історією. Можливо, й справді її вже варто сприймати якось інакше? Можливо, вже не з тугою за загиблими, а зі злістю на тих, хто, називаючи себе «друзями та визволителями», насправді знищував Україну?

Published on 26 May 2009