До друку підготувала Діана СЕРГІЄНКО

Михайло Петричко: Історія, яка не пишеться кров’ю, не є така сильна»

В березневі дні, коли відзначалася річниця постання Карпатської України, в містечку Чинадієво делегація учасників відзначень з Києва в складі керівників МНК Ярослава Іляша, Івана Кішки, Рустамі Якименка, лідера СУМ в Україні Святослава Липовецького, редак

В березневі дні, коли відзначалася річниця постання Карпатської України, в містечку Чинадієво делегація учасників відзначень з Києва в складі керівників МНК Ярослава Іляша, Івана Кішки, Рустамі Якименка, лідера СУМ в Україні Святослава Липовецького, редактора «Шляху Перемоги» Віктора Рога та внука Провідника ОУН Степана Бандери зустрілася з ветераном національно-визвольних змагань, довголітнім членом ОУН 85-літнім МИХАЙЛОМ ПЕТРИЧКОМ. Молоді патріоти привітали учасника «Карпатської Січі» з високою державною нагородою, котру напередодні вручив йому Президент України Віктор Ющенко, подарували добірку патріотичної літератури, а також записали цікаву розмову з легендарною людиною, фрагменти якої пропонуємо увазі читачів.

- Пане Михайле, розкажіть про розвиток українського руху на Закарпатті у кінці 30-х років XX століття.

- Починаючи з 1919 року, коли у Хусті на Всенародному Зборі було прийнято одноголосне рішення про приєднання до Української Народної Республіки, на Закарпатті розпочався процес національно-політичного відродження. І цей процес відродження інспірували товариство «Просвіта», «Пласт» та українські аматорські театральні гуртки.

На той час Закарпаття було приєднано до складу Чехословаччини, яка хоч і була демократичною країною, але українців недолюблювали, бо розуміли, що український рух – здоровий рух, який має перспективу і чітку візію до своєї незалежності. І це було попри те, що український рух ніхто не підтримував ані фінансово, ані політично. А чехам бажано було мати Закарпаття в своєму складі на всі часи.

Додаткові перешкоди українському національному відродженню також йшли з боку Угорщини та Польщі. Поляки й угорці мали спільні інтереси щодо нейтралізації українців, які шкодили їх великодержавним колоніальним планам.

Та і церкви у нас були здебільшого мадярські, і священики розмовляли мадярською мовою. Але до процесу відродження активно долучилися національно свідомі вчителі. Цей процес відбувався в протиборстві з антиукраїнськими силами – мадярони, русофіли і різний непотріб на зразок сьогоднішніх «русинів». Боротьба була дуже напруженою. Українці мали більше перепон, ніж мадярони і русофіли. Найперше, тому, що русофіли мали фінансову підтримку російських білоемігрантських центрів, які були за кордоном, зокрема у Франції. Мадяронів також підтримував Будапешт. Українці ж боролися лише власними силами. Наведу один приклад: у Чинадієві просвітяни винайняли одну кімнату у жида. Зимою кожен з просвітян ніс дрова, щоб затопити грубу. Коли ставили вистави, кожного разу треба було шукати папір, щоб зробити афіші.

Але весь цей процес вигравав тим, що він був здоровим і головне – органічним. Бо русофіли розмовляли російською, читали Пушкіна. Пушкін – великий поет, але ж він не пасує нашому закарпатському селянинові. І тому вони програвали.

І ще одне: вже в середині тридцятих років тут нелегально діяла ОУН і вже мала значний вплив. Тому, наближаючись до другої половини 30-х років, український рух вже мав свої переваги.

- А як розвивалися події напередодні і під час проголошення Карпатської України?

- У 1937 році пройшов з’їзд «просвітян» Закарпаття. Він проходив в Ужгороді в будинку Просвіти, який було збудовано на кошти громади. На з’їзді було 15 тисяч осіб. На той час вже ніхто не міг ігнорувати силу українців, яких вже офіційно визнавала Чехословаччина, але угорці вперто називали нас «угро-русинами».

Карпатська Україна – це було дивовижне явище, бо коли чехи надали Закарпаттю автономію, це теж був якийсь анекдотичний балет. Чехи призначили керівником автономії Бродія – це стопроцентного мадярона. І він через декілька днів оголосив про приєднання Закарпаття до Угорщини. Тобто Бродій виявився угорським шпигуном. А коли отець Волошин став прем’єром Підкарпатської Русі, то з першого ж дня почалася робота на українське державотворення. Чехи дивилися на це крізь пальці і не могли нічого зробити.

Крім того, міжнародна ситуація була для них несприятлива, зокрема в Судетській області. Від автономії до окупації пройшло всього близько трьох місяців. Всі розуміли, що історія не виділить нам багато часу, що відлік йде навіть не на дні, а на години. Робилося все можливе. Наприклад, відкрився драматичний театр «Нова сцена»: актори ходили по селах і ставили п’єси.

Мадяри найбільше шкодили цим всім процесам. У них були спеціально вишколені терористичні загони, які чинили фізичні розправи над українцями в Закарпатті. Також угорці вели потужну інформаційну війну, фактично подавали дезінформацію на всесвітньому рівні. Розповідали, що на Закарпатті голод, розруха, епідемії, тюрми переповнені невинними засудженими. Бачачи, що такі методи не приносять результатів, мадяри вдалися до Віденського арбітражу, коли промислова частина Закарпаття, Мукачево і Ужгород були передані Угорщині. Були перекриті майже всі залізниці та дороги. Окремі села були повністю відрізані від життя, було неможливим постачання будь-яких продуктів. Мадяри були впевнені, що тепер Україна впаде до їх ніг. Але цього не сталося, більше того – на виборах 12 лютого 1939 року за Українське Національне Об’єднання (УНО) проголосували більше 90% громадян. Коли мадяри це побачили, вони зрозуміли, що переможуть або силою, або нічого не отримають.

Важливим було те, що і народ, і керівництво жили єдиним духом, єдиною метою. А найважливішим було те, що була стовідсоткова довіра до керівництва. Всі знали, що в уряді нема злодіїв, брехунів, авантюристів. Там лише чесні порядні люди. Я тепер коли виступаю і кажу, що нема нічого спільного між тим керівництвом і сьогоднішнім, всі дуже зворушуються. І люди, і газети і телебачення – у мене тепер нема відбою від них. На жаль, вже майже нема з ким говорити про ті часи. Люди довіряли керівництву – Августину Волошину, Степану Розсосі, Івану Рогачу та іншим…

- А Ви їх знали особисто?

- Рогача – так, Розсоху – ні. Волошина особисто знав. Мені було тоді 15 років, але Волошин у нас вдома був, коли мені було 10 років. Мій батько був дуже активний просвітянин. А я сидів у закутку та слухав це все. Там не було нічого нелегального, бо якби були якісь таємниці, то мене б вигнали. Але всі ці сходини справили на мене велике враження.

Розсоха і Рогач – молода генерація, з радикальністю якої іноді не погоджувався Волошин - взялися за організацію армії – Карпатської Січі. Чехи хоч уже і втратили Судети, і вже були на межі краху, але до останнього боялися дати українцям в руки зброю. А українці мали великий кадровий потенціал. Так, всі вчителі були в чеській армії і мали офіцерські звання.

- А як формувалася Карпатська Січ?

- Коли формувалася Карпатська Січ, мені було 15 років. Я не міг бути повноцінним січовиком через свій юний вік, але був з ними, бо мій шурин був комендантом січовиків у місті. Тоді в Чинадієві (Мукачівщина – прим.) було 100 січовиків. З них половина були колишні військові Чехословацької армії. Інша половина – молоді хлопці, які тільки вчилися. Тоді бойова виучка проходила на дерев’яних крісах.

На жаль, ми не мали зброї, а з голими руками проти ворога не підеш. І ми організували тут Січ, як могли. Всі молоді хлопці йшли добровільно. Але ніхто не казав, що не хоче – всі йшли. Збиралися зо три рази на тиждень на подвір’ї школи.

Сказати відверто, до оборони Карпатська Україна не була готова. Мадяри мали і танки, і авіацію. Хіба проти них підеш з кулеметами? Але все таки ішли. До речі, дядько моєї жінки був начальником чеської поліції у Хусті і він сприяв тому, щоб січовикам видали зброю. Те все поспіхом робилося: мадяри вже йдуть, а ми тільки хапаємо зброю. Оце і є те Красне поле: жертви жертвами, але історія, яка не пишеться кров’ю, не є така сильна.

Кажуть, що Волошин гнав тих хлопців на смерть, але то неправда. Волошин не міг би їх гнати по своїй натурі. Їх гнало виховання, патріотизм, почуття обов’язку.

Після того, коли угорці захопили Карпатську Україну, один мадярський шовініст граф Оппоні сказав: «Якщо ми не змогли мадяризувати оцей кусок землі століттями, то ми це зобов’язані зробити у найближче десятиліття». Але так не сталося…

- Що ж було після того, як була повністю окупована Карпатська Україна?

- У кінці 1939 року тут активно діяла підпільна ОУН, яка ставила за мету звільнення Карпатської України від окупантів. Найпершим завданням ставилося підтримувати рух опору та розповсюджувати літературу.

Кожна трійка вивчала своє оточення, щоб знати, до кого можна звернутися. Отак робилося до 1942 року. Випускався підпільний друкований орган «Чин». Був у нас священик, який розробив акт обвинувачення Угорщини. Розписав всі злочини, які робили угорці. І це все розповсюджувалося відкрито, щоб і угорці це читали.

В той час ми, можливо через нашу необережність, потрапили в поле зору таємної поліції. Почалися арешти з початку 1942 і тривали до літа 1942. Арештували багатьох членів ОУН і тримали їх у декількох в’язницях. У Мукачеві був палац Коунера, де і розміщувався концентраційний табір для українців, переважна частина яких була членами ОУН.

Дванадцять членів Організації були студентами духовної семінарії, яка була на сто відсотків промадярська. А тут раптом виявилося, що вони – українські націоналісти. Мадяри божеволіли!.. Цих хлопців дуже жорстоко катували, вони витерпіли страшні муки. Їх били, поки вони не втрачали свідомість, а коли приходили до тями - знову піддавали тортурам, щоб вибити з них інформацію про Організацію. Прокурор вимагав для них смертної кари. Але суд не ухвалив такого рішення: керівництву дали по 15 років тюрми, а іншим – місяці. Мені, наприклад дали 6 місяців. Мені було тоді 18 років. Одним із учасників процесу був студент Іван Маргітич, який пізніше став єпископом і відомим богословом. Я його добре пам’ятаю, він був відданий патріот.

- А коли Ви вступили в Організацію Українських Націоналістів?

- В кінці 1939 року, в 16 років.

- Ви були у підпіллі. Розкажіть, як Вам вдавалося уникати переслідування мадярів, адже у Чинадієві добре знали, що Ви з національно свідомої сім'ї?

Вони не знали, що я січовик. Я не був офіційно записаним січовиком, бо був на той час неповнолітнім. Батько, брат, старша сестра, шурин, - усі, хто мали безпосереднє відношення до Карпатської Січі, – емігрували.

Я переховувався кілька тижнів. Нашій сім'ї робили обшуки два – три рази на місяць. Не хочу робити з себе героя, але то було справді небезпечно показуватись тоді мадярам на очі. У них була особиста неприязнь до батька. Він був роками присяжним у суді, мав контакти з проукраїнськими адвокатами у Мукачеві. Був один адвокат з Галичини – Остап Охрімович. Його син – Василь – розстріляний совєтами у 1954 році. Це також був один з тих, хто вклав свою частку в Карпатську Україну. Він закінчив Віденський університет і працював у Мукачеві адвокатом. І йшли до нього. Він мав одну мету перед собою: крім того, щоб добре прийняти клієнта, він його виховував в національно свідомому дусі, виховував гордість. І в суді він намагався помирити клієнтів, доказати, що це не гарно, не по християнськи. Котрий адвокат таке робить у теперішні часи?

- А яка Ваша доля була, коли вийшли з тюрми?

- Спочатку мені заборонили вчитися, але так не чіпали. Але я навчався самостійно і у 1944 році мав змогу екстерном здати екзамени до старших гімназійних класів. А потім прийшли більшовики. Я вже вчився тоді в гімназії, але більшовики мали про нас всю інформацію. Та для того не треба бути великим розвідником, щоб це знати. Вони викликали всіх тих бувших студентів, переважно молодь і кажуть: «Ми вам все прощаємо, що там у вас було, але ви повинні з нами співпрацювати і «строїть свєтлоє будущєє».

Але ми не полишали зв’язку з Організацією, яка знову почала активно діяти. Був у нас такий Габулда Михайло та брати Бандусяки. Ми продовжували свою роботу. На Закарпатті була ситуація дуже несприятлива для того, щоб проводити якусь антисовєтську роботу, навіть таку більш-менш відкриту. Тому що, по перше, багато закарпатців були засліплені тим, що була назва Карпатська Україна, тоді називали Закарпатська Україна. До речі, у нас на Закарпатті був досить сильний комуністичний рух: вся література, преса – все було українською мовою. І я вам скажу, це добре, то в якійсь мірі і нам допомагало. Свого часу деякі комуністи були січовиками і підтримували Карпатську Україну. Але, я застережу вас, частина з них були заслані агенти, але більша частина свідомо туди йшли. Тому антибольшевицьку роботу було досить труднувато вести. Але Організація почала свою роботу дуже добре. Збирати людей, гуртуватися і УПА підкріпляти. Таке було завдання. Тут уже вести якусь роботу, перемовини з більшовиками – то пусте. Треба було лише стріляти. Більшовики знали про нас все. Я знаю, що помилка була зроблена нашим керівництвом: треба було йти або у глибоке підпілля або влитися у відкриту боротьбу. Але у відкриту боротьбу вливатися ще не були готові. І вони нас почали арештувати в кінці 1944-го - на початку 1945-го року. Арештували 12 чоловік, у тому числі Габулду. П’ятьох засудили до смертної кари, в тому числі й я попав, а інших - на сталінські табори.

- А Вам смертну кару за що дали?

- За приналежність до ОУН. Організація ще не встигла нічого такого зробити, вона тільки формувалася і набирала авторитету серед населення. З тих п’яти чоловік чотирьом вирок замінили на 20 років ув’язнення, а Габулду розстріляли в ужгородській тюрмі. Такі справи невеселі. Прийшлося бути по таборах. Я ще попав в досить «затишний» табір – казахстанський КарЛаг. А інші – Колима, Воркута, Магадан. У мене був майже курорт, тому що в Казахстані була сурова зима, але не вічна мерзлота, літо було досить таки лагідне, спека. Нам потім зменшили термін ув’язнення на 10 років із 20.

- Відомо, що Ви, пане Михайле, протягом багатьох років підтримували стосунки із Зеновієм Красівським – останнім тереновим Провідником ОУН у підсовєцькій Україні…

- Відносно Красівського, я з ним познайомився у Караганді. То був чудовий хлопець, простий, з гумором, оптиміст, всі такі людські якості позитивні. Ну і потім ми там дружили, говорили що треба. Після Караганди ми зустрічалися у Львові. Тоді я вчився в інституті заочно, а він - в університеті. Декілька разів він гостював у мене на Закарпатті. Красівський був запальний до всього, страшно жадний читати і пізнавати.

Він просидів у всіх видах ув’язнень, його завжди схиляли до співпраці – виступити, засудити все, що треба. Але він відхиляв їхні намовляння. І ось коли вже десь на 20-му році тих поневірянь, вони були впевнені, що його буде зломлено. Одного разу його покликали на зустріч і прихильно так: «Зиновій Михайлович,… завтра ви на волі. Ми вам все забезпечимо. Вам тільки треба написати одну-дві статті у газетах, які вам скажемо…».

А він у відповідь каже віршем:

«По черепах, кістках, на п’єдестал
Закуті в злість, брехню і догму
Ви йшли, та часу шквал
На вас роздер червону тогу.»
Цей вірш називається «Пересторога».

І вони зрозуміли, що «торга нє будєт». То була Людина! Не зломитися і остатися вірним до кінця. То через ваш «Шлях Перемоги» я дістав ту книгу «Невольницькі плачі»…

То у 1963-му чи 1965-му він прийшов до мене і каже: «Ми створили таку організацію Український Національний Фронт. Що ти на те скажеш?». Я знав, що бездіяльність – то смерть і погодився, бо якщо не ми, - то хто? Це була дуже законспірована організація. Красівський мені сказав, що наше завдання створити по всій Україні точки стопроцентних надійних людей, які вже перевірені і які вже щось пройшли. Він хотів, щоб на Закарпатті ця справа робилася через мене. І у нас були такі три точки. Я не кажу, що вони були аж реально діючі, але були. Після того ми з Зенком ще кілька разів зустрічалися. Він мені дав часопис «Воля і Батьківщина» в чотирьох листках. Я то читав і сховав. І по нинішній день знаю де, але не можу знайти. Треба мені повну ревізію зробити у своїх домашніх архівах.

Кілька разів я бував у нього в Моршині. І після однієї з моїх поїздок до Зенка, його заарештували... Як арештували, хто їх видав? То все дуже складно. Мене не арештували. А знаєте чому? Бо він мене не видав, а більше ніхто не знав. Так що то було моє щастя, а я знав, що він не видасть. А може вони іще не знали про Закарпаття… А після того, як він томився по тих таборах, я старався дізнаватись де він: то він десь у Самарі, то у Стрию, то він у Володимирському Централі…

Published on 13 May 2009