Інтерв’ю провела Наталка ПОКЛАД

Шукати і нести правду

Наші історики, на жаль, поки що не подали нам справжньої історії. За це ми заплатили і платимо нині страшну ціну. Так само й за знання історії сусідів, у ставленні яких до нас прослідковується надто чітка тенденція. Прийшов час дізнатися істинну історію я

Наші історики, на жаль, поки що не подали нам справжньої історії. За це ми заплатили і платимо нині страшну ціну. Так само й за знання історії сусідів, у ставленні яких до нас прослідковується надто чітка тенденція. Прийшов час дізнатися істинну історію як України, так і Росії…

Наша розмова – з Володимиром БІЛІНСЬКИМ, автором дослідження-бомби, що в 2002 році сколихнуло не тільки українську громадськість.

- Пане Володимире, то про що Ваші перші дві книги «Країна Моксель, або Московія»?

- Московські владоможці нав’язали світові велику кількість облудних міфів, - і це сьогодні зовсім не таємниця. Історична облуда стала наріжним каменем велетенської споруди, що носить назву «російська історіографія». І то не лише її.

Справа в тому, що як наша українська, так і російська історичні науки базуються на двох головних, цілковито хибних постулатах. Це:

- облуда (вигадка) про слов’янське походження московитів;

- облуда (вигадка) про входження так званої Ростово- Суздальської землі впродовж ІХ-ХІІ віків – до Великого Київського князівства, себто – до Руської землі.

Обидва постулати – звичайнісінька брехня московської історичної (і не тільки історичної) науки. Українська наукова думка досі не відмежувалась від московського так званого «слов’янства». Ми й понині «співаємо пісень» про «три братніх слов’янських» народи. Хоча існують археологічні дослідження знаменитого археолога Олексія Сергійовича Уварова та не менш знаменитого російського антрополога професора Анатолія Петровича Богданова, які цілком спростували вигадку про московське «слов’янське коріння».

А серйозної розмови про те, що Московія та її попередниця – Ростово-Суздальська земля – ніколи не входили до складу Великого Київського князівства, ми ще й не починали. Хоча цьому є стовідсоткові докази, особливо в церковних джерелах.

Треба розуміти, що, крім цих головних міфів (вигадок), існує ще безліч дрібніших, проте не менш брехливих, як-от:

- вигадка про Олександра, так званого Невського;

- вигадка про так звану Куликовську битву;

- вигадка про заснування Москви у 1147 році;

- вигадка про відокремлений від Золотої Орди розвиток Московії впродовж 1238-1502 років;

- вигадка про «собирание земли русской» та десятки інших. Саме цю облуду спростовує книжка «Країна Моксель, або Московія», яку в 2009 році видало видавництво імені Олени Теліги. Двотомник вийшов уже не першим виданням.

- Подібна тема в історичній літературі досліджується нечасто. Ви відважилися зайти у небезпечну зону стереотипів, витворених імперською машиною впродовж кількох століть, і одержимо взялися їх ламати. Що спонукало Вас зрушити таку глибу?

- Так, раніше, в часи Російської імперії, проводити подібні дослідження суворо заборонялося. Але запитання щодо міфів імперії постійно виникали, і не тільки в мене. Тож тепер прийшов час давати на ті запитання відповіді. А спонукала мене взятися за цю справу відсутність обґрунтованої відповіді на них та небажання сучасної професури заглибитись у наукові дослідження московських міфів. Тим паче, що цей матеріал я почав збирати ще в 70-х роках минулого століття.

- У своїх скрупульозних дослідженнях Ви оперлися на фактологічні дані тих російських істориків, зусиллями яких і була створена міфологія «Держави Російської», -- аби читачі побачили історію сусідів незавуальованою, неперекрученою і просто зіставили факти та зробили правильні висновки. Це таки оптимальний шлях?

- Не так оптимальний, як - вимушений. Справді, у своїй книзі я переважно послуговуюсь російськими історичними джерелами, зокрема працями тих істориків, зусиллями яких і була витворена міфологія «Держави Російської». До них належать: М.М.Карамзін – зі своєю «Історією держави Російської»; С.М.Соловйов – з «Історією Росії з найдавніших часів»; В.О.Ключевський – із «Курсом російської історії» та інші.

Людям надзвичайно важко відмовитись від російської історичної облуди, яка втовкмачувалась у наші голови довгих триста років. На цій брехні виросли десятки поколінь людей. Тож, перш ніж опертись на іноземні історичні джерела, треба було дослідити і проаналізувати російські, аби побачити їхню неспроможність та недолугість. А вже потім залучати давніх європейських, арабських та перських істориків.

Майте також на увазі, що російська історіографія не дозволяла друкувати в повному обсязі праці давніх істориків. Ті праці проходили жорстоку цензуру та дозувались. Так, у Російській імперії із трьох томів знаменитої праці Рашид-ад-діна «Збірник літописів» був надрукований тільки перший том. А із знаменитої праці Ала-ад-діна Ата-мелік Джувейні (1226-1283) «Історії завойовника світу» російські владоможці (царські й більшовицькі) дозволили надрукувати російською мовою тільки… п’ять сторінок тексту.

Дослідження й аналіз сотень іноземних історичних праць – ще попереду. Ось чому сучасна російська влада так поспішає узгодити з Україною «спільне бачення історії».

- Почав «виводити на чисту воду» російську історію ще Олексій Уваров – підірвав міфи зсередини?

- Так, археолог Олексій Сергійович Уваров своїми розкопками Ростово-Суздальської землі впродовж 1851-1854 років завдав надзвичайно важкого удару по московській історіографії. Розкопавши 7729 поховань (курганів), він не знайшов жодного (!) слов’янського. Його дослідження засвідчили проживання в колисці Московії впродовж сотень років (VІІІ- ХVІ віки) лише одного фінського племені – меря.

Той, кого цікавлять дослідження графа О.С.Уварова, має змогу звернутись до праць вченого «Меряне и их быт по курганным раскопкам», надрукованій 1872 року в Москві Синодальною типографією.

І ще одне дивовижне явище засвідчив археолог О.С.Уваров: розкопавши в Ростово-Суздальській землі 7729 курганних поховань, він не знайшов жодної київської монети. Хоча віднайдено сотні монет європейських та азійських, із них – понад 300 тих, що належали до VІІІ-ХІІ віків.

Але, на мою думку, остаточного, смертельного, осикового кілка у московське «слов’янське походження» забили праці російського антрополога професора А.П.Богданова. Дослідивши не одну сотню курганних останків у 70-ті роки ХІХ віку, професор А.П.Богданович підсумував свої висновки:

«Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижньогородська губернії – це місцевості з мерянським (фінським) населенням… Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним та лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий… мерянському населенню (долехоцефалія. – В.Б.), сягає на південь і південний захід значно далі – до Чернігівської та Київської губерній, а на північний захід і захід веде до Мінська, Новгорода та Оленецької губернії».

Тобто, ще в ХІІІ столітті за Київською та Чернігівською землями проживали тільки фінські племена… Отака вона – байка про «слов’янську» Московію з VІІІ по ХVІ вік.

- Звісно, для багатьох читачів, вихованих на ідеології більшовицької історіографії, Ваші книжки дають шокуючі відкриття. Пізнання йде нормально, чи таки відчуваєте «опір матеріалу»?

- Звісно, опір іде шалений. Та, я думаю, - це нормальне явище. Бо хіба могло бути інакше, якщо переважна більшість людей уже триста років виховується на звичайній московській облуді?

Коли людина, вихована московськими міфами, чує правду про Олександра, так званого Невського, чи про Дмитрія, так званого Донського, у неї, образно кажучи, «очі лізуть на лоба». Бо як же так: Олександр Невський не брав участі в Невській та Чудських сутичках, а Куликовської битви взагалі не було!? Руйнується основа московської міфології, а це справді важко сприймати. Однак цій історичній правді маємо стовідсоткові докази, навіть – у російській історіографії. Тож настав час до них прислухатись. І я ці докази озвучив у своїх працях.

- Є чудова казка про Змія Горинича: щоб його відсічені голови не відростали, потрібен чарівний меч. Російська імперія знов і знов відновлюється, тож чарівним мечем має стати ПРАВДА. Імперія свято оберігала свою історичну міфологію. Ви очистили історичні факти від словесної полови, а часто – й відвертої брехні. Скільки ж то документів довелося для цього перебрати?

- Документи довелось не просто перебирати – їх потрібно було спочатку віднайти, а потім – ретельно вивчити. Майте на увазі, Російська імперія та її владоможці робили все, аби винищити те, що суперечило московському офіціозові. У середині ХІХ століття завідувач Московського державного архіву князь Михайло Андрійович Оболенський у своєму листі до професора Мірзи Казем-Бека признавався, що в його архіві зберігаються сотні оригіналів документів із часів хана Батия. До тих оригіналів і сьогодні нікого не допускають. А є ще сотні інших. Скажімо, хоча б так звані «архіви Бахчисарая», знайдені професором В.Д.Смірновим наприкінці ХІХ століття. До них теж нікого не допускають ось уже понад сто років. Це при тому, що європейські країни через 30-50 років розсекречують навіть державні таємниці. Свої!

А Москва забороняє вивчати чужі архіви ХІІІ-ХУІІІ віків. Задумайтесь: чому таке чиниться? У відповіді на це запитання і прихована правда московської «історичної науки». Чогось же вони тих архівів бояться?..

Тому на перших порах я використовував цілком доступні джерела.

- Ви були свідком гоніння на все українське, що протистояло зросійщенню, яке стало державною політикою Московії ще сотні років тому й увійшло в кров великороса-державника, особливо на побутовому рівні. Вважаєте, що українцям, так глибоко травмованим імперською машиною, можна повернути притомність і гордість, яку в них відбирали століттями?

- Не тільки можна, а й потрібно. І ми обов’язково повернемо українцям упевненість і гордість. Потрібен лише час. Бо за триста років колоніального гніту Російська імперія наповнила не тільки наше життя, але й наші голови, наші душі московською отрутою вседозволеності й бандитизму. Це ж Московія штовхала наших хахлуїв відмовлятися від материнської мови, від українського побуту, зрештою – від пам’яті про наших предків.

Звичайно, сьогодні наша влада в цьому плані майже нічого не робить. Вона опікується лише матеріальним, забувши про духовні цінності. Проте це явище тимчасове. І доки воно триватиме, доти і пануватиме в державі безлад.

Той політик, який поверне українському народові його національний дух, зробить вирішальний внесок у відновлення сучасної України.

А відкат у минуле, як про це мріє промосковська п’ята колона, вже історично неможливий. Марні потуги.

Зверніть увагу, на Майдан 2004 року людей вивели не матеріальні вимоги, а саме – українська духовна потреба справедливості. І Майдан, якщо політики не схаменуться, може повторитись.

- Росія сьогодні для одних – оплот слов’янства і завтрашня надія, для інших – вампір, який смокче сили… Побудовані на брехні стосунки не мають майбутнього. А сьогоднішні російські політики типу Жириновського співають нові пісні на старий лад?

- Це дуже цікаве явище, коли фінно-татарська мішанина стала оплотом слов’янства. Ми вже вели мову, що московити – стовідсотково фінно-татарського походження. А ось про другий головний постулат московської облуди – про її входження до Великого Київського князівства – слід декілька слів сказати.

Всі «общерусские летопысные своды» значною мірою понівечені катерининською «Комісією», створеною 1783 року «для написания истории России». Але в тих літописах жодним словом не згадується про Ростово-Суздальську землю з 882-го по 988 рік. Князі й літописці Київської землі більше, ніж на 100 років, «забули» про свої володіння. Чи не дивно?

Однак іще цікавіше те, що київські князі з 988 року – року прийняття християнства в Русі – до 1132-го, коли, згідно з московськими писаннями, «розпалась Київська Русь», не побудували в Ростово-Суздальській землі жодної церкви. А мова ж іде про 150 років!

Тож скажіть, будь ласка, як могли держава, князі, церква та ієрархи забути на такий довгий час про свої володіння та свій народ?..

А щодо сьогоднішніх стосунків між Україною та Росією нікому не слід помилятись. Допоки московська влада та російська держава не покаються за сотні років цілеспрямованого винищування народів: українців, литовців, латишів, татар, чеченців, калмиків, казахів та всіх інших, - відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу та її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога.

А в сьогочасній Росії що в Жириновського та Лужкова на язиці, те у їхнього президента та прем’єра на думці. І не втішаймо себе ілюзіями – не варто.

- Нині в роботі 3-тя книга Вашого унікального роману-дослідження (загальний тираж книжок – понад 30 тисяч примірників). Були публікації в журналах, виступи в інститутах тощо. Отже, резонанс є? Кажуть, на книжковому ярмарку у Львові Вашу книжку «розмели» першого ж дня?

- Третя, остання книга роману-дослідження, вже написана і відредагована, скоро побачить світ. Почала вона виходити з 2002 року – спочатку російською мовою, потім – українською: така була порада хрещених батьків книги – Михайла Гориня та Миколи Плав`юка, які опікувались першим виданням, за що їм щиро вдячний і хочу, аби про це знали читачі. Книга живе своїм повноцінним життям: її обговорюють в Інтернеті, в університетах і навіть школах. На багатьох обговореннях у Києві, Львові, Івано-Франківську та Хмельницькому я мав честь бути присутнім.

Книга досить поширена й у Херсонській, Луганській, Сумській, Тернопільській, Харківській областях та в Криму. Мені багато пишуть та телефонують люди, що прочитали дослідження: з Росії, Білорусії та Латвії. Є подяки від читачів у США, Канаді, Польщі, Німеччині. І це добре, що праця шириться світом.

Уже другий рік роман-дослідження «Країна Моксель – Московія» друкує журнал «Київ», де головним редактором Віктор Федорович Баранов. Щосуботи об 11.35 текст книги читає на радіо «Культура» Петро Тодосович Бойко. Як бачимо, люди відчувають велику спрагу історичної правди – супроти набридлої всім московської облуди.

- Звісно, етнос – це одна річ, а державна політика – зовсім інша. Чи буваєте на республіканських та міжнародних конференціях? Яка ситуація зараз серед російських істориків? Як вони реагують на Вашу працю? А українські?

- Так, іноді доводиться. Скажімо, 16-20 жовтня 2007 року брав участь у VІ міжнародному симпозіумі «Проблеми інтеграції науково-освітнього, інтелектуального потенціалу в державотворчому процесі. Україна – Туреччина», що проходив у Севастополі і був дуже представницьким. На одному з круглих столів обговорювалась моя книга і, скажу відверто, сприйнята була позитивно. А ще маю багато схвальних відгуків світил нашої науки.

Російські ж історики сьогодні опинилися перед дилемою: що робити зі своєю фальшивою історичною наукою? Навіть людині із середньою освітою зрозуміло: не може історія московитів розпочинатись у Києві та Київській землі. Це нонсенс! І тут їм ніякі табачники та семиноженки не допоможуть. Бо від сучасного фактологічного матеріалу замовчуванням та ігноруванням не відгородитись. Скажімо, як пояснити світовому товариству відсутність останків загиблих і залишків зброї на місці Куликовської битви? Немає відповіді! А ведуться пошуки на Куликовому полі вже не одну сотню років.

Тоді як арабські й перські історики давніх часів знають лише про розгром у 1380 році Мамая ханом Тохтамишем. Та битва, між іншим, теж відбулася восени 1380 року… І таких фактів – сотні. Від російських істориків отримати відповіді на подібні запитання неможливо. Хоча деякі науковці сусідньої держави нині вже визнають наявність у своїх підручниках «доважку брехні». Але до них у Москві не прислухаються. Наочним прикладом моїх слів є ставлення сучасної російської влади до академіка Юрія Афанасьєва…

- Ми сьогодні багато говоримо про духовне очищення й відродження, будуємо церкви… Людина прагне віднайти опору в складному житті. А з наведених Вами фактів виходить, що процес фальсифікації російської історії очолила свого часу… церква!...

Це запитання надзвичайно важливе. Щоб дати на нього повну відповідь, потрібно багато часу й паперу. А стисло… Московська православна церква ніколи не виступала прихистком людської душі. Вона завжди була ідеологічною зброєю імперії: спочатку – Золотої Орди, пізніше – Московії.

Не дарма ж професор Московської духовної академії В.О.Ключевський, залишившись наодинці зі своїми думками, записав до щоденника: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Це ж бо сказала віруюча людина, яка виховувала еліту московського православ’я!

А інший російський професор – Г.В.Вернадський – писав цілком відверто: «Російський народ отримав дві багаті історичні спадщини – монгольську і візантійську… Монгольська спадщина полегшила російському народові створити плоть Євразійської держави. Візантійська спадщина озброїла російський народ потрібним для створення світової держави складом ідей».

Це потрібно пам’ятати, коли ведемо мову про російську православну церкву. Вона завжди була знаряддям державного управління. Коли ханові Золотої Орди Узбеку знадобилось вплинути на мешканців Пскова, то, за його наказом, митрополит Феогност відлучив геть усіх, скопом, від церкви. І мешканці Пскова покорились. Ось так!

Майте на увазі ще одну аксіому: з 1250-го до 1320 року митрополити тримали свою кафедру в столиці Золотої Орди Сараї, поруч зі ставкою хана. Це незаперечні істини, хоч московська церква дуже не любить вести про це мову.

Так розпочалося фальшування. А далі вигадали «казочку про єдину Київську митрополію» часів Золотої Орди, аби прив’язати Русь до «московського воза». І пішло-поїхало…

Хоча у своєму листі до Святішого Патріарха польського король Казимир ще у 1355 році писав: «З віку віків Галич славен престолом митрополитів… Перший митрополит нашого благочестя був Нифон, другий митрополит Петро, третій митрополит Феодор… І нині, Святий Патріарше Вселенських Соборів, просимо від тебе нашого Архієрея».

Нагадую: це свідчення 1355 року. І запозичене воно не з польської, а з російської історичної науки… Все, що творилось у Московській державі й Московською державою, отримувало благословення церкви.

- Традиційне запитання: а які Ваші плани на день завтрашній?

- Хочу написати роман-дослідження про українське життя періоду ХІІІ-ХVІ віків, звернувши особливу увагу на 1300-1500 роки – найбільш недосліджені. А вони в житті нашого народу такі ж славетні, як і попередні. Є надзвичайно цікавий матеріал, який донині залишався поза увагою українських істориків, - він проливає на наше минуле, зокрема на ХІV-ХV століття, зовсім інше світло… Книга, найімовірніше, матиме назву «Пам’ять».

- Дуже дякую за розмову і бажаю успіхів.

Володимир Броніславович Білінський народився 18 травня 1936 року на Поділлі. У 1959-му закінчив факультет «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту і за розподіленням поїхав працювати до Казахстану. До 1986 року жив і працював у Караганді, де пройшов шлях від майстра до заступника начальника Главку. Будував мости на Казахстанській магнітці, на каналі Іртиш – Караганда, на шахтах Карагандинського вугільного басейну, на всіх автомагістралях і залізницях Центрального Казахстану. Під його керівництвом зведено мости в Караганді, Павлодарі, Кокчетаві, Темір-Тау, Джезказгані, Балхаші, Екібастузі, Шахтинську тощо… Був членом Колегії Держбуду Казахстану. У 1999 році повернувся до України і живе в Києві.

Published on 8 April 2009