Анатолій Щербатюк

Шляхетність історії

10 квітня 2009 р. виповнюється 50 років Романові Ковалеві, одному з найпродуктивніших дослідників Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Пропонуємо читачам розмову з ним спеціального кореспондента газети “Літературна Україна” Анатолія Щербатюка.

10 квітня 2009 р. виповнюється 50 років Романові Ковалеві, одному з найпродуктивніших дослідників Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Пропонуємо читачам розмову з ним спеціального кореспондента газети “Літературна Україна” Анатолія Щербатюка.

А.Щ. Романе, як сталося, що ти, такий визначний діяч українського національного руху навіть не є галичанином?

Р.К. Галичан це справді дивує, але наддніпрянців ні. Я народився на Донбасі, в Горлівці, там прожив перших своїх вісім років, пішов до 1-го класу російської школи… Це була одна із причин переїзду моїх батьків до Києва, тому що їхні діти у гОрлівці не могли отримати української освіти – 1961 року закрили останню українську школу в Микитівці, за збереження якої боровся мій батько. Мій батько, Микола Федотович Коваль, походить із родини тричі “розкуркулених”. Ще дитиною він, зробивши саморобну бомбу, у відплату спалив колгоспну клуню. Його сестра, моя тітка Дуня, брала участь наприкінці 1920-х років у “волинках” (жіночих повстаннях проти колективізації) в селі Гореничі Києво-Святошинського району, 21 км від Києва по Житомирській трасі. Батько розповідав мені, як 1933 року проводжав востаннє свого батька, Федота Васильовича, мого дідуся, до цієї “соші” (той поїхав у Київ по хліб). Додому він уже не повернувся, його вбили і зробили з нього пиріжки, які продавали на Святошинському ринку. Батько, інвалід так званої “великої вітчизняної війни”, педагог-психолог, у дитинстві не раз розповідав мені про негативну роль росіян, євреїв, поляків і татар у долі українського народу. Його розповіді про історію нашої Батьківщини відіграли основну роль у формуванні мого світогляду. Якось батько розповів, що мого двоюрідного дідуся Сильвестра Степановича Барика, родом із с. Куликова, материного дядька, викладача української та німецької мов у Київському інституті народної освіти, двічі репресували (у 1933 і 1934 роках), виславши врешті на три роки в “сєвєрниє області”. Йому інкримінували причетність до УВО, насправді, наскільки я знаю, його посадили “за українську мову”. Після трьохрічного заслання він залишився в Архангельській області. На війну пішов ополченцем, згодом його знання німецької стала в пригоді, його взяли перекладачем у СМЕРШ. Після війни, від 1945-го до 1974 року він завідував кафедрою іноземних мов у Київському інституті харчової промисловості…

Коли я довідався про долю своїх рідних, репресованих Москвою, у мене виникло бажання сатисфакції. Ідея відплати ворогам за біди моєї родини і нації стала головним мотивом моєї діяльності.

Мати моя – психолог, викладач Київського педінституту ім. Горького, дівоче прізвище Курило, але вона ніяк не пов’язана з відомим мовознавцем Оленою Курило (1890 р. н.), як декому здається. Моя бабуся, Олена Степанівна Курило (у дівоцтві Барик, 1893 р. н.) була малограмотною греко-католичкою з Куликова, а не видатним мовознавцем Оленою Борисівною Курило, єврейкою з походження.

А.Щ. Я вчився в педінституті ім. Горького, але психологію викладав доцент Максименко, хоча про твою матір, як про чудового фахівця і патріота, я тоді вже чув.

Романе, я маю задоволення співпрацювати з тобою вже 19 років. Повернись подумки в те буремне минуле, а потім повернемось у теперішнє. Пригадую, з яким зворушливим і щирим подивом, зачаруванням і повагою в 1990 році, коли ми вперше зустрілись як співробітники Проводу УРП, ти ставився до Л. Лук’яненка, С. Хмари, М. Гориня – всіх цих тотемів і апостолів українського дисидентського руху...

Р.К. Дійсно, у 1989 – 1990 рр. з натовпу мітингарів я із захопленням дивився на Дмитра Павличка, Володимира Яворівського, мабуть тому, що не був знайомий з їхньою творчістю, зокрема проти ОУН-УПА. Я тоді переважно читав медичну літературу. Навчання в київському медінституті мене певною мірою врятувало. Тоді медичне середовище було дуже консервативне і прорадянське у масі, тому там так КҐБ активно не працював, як на гуманітарних, журналістських, історичних і філологічних факультетах. Справді на тодішніх вождів я дивися із захопленням, записував їхні вислови, особливо, коли вперше на мітингу біля Республіканського стадіону з’явився Левко Лук’яненко в сірому пальтечку, старомодному капелюсі. Це було явлення стражденного пророка спраглому народу.

Як стихійний антикомуніст я взяв участь у 1989 р. в Установчій конференції Товариства української мови, співзасновником якого був Володимир Куєвда, потужний і блискучий інтелектуал, етнопсихолог. Я брав участь у створенні осередку Товариства української мови в своєму Залізничному районі, на цій установчій конференції на мене звернув увагу один із лідерів Української гельсінської спілки – Михайло Горинь, за рекомендацією котрого мені згодом дали змогу виступити на Установчому з’їзді УРП, в який перетворився перший і останній з’їзд УГС. Мене, тоді анафальбета, який не чув про Донцова, Липинського, Юрія Липу, несподівано запропонували у Провід партії на посаду референта з питань ідеології.

Пригадую, що ти такого пієтету до провідників дисидентсва не мав. Твоя до них непоштивість мене шокувала. З усієї цієї плеяди зараз я найвище оцінюю Василя Овсієнка. Вже давно переконався, що це марафонець. Він щодня працює для України – тихо, без криків і софітів. Колись Олександр Удовиченко, командир 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, сказав, що запал у подільського, власне українського, селянина солом’яний – миттєво спалахує і так само швидко, коли непереливки, перегорає. І це досі одна з головних проблем сучасного українства. Овсієнко не такий… Моя активність у Проводі УРП у лінивих і безталанних викликала підозру, та ще й нічого не боїться, – мабуть, агент КҐБ. Абсолютну більшість заяв Проводу УРП, що формували націоналістичну думку, писали я, Григорій Гребенюк, ти, трохи С. Жижко. Решта членів Проводу УРП почали вважати це провокацією спецслужб. Тоді Б. Горинь носився з ідеєю створення “мільйонної УРП”, в якій знайшли б себе і українці, і росіяни, і євреї… Така партія не могла бути націоналістичною, національною. Тоді, у 1991 році, дисиденти перемогли нас, стихійних націоналістів, але то була піррова перемога, і пасіонарність, яку ми намагались імплементувати в УРП, вигасла і була викинута разом із нами. Я мав чимало прихильників серед молоді, і це хвилювало дисидентів, тож за день до з’їзду мене, секретаря ідеологічного відділу УРП, зняли із секретарства, щоб не допустити до участі на з’їзді, де я міг виступити і повести за собою радикальну молодь. Л. Лук’яненко, О. Шевченко і О. Сергієнко мені інкримінували “русофобію” і “антисемітизм”, звинувачували в тому, що й тебе, – в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Маразматичність тогочасного дисидентського середовища засвідчує хоча б такий штрих – в одній із своїх статей, що була скерована проти нового союзного договору, я назвав Б. Єльцина “новітнім російським імператором”. З цього приводу провід УРП провів окреме засідання про “шкідливість публіцистики Р. Коваля” в заснованій мною ж газеті секретаріату УРП “Визволення” (я хотів назвати її “Визволення нації”, що викликало рішучу незгоду дисидентів, мовляв, якщо ми говоримо про національне визволення, то тоді мусимо назвати націю, яка нас поневолила, а це розпалювання міжнаціональної ворожнечі, це не демократично).

1990 року я познайомився в Івана Світличного, якому намагався допомогти як лікар, із Зеновієм Красівським, головою Проводу ОУН у Краю (цього я, звичайно, тоді не знав). І саме Красівський під час наступних зустрічей і листування доформував мене, допоміг стихійному антикомуністу стати українським націоналістом. Він видав мою книжку “Чи можливе українсько-російське замирення?”

А.Щ. Пригадую, цю поліграфічно простеньку брошуру. Я написав на неї рецензію до газети “Слово” і це коштувало мені 40 діб ув’язнення в Лук’янівці за звинуваченням генпрокуратури в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі.

Р.К. Так, після цього З. Красівський спонукав мене до видання газети. Її назву – “Нескорена нація” – ми з тобою і Віктором Шкуратюком виворожили у мене на кухні. Зеновій Красівський дав кошти, друкарську машинку, диктофон, забезпечив друк. Потім, у серпні 1991 р., коли у нього стався інсульт, я відвідував його в Моршині, давав поради як лікар, забезпечував ліками. Найбільше ж ним опікувалася сестра Володимира.

Сьогодні я рідко називаю себе націоналістом, бо це ідеологічний новотвір ХХ століття, а історія України таки глибша. Вважаю себе вільним козаком, і водночас “кріпаком”, який щодня, щогодини досліджує Визвольні змаганння 1917 – 1920-х років, повертаючи Україні імена її кращих синів та їхні подвиги. Гадаю, що Зеновій Красівський, якби довідався про ту героїчну Атлантиду, що я повернув своєму народові, був би радий. Не знаю, чи вважав Зеновій Красівський мене своїм учнем, але я вважаю його своїм учителем…

До 1995 року я займався політичною діяльність та публіцистикою, керував разом з Іваном Кандибою Всеукраїнським політичним об’єднанням “Державна самостійність України” (рішення про її створення ухвалив Провід ОУН). Це було легальне політичне бандерівське середовище, і створили його бандерівці-політв’язні та давній самостійник Іван Кандиба, який вважав себе бандерівцем.

Моє перо в ті роки більше вибивало іскри критицизму, і не тільки до комуністів, але і лібералів, дисидентів, демократів. І зараз вважаю, що національну державу демократичним методами не побудувати. Тут рацію мали бандерівці, які вважали, що національна держава виборюється революційними методами.

1993 року я вперше відвідав Холодний Яр, наступного року прочитав роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, це стало визначальним у моєму житті. Разом з товаришами із ДСУ я взявся вшановувати героїв Холодного Яру. 28 жовтня 1995 року ми встановили перший пам’ятний знак на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, який освятив Патріарх Філарет. А з 1996 року, кожного квітня, ми регулярно проводимо меморіальні заходи в Холодному Яру. Цьогоріч вони пройдуть 12 квітня.

На тему Визвольної боротьби українського народу я написав та впорядкував близько тридцяти книг. Хоча були бандити і анархісти, але я досліджую і пишу лише про отаманів-самостійників і державників… Отаман Зелений, мою книжку про якого ти редагував, називав Трипілля “столицею Самостійної України”. Потрібна була тоді особа, така як Богдан Хмельницький, яка об’єднала цих всіх отаманів, Центральна Рада у 1918 р., а за нею і Директорія не були тоді достатньо авторитетними, щоб їм ці розрізнені рухи могли підпорядкуватись. Вина Винниченка і Грушевського в ідеологічній і збройній демілітаризації нації і поразці однозначна, кров жертв Голодомору і страшних репресій – на їхніх білих манжетах, але тепер саме їм, винуватцям страшної національної катастрофи, споруджують пам’ятники, їхніми іменами називають вулиці. Повстансько-партизанський рух українців для т. зв. “радянської влади”, тобто нещадної диктатури зайд і чужинців, був значно небезпечнішим, ніж армія Петлюри. Це, зокрема, визнавав історик-чекіст Борис Козельський. А загалом московські лідери виявилися більш динамічними і безкомпромісними, ніж наші.

Я щасливий, що відійшов від політики і цілком поринув у дослідження історії Визвольної боротьби українського народу. Вертаючи пам’ять про подвиги наших попередників, я завдаю Москві болючих ударів. Вертаючи в нашу свідомість імена кращих синів і дочок нашої Батьківщини, я не тільки відновлюю справедливість у відношенні до них, але й ошляхетнюю нинішнє покоління. Наша вдячність до них, щире захоплення їхнім служінням Батьківщині, робить нас кращими.

Користуючись нагодою, запрошую киян та гостей столиці на свій творчий вечір з нагоди 50-ліття та 20-ліття громадсько-політичної діяльності. Почнеться він о 18.00 10 квітня у Великій концертній студії Республіканського будинку радіомовлення і звукозапису (вул. Первомайського, буд. 5А).

Published on 2 April 2009