Інтерв’ю вів Петро Парипа

Феномен чотирьох мов

В Україні багато тих політичних спекулянтів, що під облудним гаслом двомовності намагаються витіснити українську мову на узбіччя державного життя, дуже часто посилаються на мовний досвід Швейцарії, знаючи при цьому лише про наявність чотирьох державних мо

В Україні багато тих політичних спекулянтів, що під облудним гаслом двомовності намагаються витіснити українську мову на узбіччя державного життя, дуже часто посилаються на мовний досвід Швейцарії, знаючи при цьому лише про наявність чотирьох державних мов у цій країні. Торік Оксана Пахльовська в одній із центральних газет (газета «День» за 16 серпня 2008 р.) статтею «Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру. Як вирішується мовне питання в Європі й чому нам це треба знати» взялася якоюсь мірою заповнити інформаційну прогалину в знаннях про Швейцарію, адже про реальний стан мовної практики в цій альпійській країні пересічному українцеві майже нічого невідомо, а те, що відомо, більше подібне на міф.

Сьогодні наша газета запросила на розмову про швейцарський мовний досвід і про те, що він означає реально на практиці, громадянина Швейцарії, уродженця Прикарпаття, журналіста Любомира ВИННИКА, який живе в цій країні вже понад 37 років.

— Пане Любомире, наскільки узгоджується описаний в статті Оксани Пахльовської швейцарський мовний досвід із практикою вашого повсякдення в цій країні?

— Стаття загалом цікаво написана, однак вона не пояснює стержня справи, а власне, що швейцарці розмовляють своїми мовами на своїх етнічних від віків теренах. Певно, що кожна мова є державною, але не в тому сенсі, як це подає авторка статті. Кожен напливовий елемент, якщо хоче прижитися в якомусь іншомовному кантоні, мусить опанувати його мову. Це, звичайно, не примус, але воно ускладнює приватне життя прибульця, оскільки не кожний, наприклад, німецький швейцарець настільки потрафить говорити по-італійськи, щоб почувати себе в італійській Швейцарії добре. Буде, звичайно, там жити, але в ізоляції, матиме проблеми з різного роду документами, адже все ведеться по-італійськи. Як ось тепер я. Я міг би працювати тут у пресі, але через те, що не знаю італійської мови й тепер її лише опановую, це для мене наразі не можливо. І що мені з того, що німецька мова в Швейцарії є також державною і я її так досконало знаю, що друкуюся в німецькомовній пресі?!

Мовна суверенність, таким чином, є річчю досить умовною, оскільки вона базується на автохтонному праві корінного населення. А такі, які легко розмовляють германськими чи романськими мовами, а до того ще й слов’янськими, — це виняток. Таким чином, авторка згадуваної статті трохи, скажемо так, переборщила. Видно добре, що вона справу бачить із перспективи Риму, а не з практики життя в Швейцарії.

— У чотирнадцять разів менша від України Швейцарія, в якій майже 70 відсотків її поверхні — це скелі та льодовики, не має жодних натуральних багатств, і все ж це — одна з найзаможніших країн світу. Як до цього швейцарці дійшли? — запитують близькі і далекі сусіди. Про малу альпійську країну в серці Західної Європи постали численні міфи, й одним із найпоширеніших є міф про швейцарське поліглотство…

—…Де кожен — це ходячий словник!

— Отож. Але як може нормально фунціонувати така мала держава, де розмовляють чотирма мовами, й кожна з них — державна?

— Причиною цього в Швейцарії уже понад 700 років є її політична структура. Коли в 1291 році три центральношвейцарські кантони Урі, Швіц і Унтервальден з’єдналися для спільної боротьби проти Габсбургів, то зробили це добровільно, як рівні з рівними. Швейцарська прафедерація гарантувала кожному недоторканність його культури, менталітету чи самобутності. Цю ідею остаточно було закріплено в 1815 році, коли країна прийняла конституційний статус так званої збройної нейтральності. Тому й понині кожен кантон — це держава в державі з власною конституцією, податковою системою, парламентом, поліцією і т. д. Ба, навіть кожне місто чи село, тобто кожна адміністративна громада, має таку саму систему. Турист бачить це візуально: в кожному кантоні поліція має інші мундири, трамваї чи автобуси — інші кольори, будинки прикрашають інші прапори, а під час їзди машиною дорожні знаки змінюються раптом з німецьких написів на французькі, італійські чи ретороманські. Кожен швейцарець — це потрійний громадянин: на початку своєї ґміни (громади), потім кантону і так — конфедерації. Столицею для нього є не Берн, а тільки головне місто кантону.

Систему держави кантонів намагалися перейняти також інші країни, які борються з проблемами різномовності. Але, як відомо, ніде це не прийнялося. Головна причина невдачі — це правовий нігілізм. Швейцарія залишилася під цим поглядом одиноким винятком.

— Будь ласка, детальніше про мовну мапу Швейцарії.

— Із мовами в Швейцарії справа виглядає так: німецькою розмовляє 17 кантонів, тобто 63,7% швейцарців. Чотири кантони користуються французькою мовою (20,4%), по одному — італійською (6,5%) та ретороманською (0,5%). Три кантони двомовні — з німецькою і французькою мовами. Феномен чотирьох мов доповнюється ще й феноменом численних діалектів, передусім в німецькомовних кантонах. Німецькомовний швейцарець не думає і не розмовляє класичною німецькою, тільки по-schwyzertüütsch, тобто швайцердойч. Скільки німецьких кантонів, стільки й діалектів. Наприклад, кажуть, що валлісійський діалект (кантон Валліс) такий «закручений», що іноді німецькомовні швейцарці з інших кантонів змушені переходити на англійську, щоб порозумітися. Швіцертююч не має правопису чи граматики, і все ж це — рідна мова німецькомовних швейцарців. Офіційною ж мовою медій та 17 кантонів є звичайно гохдойч, тобто мова німецька. Але локальні радіостанції чи телебачення, як, наприклад, «Теле Цюрі», передають тільки по-швіцертююч. Хто хоче прижитися в німецькій Швейцарії, мусить навчитися локальної німецької мови. Німецькомовні швейцарці неохоче переходять на німецьку, багато з них знають її заслабо, а гірські селяни часто-густо не знають взагалі. До речі, ставлення німецькомовних швейцарців до північного «брата» — німців змішане. З одного боку, в пошані німецькі працьовитість, точність і потуга. А з другого, «малий» швейцарець противиться зарозумілості великонімців. Північному сусідові як авторові двох світових воєн не цілком довіряють, та й територіальні зазіхання ще з цісарських часів прилучити до райху «братній» народ — справжні паралелі до України — не забулися. З цього погляду швіцертююч відіграє роль духовного бар’єра стосовно німецькості, ним підкреслюється власна національна самобутність.

Якщо 17 кантонів країни населяють Tutschschwyzer (німецькомовні швейцарці), то франкомовні громадяни живуть в Suisse romande, у Вельшлянд, у Романдії. Це все окреслення для «французької» Швейцарії. Розмовляють найчистішою французькою мовою без жодних діалектів. Ticino (по-німецьки Tessin), або Svizzera italiana, називається найбільш південний кантон країни, в якому офіційна мова італійська. Якраз в його крайній південній точці — містечку Brissago я живу вже майже рік після переїзду з дуже дорого для прожиття Цюріха. Тессін колись належав до герцогства Мілан, але урненські швейцарці, які живуть з північного боку, здобули його ще у XVIII ст. Таким чином, цей кантон став єдиною чужою територією, приєднаною до швейцарської конфедерації силою. З часом, однак, тессінці оцінили користь із життя в рамках Швейцарії, особливо відтоді, коли на підставі ревізії федеральної конституції 1830 року визнано за Тессіном повну народну суверенність. Отже, Тессін — це не тільки швейцарський кантон, а також республіка.

Graubünden, Bündnerland, Grischuna — це все назви кантона з найдивнішою мовою країни — ретороманською. Тільки 32 тисячі людей користуються нею. Мова гарна, дуже мелодійна й приємна для вуха. Щось подібне до італійської. Попри те, що швейцарські купюри прикрашає також напис ретороманською мовою — Banca Naziunala Svizra, цій мові загрожує повільна смерть. Щораз менше людей розмовляють нею, всюди випирає її мова німецька. І це попри те, що швейцарська федерація докладає багато зусиль, у т.ч. фінансових, щоб її рятувати. Та марно, оскільки проблема не в тому, що німецькі швейцарці навмисне мають на меті викоренити цю архаїчну культуру. Тут діють чисто економічні механізми і практичність окремих ретороманців. Знаючи мову домінантної в країні німецької більшості, легше знайти працю, а завдяки цьому й влаштувати собі гідне життя.

— Але чи справді в Швейцарії панує така мовна ідилія, як про це стверджують?

— На стику німецької та французької мов ситуація виглядає складніше. Три кантони Берн, Фрібург і Валліс — двомовні. І, як всюди на світі, тут спостерігається зудар двох різних культур і менталітетів. Деколи для конфлікту не треба багато. Ось недавно в кантоні Валліс вирішено всі інформації для туристів подавати французькою мовою. Це викликало неминучий спротив німецькомовних валлісійців. Мовні негаразди між франкофонами і німецькими швейцарцями в кантоні Берн у 60-70-х роках були дійшли майже до стану громадянської війни — до бомбових замахів, доконаних войовничою організацією «Bеliers». Юраські сепаратисти вимагали відділення франкомовної частини берненського кантону під назвою Юра від Берна. В разі відмови носилися з думкою прилучення Юри до Франції. Щоб задовольнити їх вимоги, в країні провели народний референдум, який відбувся на користь сепаратистів, — ті отримали свій окремий кантон Юра. Варто нагадати, що юрасці, так само, як і інші етнічні групи Швейцарії, не приблукали звідкись на ці терени, а завжди були їх корінним населенням.

— А наскільки охоче швейцарці опановують інші державні мови своєї країни?

— Очевидним фактом є те, що, скажімо, франкофони неохоче вчаться німецької мови, хоч у школах це — обов’язок. Німецькомовні швейцарці, треба визнати, більш толерантні. Їх мова рясніє французькими виразами. Тож кажуть на хустку не «Тух», а тільки «Фуляр», тобто по-французьки; на пічку — не «Оффен», а «Шмінее», не «данке» (дякую), а тільки «мерсі» і т. д. Звичайно, і тут не обходиться без аналогів типу «хахол». Tеte carrе (квадратні голови) називають франкофони німецьких швейцарців, а ті, своєю чергою, франкофонів — «Gurken» (огірки). Виразна різниця етнічних світопоглядів бачиться під час народних референдумів: франкофони, тессінці і ретороманці кажуть переважно «ні» там, де німецькі швейцарці голосують за «так».

— Для українців звичним є поняття, що між рівними є більш рівні. А яка мова в Швейцарії найбільш «державна»?

— Жодна. Поняття державної мови стосується передусім кантонів. Хто, наприклад, приїжджає в франкомовний кантон, той мусить вчитися французької мови. Адже життя навколо відбувається по-французьки: всі офіційні документи французькою мовою, на праці, в медіа і в приватних стосунках говориться по-французьки і т. д. Отже, це справа вибору — живу тут і вчуся мови автохтонів або ігнорую це і їду звідси геть. Згідно з останніми статистичними даними, пересічний швейцарець володіє 2,6 мови. Ширше знання мов вимагається від урядовців, працівників банків, підприємців та членів уряду. Жодного парламентариста не виберуть Народні збори на члена уряду, якщо той не володіє трьома мовами країни — німецькою, французькою та італійською. Є також винятки. Офіційною мовою швейцарської дипломатії є мова французька. Якщо тессінець чи німецький швейцарець її не опановує, то не може бути дипломатом. Чи не добрий приклад для України, дипломатичні посланці якої за кордоном ще й досі майже не користуються мовою держави, яку там мають гідно репрезентувати, — мовою українською?!

Отож, якщо говорити про використання швейцарського мовного досвіду для України, то висновок напрошується не на користь тих одномовно зациклених агітаторів, які закликають надати російській мові в Україні статус офіційної. Говорячи про кілька державних мов, вони чомусь забувають про другий бік цієї «медалі» — знання тих мов для активного використання в офіційному житті.

Published on 20 March 2009