Розмовляв Андрій ЧЕРНЯК

Станіслав Федорчук: «Донбас – не «дике поле»

Категорія людської свободи визначається не тільки тим, чи спроможна людина робити ті чи інші вчинки. Свобода - це найперше відчуття себе особистістю, а не „гвинтиком” у змайстрованому кимось механі-змі. Свобода - це здатність мислити. Мислити не категорія

Категорія людської свободи визначається не тільки тим, чи спроможна людина робити ті чи інші вчинки. Свобода - це найперше відчуття себе особистістю, а не „гвинтиком” у змайстрованому кимось механі-змі. Свобода - це здатність мислити. Мислити не категоріями, нав’язаними з верхів, а самостійно, почуттями свого серця, розуму та душі. Можливо, завдяки саме цим почуттям жив та творив один з найвеличніших українських поетів 20-го століття Василь Стус. Мо-лодий, талановитий. Міг би писати кон’юнктурна вірші, купатися в променях слави та ...жити. Однак чи було це для Стуса життям? Спо-внений відчуттям справедливості, жагою до волі та любов’ю до Укра-їни, він віддав своє життя заради цих людських чеснот. Однак чи ви-знала нація поета та чи гідно його оцінила? Нація - так, а от викла-дацький колектив Донецького національного Університету, в якому навчався великий українець, здається, має про нього свою, скеровану чиєюсь партійною думку. Наприкінці минулого року ініціативна група нинішніх та колишніх студентів університету зініціювала на-дання навчальному закладу імені Василя Стуса. Що з цього вийшло і чому та як повелися люди, які нібито повинні захищати інтереси держави та дбати про національну пам’ять, історію та культуру, ми говоримо сьогодні з одним із ініціаторів цієї ідеї, колишнім студентом Донецького національного університету, а нині координатором гро-мадської ініціативи Донеччини з відновлення історичної пам’яті Станіславом ФЕДОРЧУКОМ.

Станіславе, давайте розпочнемо з того, чому власне народилася ініціатива надати університету ім’я Василя Стуса.

17 грудня 2008 року колишні та дійсні студенти Донецького національного уні-верситету виступили з ініціативою надати університету ім’я В.Стуса. Як-раз в цей час закінчувався ювілейний, 70 рік В.Стуса в Україні, і в цьому році, в 2009-му виповнюється 50 років як В.Стус закінчив Донецький державний університет. Власне, до цієї дати і планувалася така ініціатива. Паралельно до звернення до ЗМІ почався збір підписів серед дійсних сту-дентів. Було зібрано близько 600 підписів на 8 факультетах. І головною метою збору цих підписів було показати, що ця тема є актуальною, що її можна обговорювати і, власне, слід звернути на це як мінімум увагу.

І я так розумію, увагу звернули. Тобто почалася активна протидія цій іні-ціативі. Але хто став на захист цієї ідеї і якою була позиція місцевої влади?

На наступний день після заяви голова державної адміністрації Володимир Лог-виненко і голова обласної ради Анатолій Близнюк виступили проти, по-яснивши, що ця тема є наразі такою, яка може роз’єднати українське сус-пільство, в той час як ми вважали, що, власне, Василь Стус є однозначно символом, який об’єднує обидві сторони Дніпра і який максимально де-монструє те, що незалежно від того, хто де народився, Україна є єдиною і за своїми культурними символами, і за своїм баченням історичного мину-лого і, напевно, історичного майбутнього. Саме тому, що проти цієї ініці-ативи виступили два таких речники, на сайті „Інша література” було ого-лошено збір підписів серед представників української інтелігенції, які звернулися до міністра освіти Івана Вакарчука, щоб він висловив свою власну позицію. Цю ініціативу підхопив Острозький клуб. Саме завдяки йому величезна кількість наукових діячів з усієї України почали ставити свої підписи. Дана акція з локальної, місцевої переросла у загальнонаціо-нальну.

І як далі розвивалися події?

24 грудня відбулася перша прес-конференція в Донецьку, на якій було проде-монстровано підписи студентів і заявлено про те, що ми чекаємо коли врешті-решт адміністрація університету зустрінеться із студентами і об-говорить питання, коли можна буде розпочинати цю кампанію і так далі. На жаль, уже після того, як було занесене офіційне звернення до ректора університету, жодної відповіді немає і досі. Але найбільш загрозливим і ганебним фактом, який трапився під час цієї кампанії, стало те, що після того, як свою позицію озвучив Міністр освіти, який рекомендував роз-глянути це питання, після того, як Президент України Віктор Ющенко за-кликав заслухати пропозицію студентів, в екстреному порядку були про-ведені фактично заходи з дискредитації самої ініціативи. Саме в цій кам-панії пролунало дуже багато брехні і фальші саме в бік самого Василя Стуса. Було вкрай неприємно те, що таке могло трапитися на 17 році не-залежності України. Можна сприймати чи не сприймати будь-яку грома-дянську позицію, але воювати з самим Василем Стусом, з українським поетом, який отримав Шевченківську премію, який отримав визнання всього поетичного і культурного світу, перебуваючи в камерах, в концта-борах. Як на мене, це показує реальний рівень демократії в університеті і реальний рівень демократії в головах тих чиновників, які представляють, власне, Донецьку область.

Тобто проводиться робота з дискредитації борця за українську незалеж-ність, і в цій роботі бере участь керівництво університету і в якійсь мірі і обласна влада?

Мова йде про спланований підхід, в якому ніяких ні моральних, ні інших чин-ників не існує. 10 лютого 2009 року пройшов мітинг щоб залишити цьому університету звання „національний”. Згідно нашої інформації, яку ми отримали від тих студентів, які збирали безпосередньо підписи, які брали участь у нашій кампанії, студентів навіть зняли з пар, для того, щоб вони взяли участь у цій кампанії. В той же час я особисто був свідком тих по-дій, які відбувалися на студентській конференції профкому, на якій, як мінімум, два доповідачі виступили з тим, що Василь Стус був антисемі-том, русофобом і що фактично нацисти зараз домагаються того, щоб його ім’я носив університет і що наступним кроком за надання імені буде арешт і ув’язнення росіян та євреїв у Донецьку. Тобто речі, які, як на ме-не, є неприпустимими навіть до оголошення, оскільки вони поширюють неправдиву інформацію про пам’ять Василя Стуса, а, по-друге, обража-ють тих людей, які щиро хотіли, щоб університет просто мав своє власне ім’я. Не просто героя України, який довів своєю творчістю можливість посідання Шевченківської премії чи визнання у світовому культурному середовищі, а людини, яка всім своїм життєвим шляхом і чином довела свою здатність залишатися незламною, вірити в ту Україну, яка буде в майбутньому.

Станіславе, з Вашої розповіді складається своєрідне враження перш за все про представників донецької влади. Звичайно, зрозуміло, що кожна людина має право на власну думку і власну оцінку ситуації, але чи-новники такого права не мають. Перш за все вони зобов’язані керу-ватися національними інтересами держави. Це значить, що людей призначено на державні посади, а вони служать інтересам когось ін-шого?

В Донецьку є чиновники, які, користуючись існуванням держави Україна, посі-дають певні посади. І я не можу сказати, що вони є речниками державни-цького мислення. Виходячи з досвіду тих громадських акцій, які стосува-лися історичних певних подій, які стосувалися культурних подій, ми не бачили режиму сприяння, жодного разу. Тобто якщо казати про минулий рік, в Донецьку нами було проведено близько 40 акцій, і брала участь у них влада тільки тому, що або існував наказ Президента для всієї Украї-ни, і вони були змушені приймати нас у своїх кабінетах, або вони розумі-ли, що це може перерости у певне протистояння з громадською організа-цією, і дати можливість, щоб вони самі робили ті речі. Але ми переконані, що на Київ ідуть переможні звіти про всі ті акції, які роблять громадські організації.

Отже, тільки запевнення в лояльності до центральної влади і теоретична підтримка стратегії розвитку держави, а насправді люди займаються своїми справами і роблять так, як вони вважають за потрібне. Але як така ситуація могла взагалі виникнути?

На нашу думку, відсутність повноцінної української влади в Донецьку – це пи-тання національної безпеки, питання насамперед захисту того духовного, територіального і історичного кордону, яким є Донбас. Без встановлення там легітимної влади, без представництва центральної влади неможливо говорити ні про здійснення державної політики, ні якоїсь об’єктивно які-сної історичної та культурної політики. До цього часу нам доводиться ставити до відома дуже багатьох чиновників про ту ситуацію, яка існує.

І ви відчуваєте якусь реакцію? Як цю ситуацію сьогодні виправити?

Так, є певний відгук, але немає системних відповідей. До тих пір, доки все об-межується обміном заявами, все це виглядає смішно і несерйозно. Вирі-шити питання лояльності, питання, скажімо так, певною мірою заполіти-зованості культурних питань на Донбасі може тільки центральна влада, яка прийде з чітким посилом про те, що ми живемо в одній країні, тому у нас мусять бути одні символи, у нас мусять бути одні смисли культурні та історичні. Не для того, щоб це було схоже один на одного, а щоби вся Україна була кращою, було більше спільних тем і дотиків. Йдеться про такий рівень інформаційної складової, в якій немає будь-яких обмежень територіальних. Є одна країна, є одне громадянство, є різні погляди, але на одну історію і є можливість вибору різноманітних культурних складо-вих.

Ви стверджуєте, що люди, які сьогодні очолюють і Донецький університет, і є керівниками обласного рівня, настільки заполітизовані, що пра-цюють тільки на суто партійні інтереси, а не державні. Якщо з полі-тичними аспектами, з кадровою чи інформаційною політикою я з ва-ми згоден, то стосовно культури, мені здається, сьогодні кожна люди-на при бажанні може до неї якимось чином долучатися і отримати те, що вона хоче. Притому не зважаючи на політичну приналежність об-ласного керівництва. Хіба ні?

На даний момент для Донбасу українська культура залишається «терра інкогні-то», це щось міфічне, і можна сказати, що ті заходи, які ми намагаємось впроваджувати вже близько 2 років, вони базуються на ентузіазмі можли-во, десяти, двохсот людей, для яких ці заходи дійсно є чимось. І вони зро-зуміло, поки що не можуть мати жодної комерційної основи. І, як на ме-не, державна влада робить дуже величезну помилку, відмовляючись від активної культурної політики саме для сходу. Саме за допомогою україн-ської культури, тим більше сучасної, яка все більше здобуває визнання у світі, можна набагато легше відкрити серця людей і показати, що Україна – це не тільки шоу політиків в телевізорі, це не тільки самоствердження окремих людей, але це певною мірою той культурний та історичний до-свід, який належить всьому українському народові. Оцей культурний ва-куум у Донецьку, він певною мірою дає ґрунт саме для тих спекуляцій, які ми побачили під час кампанії проти надання університету імені Стуса.

В українському Донецьку українська культура, освіта та й взагалі украї-номовна громада перебуває в меншості, і робиться це чи за допомо-гою, чи просто за мовчазною згодою місцевих чиновників? Але чи тільки від влади це залежить?

Можна усвідомлювати себе українцем у Донбасі і шукати собі більш легкого життя, вибираючи ті ідентичності, які пропонує місцеве середовище. Мо-жна, поза сумнівами, залишатися собою. Це важче, але, дійсно, той підхід місцевої влади демонструє, що будь-яка українськість є для них ворожою і неприйнятною. Свого часу Оксана Пахльовська в своїй роботі „Старт з руїн космодрому» в 1991 році написала про те, що в Україні дуже часто влада була владою чужих і прийшлих, для яких культура сприймалася як щось вороже, вороже для них особисто, оскільки вони дуже часто її не розуміли і не сприймали. Цей уривок з тексту 1991 року, він досі дійсний для Донецької області. Там досі українську культуру сприймають вороже, саме влада так сприймає, і цей меседж вона множить і для населення, то-му що культура є фактором об’єднавчим. Я пам’ятаю, як, наприклад, вез-ли до Донецька „Пікардійську терцію” після 7-річної перерви. Було дуже багато людей, які вперше прийшли, які вперше її почули, і у них був аб-солютний культурний шок, коли казали, а чому в Донецьку немає дисків власне „Пікардійської терції”, це ж унікальний феномен світового масш-табу. Простіше привезти будь-якого виконавця російського або іноземно-го до Донецька, з повним аншлагом, ніж привести якісного виконавця української культури і гарантувати те, що там 1000 осіб буде на вході.

Отже, місцева влада намагається формувати в регіоні свою державну полі-тику. Але вона ж хоч в якійсь мірі підзвітна центральній українській владі, і центр дозволяє це робити. Подумати, що не знає, мабуть, було б смішно. В такому разі чому так? І як цього уникнути?

Ще Гоголь у «Ревізорі» змалював дуже добре цю колоніальну владу маленького містечка чи, власне, регіону, яка боїться центральної влади і робить все з примусу, яка не спроможна на жодні власні ініціативи, бо боїться за кріс-ло, бо раптом влада завтра поміняється. Слід забрати у такої місцевої вла-ди будь-які важелі на інформаційну, культурну та освітню політику, і це стосується всієї України. І тоді ми отримаємо повноцінну адекватну дер-жаву і суспільство, в якій думка місцевого чиновника чи місцевого пар-тійного діяча не важить так багато, як зараз, коли він сам може давати со-бі звіт перед тим, що відбувається у світі, в країні, в його регіоні, бо засо-би масової інформації, вони не підпорядковані якісь окремій політичній еліті. Культурна політика не підпорядкована 2-3 родинам, які просто з цього перетворили бізнес і відповідно сприймають як конкурентів спроби інших, скажімо так, українських представників, які займаються продюсу-ванням і представленням української культури. Сприймають їх як конку-рентів і не вважають за потрібне їх існування.

Оце право формувати інформаційну, культурну чи освітню політику, яке зараз мають представники місцевої влади, воно, можливо, й прави-льне, і потрібне. Але за тих умов, що ця влада справді є патріотичною і дбає за розвиток цих галузей, а якщо навпаки, мабуть, ця проблема потребує негайного вирішення?

Якщо проводити аналогії з процесом українізації 20-х років, то тоді Микола Скрипник, вихідець з Донецької області, як міністру освіти, йому були підпорядковані всі інформаційні важелі в країні, в тому числі і культурні. Тобто культура сприймалась як один з базових механізмів соціалізації, тобто виховання всього населення. А зараз Міністерство освіти і Мініс-терство культури залишаються більше міністерствами, які контролюють роботу на рівні Києва, оскільки, наприклад, міністр не має зараз жодних повноважень на місцевому рівні. Тобто будь-яка місцева влада, навіть ма-ленького села, визначає ту культурну політику, яка провадиться. Це є не-нормально. Партії відходять і приходять, Україна залишається. Від того, наскільки якісною, цікавою, модерновою буде українська політика, насті-льки швидко Україна перейде ці болі свого становлення, настільки швид-ко кожен її громадянин почне відчувати свою приналежність до цієї куль-тури.

І що, мабуть, найголовніше, що культура сприятиме підвищенню рівня толерантності та порозуміння в суспільстві і, зрештою, робитиме лю-дей добрішими.

І українська культура має бути тим мостом, на основі якого може прийти і гро-мадянський мир, і взаємопорозуміння.

На жаль, з Ваших слів на Донбасі такий міст ще не збудували. Але який вихід з цього становища? Чи за даних умов його сьогодні не існує?

Вихід є, вихід є в актуалізації насамперед самого питання того, що Донбас є українським прикордонням, а не диким полем. І відповідно для централь-ної української влади питанням номер один стає створення адекватного представництва центральної української влади в Донецькій області, я ду-маю, в Луганській так само. Оскільки, за моїми спостереженнями, партії-монополісти Донецької області, які існують, вони фактично контролюють роботу адміністрації, а не Президент України чи його Секретаріат. І нас-лідком цієї роботи є дискредитація державної влади. Влада – це завжди технології владарювання, тут ми бачимо певну млявість і відстороненість. Попри те, що географічно Донецьк не настільки далеко від Києва, ми мо-жемо говорити, що там досі не існує адекватного розуміння того, що Україна вже стала незалежною державою, і це є питанням номер один.

Давайте все ж повернемося до того, з чого розпочиналася наша розмова - надання Донецькому національному університету імені Василя Сту-са. Я так розумію, після невдачі ви не склали рук і будете продовжу-вати цю роботу. Але якісь конкретні заходи плануєте?

Ми чітко переконані в тому, що альтернативи Донецькому національному уні-верситету імені В.Стуса не існує. І зараз нами заплановано цілий ряд культурних та просвітницьких заходів, які передбачають проведення і спектаклю про В.Стуса, і можливо, навіть демонстрації фільму, і створю-ється «Стус-фестум», це фестиваль, у якому візьмуть участь популярні українські гурти, сучасні поети, письменники на центральній площі міста, які по суті продемонструють, ким був Стус, вшанують його пам’ять і пе-вною мірою зруйнують той негатив, який був створений місцевою адміні-страцією і тими людьми, які протидіяли процесу надання імені В.Стуса, зруйнують ті негативні стереотипи, які наново були створені. І що найга-небніше, це те, що ті люди, які це робили, вони навіть не замислювалися над тим, що проти поета виступати ніколи не можна. Поет – це завжди поет, поет – це душа народу. І я не думаю, що комусь можуть піти на до-бро такі вчинки, тим більше для політичної чи суспільної кар’єри. Та й студенти можуть стати тим чинником щодо надання університету ім. В.Стуса. Ми переконані, що протягом найближчих місяців вони побачать справжнє ім’я Стуса і оберуть його для свого університету. І це буде ви-бір не адміністрації, а вибір саме тих донецьких студентів, які цього праг-нуть.

От Ви кажете, що студенти самі вже розуміють, хто є хто в українській іс-торії. А взагалі молодь Донеччини, вона усвідомлює що є частиною української нації? І вона якось підтверджує це розуміння?

За останні два-три роки в Донецькій області відбуваються доволі цікаві зміни в структурі діяльності самих українських молодіжних рухів. Постійно йде потенційний приріст тих людей, які прагнуть пізнати себе, пізнати Украї-ну. І те, що практично ці заходи організовують громадська ініціатива з відновлення історичної пам’яті, Донецька обласна історична організація „Поштовх”, донецька скаутська організація „Пласт”. Саме оцей поступа-льний характер дій, він показує те, що для цих молодих людей бути укра-їнцем означає не процес споглядання, а процес творення. І в цьому, напе-вно, є найбільша вартість громадських рухів саме молодіжного спряму-вання. Серед найостанніших ініціатив, які йдуть від молоді Донецька, - це створення Православного Братства Петра Калнишевського. Процес реєст-рації Братства триває вже четвертий місяць. В одному з храмів міста мо-лодь збирається і проводить молитву за Україну. Саме в Донецьку лунає молитва за Україну, яку проводять молоді люди. І на нашу думку, це не випадково. Ми твердо переконані, що саме з цією молоддю Донецька по-чнеться український ренесанс Сходу, який був перерваний Розстріляним Відродженням, голодоморами та іншими страшними сторінками україн-ської історії.

Герої, що боролися за свободу, завжди були ненависними для окупантів. Їх намагалися знищити за життя та втопити в брехні навіть після смер-ті. Але пам’ять народна зробити цього не дозволяла. Присвоять До-нецькому національному університету ім’я Василя Стуса чи ні, зда-ється, не так вже й важливо. Важливо, що завдяки людям, які цього прагнуть, Донбас з кланово-безнаціонального регіону перетворюєть-ся на справжню частину великої України.

Published on 10 March 2009