Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ

“Різдво має лишатися для кожного з нас неповторною миттю зустрічі з Божим Сином, а не губитися за святковим гомоном натовпу”

Інтерв’ю з владикою ІГОРЕМ (Ісіченком), архиєпископом Харківсько-Полтавським Української Автокефальної Православної Церкви

— Зараз час Різдва, з яким в українській культурі пов’язано багато різних традицій і звичаїв. Багато, якщо не більшість, з них мають праязичницькі коріння. Як на Вашу думку, чи не існує небезпека, що відроджуючи ці традиції ми відійдемо від суті свята Різдва? Чи варто боятися праязичницьких залишків у християнській культурі і звичаях?

— Міфологічний субстрат присутній у кожній національній культурі як важливий чинник її ідентичности. Бо ж у дохристиянські часи формувалася мова нашої культури, складалася система кодів, закріплена національною традицією, яка визначає специфіку погляду на світ, мистецької творчості та її сприйняття, властива українському народові.

Коли апостоли приходили з проповіддю до язичників, вони мусили рахуватися з їхнім міфологічним світоглядом. І вже перший Апостольський собор визнав неприпустимим змушувати новонавернені народи зрікатися своєї ідентичности, приймаючи чужі їм звичаї та традиції. Проникливий апостол Павло, коли промовляв в Ареопаґу до атенян, апелював до інтуїтивного пошуку ними правди, виявленого в спорудженні жертовника незнаного бога (Діян. 17:22-23). Зрештою, дата святкування нами Різдва Христового була визначена не без впливу солярного культу в дні зимового сонцестояння.

Релігії минулого, відмираючи з приходом об’явленої віри, залишають у генетичній пам’яті народів міфи, легенди, казки. Ще до XVII ст. (почитаймо «Синопсис» або твори Івана Вишенського) ці релікти здавалися небезпечними для українських християн. Але вже в ранньомодерні часи Пресвяту Богородицю могли назвати «Прекрасною Діяною», а єпископ Лазар Баранович титулував збірку своїх віршів «Аполлон християнський» — і ніхто не вважав це за єресь. Бо в нові часи поганські елементи в культурі сприймаються лише як певний міфологічний код.

Нині небезпека полягає не в присутності в фольклорі анахронічних вірувань і легенд, а в зниженні християнської віри до такого самого елемента старовини, присутнього в побуті на фольклорно-етнографічному рівні. Тоді церковні обряди ставляться поряд із забобонними народними звичаями, а євангельські розповіді трактуються як стародавні міфи. В цьому сенсі навіть шкільне народознавство може стати знаряддям для антихристиянської пропаганди, коли воно душитиме об’явлену віру музейним нафталіном, заважаючи учням сприйняти Христове Євангеліє як вічно сучасну, вічно молоду книгу. Тим більше шкоди ми завдамо релігійній свідомості народу, трактуючи Різдво Христове як низку стародавніх обрядів, лише умовно пов’язаних із приходом у світ Спасителя. Різдво має лишатися для кожного з нас неповторною миттю зустрічі з Божим Сином, а не губитися за святковим гомоном натовпу, котрий у колядках маніфестує власну причетність до національної культури.

— Яку цінність для християн загалом має відображення їх віри у різних формах культури (усній творчості, іконографії, архітектурі тощо)?

— «Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19), — спрямовує Господь Своїх учнів. Сповіщення Доброї Новини є покликанням кожного християнина. А здійснюється воно через усі доступні засоби масової комунікації, через різні форми культури, відповідні часові й обставинам.

Це має не лише праґматичне проповідницьке значення. Осяяння художніх творів сяйвом Воплоченого Слова допомагає розкритися внутрішньому багатству їхніх форм. У темряві ми не зможемо оцінити красу діяманта: необхідно, щоб він заблищав у променях світла. Втрата світла Євангелія фатально відбивається і на явищах культури, занурюючи їх у пітьму безнадії, перетворюючи на самодостатню іграшку мистецького еґоїзму або пихатих і духовно порожніх ідеологій.

Різні види мистецтва, різні художні жанри поступово відкривалися для Євангелія. В апостольські часи, напевне, ще не існувало іконопису: адже зображення людини було заборонене в Юдеї. Храмове будівництво почало розвиватися лише з леґалізацією Церкви в Римській імперії, після Міланського едикту 313 р. Однак згодом саме в цивілізаційному полі Христової Церкви народилися найвідоміші шедеври і малярства, і архітектури.

Отже, вираження віри через художній твір має обопільну користь, врешті решт, спрямовуючи нас на шлях відновлення втраченої гармонії між творінням і Творцем, між духом і матерією.

— Протягом багатьох століть сформувалася особлива українська християнська культура. Які її характерні риси, особливості?

— У нас завжди більше говорилося про синтез як основу української культурної ідентичности. Синтез досвіду візантійського Сходу й латинського Заходу (відоме «поміж Сходом і Заходом»). Синтез фольклорного, поганського та книжного, християнського, субстратів. Для об’єктивного визначення вимірів самобутности нашої культури насамперед важливо звільнитися від цієї моделі.

Боюся, що нині ані я, ні будь-хто з авторів багатотомних «Історій української культури» не зміг би вичерпно сформулювати перелік фундаментальних рис, які визначають ориґінальність української християнської культури. Очевидно, що до визначальних її феноменів ми мали б віднести потужну присутність у нашій культурі, як і загалом церковній свідомості, ніжної й жертовної Пречистої Діви. Відтак же – образну й предметну конкретність втілення євангельського ідеалу в художніх творах, традиційну цнотливість українського мистецтва, послідовність і прямолінійність утвердження етичних цінностей. Варто застановитися над духовною змістовністю сполучення розвиненої символіки й простоти матеріялу та стилю. Але важливо при цьому лишитися вільними від суто апофатичного підходу й не будувати візію української культури лише як альтернативи російської чи, скажімо, американської.

А ще необхідно завжди пам’ятати, що наша національна культура як цілість сформувалася лише з прийняттям християнства. Тож втрата християнського важеля її існування й розвитку неодмінно спричиняє деструкцію культури, руйнування її національної самобутности, чим би не маскувалися ці згубні процеси.

— Як на Вашу думку, чи розвивається сучасна українська християнська культура і як саме? Які її вияви Ви б могли виділити? Чи це органічне продовження багатолітніх українських напрацювань?

— Нині здоровому розвиткові християнської культури чи не найбільше заважає демагогічна підміна її дешевим ерзацем, виконуваним на догоду ринкові або ідеологічним запитам соціяльного замовника. На жаль, літературна творчість на християнські теми орієнтується на рівень недільних шкіл часів австрійської або російської займанщини. Можливо, автори таким чином трактують заповідь «Блаженні убогії духом»? Але примітивізація форми, штучне спрощення конфліктів і внутрішнього світу героїв та адресатів твору можуть свідчити не стільки про «убогість духу» автора, скільки про гординю, яка спонукає його вдаватися до такої літературної гри, вважаючи потенційних читачів невибагливими й обмеженими в смаках.

Відносна дешевизна й масовість псевдорелігійного кітчу забезпечує його необмежену експансію на український ринок. А це продовжує деформувати смаки споживача мистецтва, звиклого до яскравих літографій ікон, китайських голограм, до заповненого софрінськими виробами інтер’єру храмів. Думаю, музикознавець міг би чимало критичних слів сказати про авторів сучасних пісень або ораторій на християнські мотиви, а кінокритик – про переважну більшість відеофільмів за Біблією або церковною історією.

Зрозуміла річ, є ще й загальноєвропейський чинник постмодерних шукань, спрямованих на творення альтернативи християнській естетиці й моралі. Але він може не тільки руйнувати національну культурну традицію, а й стимулювати її нове прочитання. Виклик постмодернізму не є чимось новим. Скільки разів у минулому, коли наша християнська культура ще не мала державного сприяння, модні мистецькі тенденції загрожували витіснити її зі сфери суспільних комунікацій! Лицарські романи, любовна лірика, сентиментальні драми, фантастика, — щоразу стильові відкриття зарубіжних митців мали б засвідчити брак українських аналогів або неконкурентоспроможність наших авторів. І кожен новий етап у культурному поступові України відкривався, коли наші автори, озброєні новою стильовою технікою, замість наслідування чужих творів зверталися до автентичного досвіду.

Старше покоління може пригадати феномен Володимира Івасюка, ансамблю «Смерічка» й «Червоної рути» або «химерного роману», несподівано виниклих посеред каламуті брежнєвської доби незалежно від нав’язливих стереотипів «соцреалізму». Ці явища формально не можна віднести до християнської культури. Вони не декларували релігійних ідей і не оперували образами зі Святого Письма або церковної історії. Однак ними реально стверджувалася непідвладність совєтській ідеологічній системі етичних цінностей християнської цивілізації, відкривалося духовне життя людини в його загадковій багатоманітності й цілковитій незалежності від суспільно-економічних чинників.

Отже, ми можемо сподіватися на прийняття викликів постмодернізму справді талановитими митцями, здатними боронити свою ідентичність від чужих впливів й органічно поєднати художній пошук із глибоким та змістовним духовним життям. Я б розглядав цю перспективу в загальному контексті нашого майбутнього виходу з кризи, котра в Україні має не стільки економічний, скільки духовний, суспільно-етичний характер.

— Які перспективи популяризації української сакральної культури і що може сприяти у цій сфері?

— Якраз із популяризацією нашої сакральної культури тепер усе ніби гаразд. Є досить багато засобів масової комунікації, починаючи від державних телеканалів і друкованих видань, які одержують бюджетні або спонсорські кошти власне на інформаційну підтримку традиційних національних і релігійних цінностей. Чи всі кошти витрачаються за призначенням і за якими критеріями здійснюється спрямування видатків – це вже інша проблема.

Перешкодами для перетворення сакральної культури з дещо марґінального на важливий або й визначальний чинник нашого культурного життя є і якісні характеристики самих творів, і неадекватність сприйняття їх потенційними користувачами. Існує проблема ідеологізації побутування церковного мистецтва та породжених нею стереотипів. Спробуйте переконати галичан, що стали православними в першому або другому поколіннях, що восьмираменний хрест із навскісними нижніми раменами є не питомою ознакою православного храму, а елементом російського сакрального мистецтва. Або допитайтеся в закарпатців чи волиняків, чому вже тепер вони будують у селах храми московського синодального типу, іґноруючи власну архітектурну традицію, що до XVI ст. була таки православною?

Церква може впливати на ситуацію, дбаючи про формування духовенства й мирян зі свідомістю своєї ідентичности й зі здоровим художнім смаком. Практично це можна було б робити вже нині, вводячи курси сакрального мистецтва й християнської культури до програми духовних шкіл, запроваджуючи більш ретельний добір сакральних речей до церковного вжитку й продажу в церковних крамницях, стаючи все уважнішими та вимогливішими у облаштуванні церков, не забуваючи навчати вірних цінувати мистецький твір не лише за змістом, а й за формою.

Приклад митрополита Андрея Шептицького свідчить, як багато здатен вчинити освічений церковний єрарх для підтримки талановитих митців. І не завжди йдеться про грошову підтримку. Надзвичайно важлива компетентна духовна опіка митців, запрошення їх до спілкування в церковному середовищі, моральне заохочення, залучення їх до церковних проєктів. Адже справді талановиті митці – це часто дуже ніжні й наївні особистості, які потребують уваги, співчуття, просто чекають, аби хтось набрався сили й вислухав їхні сумбурні роздуми.

Минулого року в нашій миколаївській парафії пройшов перший фестиваль поетичної творчости священиків «Твої установи піснями для мене стали». Його сенс не зводиться до популяризації літературних творів учасників фестивалю. Важливим здавалося відновити в суспільній свідомості, а головне – в свідомості самого клиру — образ священика-інтеліґента, здатного читати літературні новинки, слухати музику, розумітися на живописі, спілкуватися з інтелектуалами, акторами, письменниками як рівний, без комплексу меншовартости й без апломбу «младостарчества».

Вдалою спробою знайомства з маловідомими жанрами сакрального мистецтва була виставка різьблених дерев’яних хрестів, яку ми провели в Харкові 2004 р. завдяки теперішньому Коломийському та Чернівецькому єпископу-ординарієві Кир Миколі Сімкайлові. Шкода, що захоплення Патріярхії в Києві не дало здійснити задум виставки народних ікон свт. Миколая Чудотворця. В Українському центрі візантиністики й патрології розробляється ідея презентації традиційних дерев’яних кивотів.

Однак справа не у виставках і конференціях. Насамперед нині йдеться про те, аби кожен наш храм перетворювався на культурний осередок. Це мало б виявлятися і в архітектурі, і в інтер’єрі храму, і в богослужбовому співі, і в повсякденному парафіяльному житті. Формування в такому храмі творців і споживачів сакральної культури – ось у чому бачиться перспектива зміни ситуації не лише в побутуванні творів церковного мистецтва, але й загалом у художньому житті в сучасній Україні. Перспектива, пов’язана з подоланням однієї з істотних причин кризи нашої національної ідентичности.

— Дуже дякуємо за розмову! Щедрих і радісних свят! Христос рождається!

Published on 13 January 2009