Андрій ЧЕРНЯК

Україна поза Україною

XX століття було особливо жорстоким до нашого народу й тому, щоб зберегти свої життя та життя своїх рідних, українці у пошуках кращої долі змушені були розлітатися по світу. Ще до першої сві-тової війни тисячі українських родин, несучи на плечах свій нехи

XX століття було особливо жорстоким до нашого народу й тому, щоб зберегти свої життя та життя своїх рідних, українці у пошуках кращої долі змушені були розлітатися по світу. Ще до першої сві-тової війни тисячі українських родин, несучи на плечах свій нехи-трий скарб, потрапляли до Західноєвропейських держав, а деякі опинялися в далекій Америці, Аргентині і навіть Австралії. Це і була так звана перша хвиля української еміграції. Оселяючись на далекій чужині і потрапляючи в зовсім інші умови життя, наші зе-мляки не забували рідної землі, рідної мови, материнської пісні. Живучи серед інших націй та народів, вони будували українські школи, церкви, книгарні, працювали, одружувались, народжували дітей і вчили їх бути українцями. Так розпочиналася українська діаспора. Після другої світової війни емігрували переважно ті, які неодмінно були б розстріляні або вивезені в Сибір сталінським ре-жимом, якби вони залишилися на рідних землях. Важливим фак-тором успіху цієї “третьої” хвилі іммігрантів було те, що вони при-їхали вже “на готовий ґрунт”. Нащадки першої з 1896 до 1914 року та другої з 1919 до 1939 хвиль до приїзду третьої вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула еліта. До великої міри ця високоос-вічена, патріотична імміграція надала діаспорі національно-патріотичної цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових імміг-рантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу – це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На те-риторії УРСР таку Україну побудувати було неможливо, тому по-трібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в про-фесійному житті будувати таку Україну в діаспорі. І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй допомагати – хто фінансово, хто про-фесійно – кожен чим міг. Якою ж є українська діаспора сьогодні? Як ставиться до неї „материкова” Україна? Якою є державна полі-тика та її пріоритети і завдання у сфері зв’язків з українськими громадами зарубіжжя? Які існують чи будуть створені інструменти для реалізації цієї політики? Як надалі будуватимуться контакти органів державної влади і громадських організацій, що діють на одному проблемному полі ми говоримо з головою правління Інсти-туту національного державознавства, заступником голови УВКР Михайлом РАТУШНИМ.

- Давайте розпочнемо нашу сьогоднішню розмову з того, що не так давно ви їздили до кількох європейських країн де вивчали як жи-вуть іноземні українці. Розкажіть будь ласка про цю поїздку. Кому взагалі належала ідея її організувати?

- Українська всесвітня координаційна рада що представляє інтереси діаспори, задумала і здійснила цей рейд. Ми відвідали країни, де найбільше при-сутня українська діаспора, - це Італія, Франція, Бельгія і відповідно Ні-меччина. В Німеччині ми були в Берліні і Гамбурзі. В складі делегації були депутати Заєць, Мовчан, відомі поети, громадські діячі. Були від-повідальні працівники товариства „Україна - Світ”. Доволі серйозна делегація, і всі говорили що це в перше Україна системно починає ви-вчати ситуацію з діаспорою і працювати з діаспорою і тут треба віддати належне, що ми маємо дуже малий бюджет як громадська організація, і ця поїздка була б неможлива без сприяння з боку МЗС і Міністерства культури, які також виділили кошти.

- Організовуючи цю поїздку, які завдання ви ставили перед собою? Це було надання якоїсь конкретної допомоги українцям, які зараз про-живають в цих країнах, чи планували просто ознайомитися з їх життям?

- Стояло завдання вивчити умови перебування цих людей, захист з боку України їхніх соціальних, економічних, культурних прав. По-друге – зустрітися з відповідальними представниками тих держав, де існують українські громади та обговорити наприклад покращення умов перебу-вання українців. Ми зустрічалися з головами парламентських комітетів "Італія-Україна", "Франція-Україна", з представниками Міністерств і відомств цих держав, які працюють з трудовою міграцією. Були зустрі-чі з працівниками посольств на предмет як вони захищають наших громадян, що опинилися в інших державах. Тобто це питання консуль-ських послуг і як у них реалізовується право на участь у виборах і бага-то інших речей. Це було 13 днів, 4 держави, дуже насичена поїздка і вона особисто для мене, як для заступника голови УВКР, відкрила про-сто новий світ.

- Що ви маєте на увазі?

- За межами України живе ще одна Україна, це відомий факт. Але ми часто забуваємо про нього. За статистикою, за межами України живе біля 20 млн. українців. Офіційна статистика говорить, що як трудові мігранти, зареєстровані наприклад в Італії, біля 100 тис. А неофіційно - більше ніж півмільйона. До речі дуже цікаве порівняння, як та ж Італія захи-щає своїх співгромадян, який соціальний пакет надає їм, і які соціальні гарантії надає громадянам інших держав, які тимчасово проживають на її території. От для прикладу: італійське законодавство дозволяє щоб не громадяни Італії заробітчани мали представництво в Римській міській Раді. 4 депутати римської комуни, тобто міської ради – є не громадяна-ми Італії, а представляють еміграцію. Вони обираються демократичним шляхом на конкурентній основі і одним з депутатів міської ради є укра-їнка, яка тимчасово проживає в Римі.

- Безумовно ми маємо бути вдячні за це італійцям, але хіба інтереси гро-мадян України за кордоном не мають захищати наші дипломатичні представництва?

- Ну є просто дикі випадки, наприклад в Італії є 2 консульства і консульське управління в Римі при посольстві. Уявіть собі, біля 500000 наших спів-громадян, легально чи нелегально проживають в Італії. Вони громадя-ни України, але скільки людей проголосувало на останніх виборах? Всього 800 чоловік! 4 млн. італійців живе за межами Італії, але італійці мали колись своє міністерство по роботі з діаспорою, зараз це держав-ний комітет, є депутати сенату і конгресу, які обираються від італійців, які живуть за межами Італії. Це 12 конгресменів і 4 сенатори. В італій-ців в 5 разів менша діаспора, але як вони її захищають, як вони з нею працюють!

- Ми прагнемо стати повноцінною європейською країною, що ж нам за-важає так працювати і так захищати наших громадян?

- Панував колись певний більшовицький підхід до людей які покинули Бать-ківщину – це зрадники, поїхали з України ну і слава Богу, і Бог з ним, вони самі так вирішили, тому ні ми їм нічого не винні, ні вони нам. Щоправда є і позитивні приклади, коли працівники посольств, відомств наших, справді позитивно працюють, але здебільшого продовжує існу-вати оцей більшовицький стереотип „ми – вони" і він все таки в яки-хось бюрократичних речах домінує. Якщо італійська діаспора має своє представництво в конгресі, в сенаті, то хто краще може захищати інте-реси цих заробітчан, як не громадяни України. Тобто ми вважаємо, що в списки провідних партій мають бути включені і громадяни, які зараз перебувають на заробітках, але згідно українського законодавства мо-жуть обиратися до ВР та місцевих Рад. Якщо ми маємо ситуацію, що наша громадянка є депутатом Римської Міської Ради, коли маємо іта-лійський досвід, що 4 млн. італійців, які живуть за межами Італії, ма-ють право обирати своїх депутатів до італійського парламенту, то ми, маючи 20 млн. українську діаспору, маючи мільйонну заробітчанську громаду, яка працює за межами України, ми, маючи українців, які спо-конвіку живуть в Придністров’ї, на Перемишлянщині, маємо надати їм право адекватного представництва в українському парламенті. Хто мо-же найкраще реалізовувати їхні інтереси і права, як не ті, хто побував в їхній шкурі?

- Але не обов’язково щоб інтереси цих українців представляла в парла-менті якась певна особа. Як на мене, то кожен державний службо-вець повинен дбати про інтереси громадян України незалежно від того, де вони перебувають. Але поки що у ставленні держави до іноземних українців ми маємо переважно негативні факти. Мож-ливо тому, що ми самі себе не захищаємо, до українців і ставляться так за кордоном?

- Ну не все так погано. Є і позитивні факти, от наприклад в Бельгії. Там немає величезної української діаспори. Ми були присутні в місті Мей, де про-ходила виставка 5-ти українських художників, Бельгійці були в захоп-ленні. Художники з Києва, зі Львова. Вони це сприймали як високе єв-ропейське мистецтво. І це відбувалося за сприяння українського посо-льства. Знову ж таки за сприяння посольства в іншому бельгійському місті біля 60-ти днів була виставка української вишивки. Я в Києві та-кої не бачив. Фантастично! Тобто є позитивні моменти. Наприклад в Гамбурзі в університеті вчиться багато студентів з України. 14-15 тис. українців стоять на консульському обліку. І вони вже створили своє то-вариство. І в Гамбурзі не бояться українці реєструватися, і голосує там 3000 тис. чоловік. Тобто є позитивні зрушення, але я ще раз кажу, що така системна робота тільки починається.

- Пане Михайле. На початку нашої розмови ви сказали, що поїздку ва-шої делегації по країнах Європи, де є найбільші українські діаспо-ри, було профінансовано з державного бюджету України. Тобто влада зацікавилася долею діаспори? Але наскільки серйозною і на-скільки тривалою буде ця зацікавленість?

- Просили нас, щоб до проблеми співвітчизників, які знаходяться за межами України, підходили справді серйозно. Ми зараз по кожній державі, по кожній соціальній групі, маємо великий пласт проблем, які вивчаємо і по яких готуємо звіти і для МЗС, і для Президента, і для прем’єр-міністра. Наприклад абсолютно окрема проблема, яка вимагає окремо-го специфічного підходу це інвентаризації культурних і духовних пам’яток українців, які знаходяться поза межами України. Це і вільний університет в Мюнхені, це і Сан Сель під Парижем, де писалася енцик-лопедія українознавства. Не маючи держави, українці, у Франції, чи в Німеччині, чи в Бельгії збудували свої церкви, створили якісні культу-рно освітні установи. Там зараз руїни. Ми 17 років маємо незалежну державу і повинні зберегти цей пласт культурних пам’яток. Відкрива-ються інші речі, просто містичні, парадоксальні речі. Ну от наприклад ми були в Сан Ліз, це містечко під Парижем, де виходила заміж і жила дочка Ярослава Мудрого, Анна Ярославівна, яка була королевою Фран-ції, відомий я думаю факт. Але зараз у мера цього дружина українка. Вона з Канади, жодного разу не була в Україні, але вона прекрасно го-ворить українською мовою, ми бачили виставки української культури та побуту, які вона організовує і вона є великим приятелем України. Коли ми приїхали до містечка, мер вийшов нам назустріч а на мерії по-ряд з французьким майорів і український прапор.

- Справді чудовий приклад. Канадійка живе у Франції, але відчуває себе українкою. І мабуть готова Україну підтримувати і допомагати. Але ставлення нашої держави до тих українців, які вже є громадя-нами інших держав, не покращилося. З якихось причин вони зму-шені були емігрувати, змінити громадянство, але залишаються ет-нічними українцями і цей зв’язок не варто втрачати. Але все ж, чому він не підтримується?

- Ну бачите, в чому полягає суть справи, я говорив трохи про це. У нас є дві крайнощі. Одна більшовицька, яка сприймала їх як зрадників народу. А друга, я б сказав така паразитична. На початках незалежності ми вва-жали, що вони зобов’язані нам допомагати чи доларами, чи чимось ін-шими. Якоїсь системної, солідної роботи з діаспорою в нас не було. Пі-сля майдану звичайно була прийнята програма роботи зі співвітчизни-ками. Вона передбачала дуже багато непоганих речей, але факт зали-шається фактом... От наприклад паспорт закордонного українця. Хо-роша в принципі ідея. Але люди не беруть цей паспорт, бо він нічого не дає. Україна зняла візовий режим для всіх громадян Євросоюзу. А щоб отримати цей паспорт потрібно пройти таку бюрократичну тяганину. Якби цей документ давав закордонним українцям якісь пільги в плані соціального захисту чи медичного обслуговування або їх діти могли б на певних пільгових умовах поступати в навчальні заклади України, тоді цей документ мав би якусь силу. Наприклад так робить в своїй діа-спорі Польща. Тобто треба придумати якісь механізми цієї роботи.

- І люди були б вдячні Україні і намагалися їй в чомусь допомогти. На-приклад визнати в Європі український голодомор 32-33 років ге-ноцидом українського народу. Наскільки мені відомо, розповідати європейцям про ці факти теж входило до програми вашої подоро-жі?

- Стосовно голодомору. Зараз сумні роковини будуть в Україні відзначатися. Ми повинні були про це говорити. Тим більше. це було напередодні то-го, як європарламент розглядав це питання. Про голодомор 32-33 років ми інформували при своїх зустрічах офіційних представників Італії, Франції, Бельгії, Німеччини. Бо російська пропаганда працює дуже по-тужно. Ми якраз були в Франції. Напередодні в паризькій газеті „Лє-Монд” на правах реклами появилася стаття з назвою: „Україна - Євро-пейська держава. Невже?” Висновок такий: не треба пхати це НАТО і Євросоюз, бо це розколе Україну. На Євросоюз згодна тільки Галичина і Західна Україна, але вони вже хотіли колись в Європу, а опинившись там, стали прислужниками Гітлера та фашизму. Коли ми почали ціка-витися хто автор статті, підписаної французьким прізвищем, то з’ясували, що немає такого публіциста, такого журналіста, що вона просто проплачена. А написана мабуть в Москві. І це не якийсь пооди-нокий випадок. Ми поїхали у Німеччину і зустрічаємо такі організовані публікації в „Шпігелі”, ще в кількох виданнях. Тобто Росія має спеціа-льний бюджет, і витрачає на ці публікації великі гроші. Вона впливова, вона активна. Розмовляючи з офіційними представниками Європейсь-ких держав, ми намагалися розповісти про нашу історію правду.

- Добре, пане Михайле, зрештою голодомор і його сприйняття світовою громадськістю, так само як стосунки між Україною та Росією, це трохи інші теми. Давайте повернемося до української діаспори. Якщо в загальному, які ваші враження від поїздки, від того, як жи-вуть українці, передусім нової хвилі еміграції, і як їх сприймає єв-ропейська спільнота?

- Я виніс оптимістичне враження. І я, і, члени нашої делегації, їдучи туди, думали, що це Україна, яку ми втратили або вже втрачаємо. Перебува-ючи там, я побачив, що при мудрій політиці це Україна, яку ми набува-ємо. Доля кожного українця, який сьогодні живе за межами держави, своя. Це треба нового Стефаника, який би описав у своїх новелах ці до-лі. Але при мудрому ставленні, при мудрій системній державній полі-тиці яку проводять наприклад італійці, поляки, росіяни, при розумінні державного керівництва, що ми є одна цілість, ми зможемо нарешті об’єднатися. Адже ці люди знають французьку, знають італійську, ні-мецьку літературу, вони знають сучасну іспанську поезію, вони вже ін-тегровані в цей світ. І знаєте, це мені казали іспанці. „Виявляється у вас духовна нація. Коли приїхали українці вони відродили наші церкви.” Тобто Європа бачить, що це не якась азійська орда. Це прекрасна духо-вна і роботяща нація. Офіційна влада в Італії нам наводила один факт. Тільки в Римі в тюрмах перебуває більше 3000 громадян Румунії. В той же час, на всю Італію відкрито кримінальних тільки на 53 громадян України. Українці законослухняні люди. І світ бачить це.

- Тобто втратити Україні цих людей не можна?

- Однозначно не можна втратити. Ми живемо в глобалістичному світі. Немає вже цих залізних завіс і треба показувати тим людям, що ми готові ро-зуміти їх соціальні, культурні, інші потреби і треба побудувати систему роботи з ними на солідній основі. Дати відчути, що вони мають право обирати владу, бути присутні у владі, що вони такі самі громадяни. Ми маємо створювати їм умови і це тільки збагатить нас усіх, і тих україн-ців, що живуть на материкові України, і тих, хто за межами України.

- Кажуть, де б не були українці, коріння своє і землю рідну свято шану-ють. Їдуть, бо мусять. Живуть, як доведеться. Та душу бережуть, плетуть ниточку від покоління до покоління, аби діти й онуки зна-ли, що вони – українці. Мудра українська влада так повела б націо-нальну політику, аби кожен українець і на Батьківщині, й за кордо-ном жив і працював в інтересах української нації, української дер-жави. Але й самі ми маємо порозумітися між собою: вміти не тільки говорити однією мовою, а й думати про одне.

Published on 12 November 2008