Ігор Удовиченко, МНК

Владика Степан Меньок: без духовного відродження України не буде відродження матеріального

Донецько-Харківський екзархат Української Греко-Католицької Церкви охоплює парафії 7 областей Сходу та Півдня нашої держави. Про подолання стереотипу "нав'язаності" Церкви для Слобожанщини та Донбасу та про актуальні питання діяльності екзархату говоримо

Донецько-Харківський екзархат Української Греко-Католицької Церкви охоплює парафії 7 областей Сходу та Півдня нашої держави. Про подолання стереотипу "нав'язаності" Церкви для Слобожанщини та Донбасу та про актуальні питання діяльності екзархату говоримо з владикою Степаном Меньком, який, перебуваючи на реколекціях в Запоріжжі, люб'язно погодився на інтерв'ю.

Слава Ісусу Христу, Владико!

Слава навіки!

Розкажіть, будь ласка, про історію розбудови Вашої Церкви на Східних теренах України в розрізі відродження УГКЦ наприкінці 1980-х рр.

Тут потрібно коротко розповісти про історію Церкви взагалі. Українська Греко-Католицька Церква - це церква Східного обряду, але все-таки вона належить до Вселенської (в грецькій мові - Католицької) Церкви, про яку так мало знають на Сході України. Тут слово "католицька" перекладається також як "соборна", тобто це саме та церква, про яку ми говоримо у Символі Віри: "Вірую в єдину святу соборну й апостольську Церкву". Там немає терміну "православна церква", бо слово "православний" має стосунок до Віри. В різні часи з метою захисту від єресей скликалися собори, на яких вирішувались правди Віри і проголошувались догми. Ці правди зобов'язували усіх християн, вони свідчили визнанням Православної Віри, тобто віри, яка правдиво прославляє Бога. Таким чином прикметник "православний" стосується віри. А до церкви застосовуються означення "єдина", "соборна", "вселенська", "католицька"... В московському журналі "Патріархія" я прочитав дуже цікавий вислів, який напевно багатьох би шокував: "Русская Православная Церьковь является католической церьковью."

Коріння нашої церкви пролягає в часах Володимирового Хрещення. 988 рік - князь Володимир Великий хрестить Русь-Україну, ми приймаємо Православну Віру з Греції. Тоді грецький патріарх підпорядковувався Папі Римському, який мав верховну юрисдикцію на єдину Церкву в цілому світі. 1054 року стався розкіл: амбіції Константинопольського Патріарха Киролярія поширилися настільки, що він захотів стати главою Церкви. Тобто Киролярій хотів перейняти юрисдикцію в Папи. Чим він це аргументував? До того було перенесення столиці (Римської імперії - авт.) з Риму до Константинополя. Костянтин Великий переїжджає до міста Візантія, і воно отримує назву Константинополь. Деякі церковні ієрархи вважали, що якщо державну столицю перенесено до іншого міста, то патріарх цього міста має перейняти усі права патріарха колишньої столиці, тобто Риму. Але ж між державним і церковним велика різниця! Церковна влада є відмінною від державної, друга ніколи не має втручатись у справи першої. Звідси виник термін "цезаропопізм", коли церква починає підпорядковуватись державним установам і втрачає свою духовність і післаництво - те, що дав їй сам Ісус Христос.

Ще раз наголошу, ми є прямими спадкоємцями Володимирового Хрещення. Коли Візантія "відірвалась" від Риму, наша Церква була змушена піти за нею, адже наші митрополити та єпископи висвячувались в Греції. Пізніше було декілька спроб відновити церковну єдність. Тут велике значення мала Флорентійська унія 1438 року, після якої руський Митрополит Ізидор приїхав до Москви і проголосив возз'єднання із Західною Церквою. За це його було кинуто до в'язниці, але він дивом утік і загинув у 1453 році під час облоги Константинополя турками. Відтоді починається гірка доля нашої Церкви, яка тривала до XVI ст. Тоді протестантизм, а особливо лютеранство, набрало такої сили, що стало поширюватись по всій Європі, і почало загрожувати Україні. В української Церкви не лишалось вибору. В 1596 році митрополити Михайло Рогоза та Кирило Терлецький знову вирішили приєднатись до Вселенської Церкви, залишаючи власний обряд. Це була ініціатива церковних верхів, яка мала канонічну силу. Її підтримував і князь Костянтин Острозький, але його не було запрошено на перемовини. Через цю образу він створив власну "ініціативну" групу, яка скликала свій собор і відмовилась від прийняття новоухваленої унії... Таким чином, про з'єднання Святих Божих Церков моляться всі, тільки когось більше хвилює, хто головуватиме у цій Вселенській Церкві.

Тому з 1596 року ми є уніатами. Назва "греко-католики" виникла пізніше для розрізнення з нашими братами, які належать до Західного обряду. З того часу ми є Українською Греко-Католицькою Церквою. Існує багато молодих людей, які не обізнані в релігіознавстві. На власному прикладі можу пояснити, що, досліджуючи історію християнських церков, я дійшов висновку, що Церква має бути єдиною. Не може бути навіть двох церков, не кажучи про те "розмаїття", яке ми маємо зараз в Україні. Церква йде від Христа. Вивчаючи дане питання глибше, переконуємось, що вона іде від апостольських часів. Спілкуючись із сектантами, можете запитати, в якому році виникла їхня течія. Якщо вони скажуть "в такому-то", спитайте: "А що було до того?" Не могло ж бути цілковитого релігійного вакууму! Всі історичні джерела доводять, що, починаючи від Петра, ми маємо його наступників у особі пап. Адже сам апостол помер у Римі, тут знайдено його гріб. Позиція нашої церкви різниться лише тим, що, визнаючи верховенство Папи Римського як єпископу Риму, ми зберігаємо свій обряд, свої богослужіння. Правда треба визнати, що є відмінність в деяких правдах Віри. Але взагалі ми є разом з нашими братами, які так само правдиво захищають своє коріння у Володимировому Хрещенні.

Така коротка історія Української Греко-Католицької Церкви. В 1946 році наших єпископів арештували, у Львові було скликано псевдособор. На ньому не було жодного правдивого єпископа: спеціально були висвячені священники-зрадники, проте ми розуміємо, що вони не мали жодного канонічного права скликати той Собор. Він був проголошений насильно, багато вірних священиків підтримали його зі страху. Але, не дивлячись на нав'язане "православ'я", Церква існувала у підпіллі, деякі священнослужителі поверталися із заслання і продовжували правдиво служити своїм вірним.

Модерне відродження стало можливим у часи горбачовської "відлиги". Все почалось у 1989 році з великого походу до собору Св. Юра у Львові, коли приблизно десять тисяч людей маніфестували, що так, така церква існує. Пізніше наші владики провели голодування в Москві, на Арбаті, вимогою якого була свобода Української Греко-Католицької Церкви, яка вже на той час нараховувала п'ять мільйонів мирян.

І все-таки, з чого почалась новітня історія УГКЦ на землях Східної України? Адже багато хто стверджує, що тут вона не має історичного підґрунтя.

Знаєте, дуже часто задають питання: "Як Ви знаходите місце на Сході України, Ваших слідів тут ніколи не було?" Багато засланців із Сибіру (у XX ст - авт.) не мали права на повернення до своїх домівок у Західній Україні, а тому були змушені осідати у промислових районах Сходу - на Донбасі, Луганщині та Харківщині. Ви знайдете купу родин, які живуть на цих землях більш ніж півстоліття і весь цей час вважали себе греко-католиками, не дивлячись на заборони. Фактично до них ми "повертались".

Але приходить багато корінних мешканців і цікавляться, що ми за Церква, навіть питають, чи ми є греки. І ми їм пояснюємо приблизно те саме, що я розповів Вашим читачам. Ці люди не були хрещені в нашій Церкві, але для нас це не має значення. Кожна людина володіє правом вибору точки віровизнання. І вона мусить пізнавати Правду, бо без неї ніколи не прийде до Храму Божого.

Дехто відчуває благодать у наших церквах, говорить про інше ставлення до людей. Можливо, це "імпонує" цим людям, і з часом вони стають нашими парафіянами.

Крім того, стосовно наших "слідів". Недалеко від Харкова є місто Вівчанськ. Там з давніх часів існувала наша парафія, збереглася навіть світлина церкви. Я сам був здивований цим фактом. Пізніше дізнався, що в Східній Україні існувало насправді чимало громад греко-католиків. Нещодавно відвідував одне село в Олександрійському районі, яке повністю складається з переселенців із західних областей, які осіли тут у 1939 році. І всі вони кажуть: "Ми - греко-католики!"

Загалом, якщо людина шукає правдиву церкву, вона її знайде! Візьміть приклад Росії. Сьогодні ми отримуємо чимало звернень від вірних, які хочуть бути російськими греко-католиками. Тобто вони воліють мати свій, російський, обряд, але й одночасно визнавати вселенськість Папи Римського, його церковну юрисдикцію. Проте ці люди мають складніші в порівнянні з нами, українцями, проблеми. Адже Російська Православна Церква прямо заперечує їхнє прагнення, наголошуючи на своїй "виключності". Павду кажучи, це можна назвати духовною диктатурою над людьми. Кожен має свободу вибору церкви так, як про це сказав Президент Ющенко: "Я нікому не вказую пальцем, до якого храму йому ходити." Людина має шукати свою дорогу до Бога, і якщо вона її знайшла, ніхто не повинен боронити її.

Наш екзархат був проголошений на Синоді 2002 року. В той час мене було висвячено і з 12 травня я служу в Східній Україні. До Донецько-Харківського екзархату належить 7 областей: Донецька, Луганська, Харківська, Сумська, Полтавська, Дніпропетровська та Запорізька. За нашими підрахунками на цих теренах живе 10 000 наших парафіян. Це невелике число. Проте з кожним роком кількість мирян збільшується.

Хотів би поговорити про "регіональні відмінності" у Вашому екзархаті. Як Ви сказали, на Донеччині більшість прихожан - це нащадки переселенців із західних областей. А, скажімо, в Харкові, мені особисто доводилось зустрічатись з багатьма "корінними" греко-католиками. Також до Ваших церков ходить доволі багато вихідців із Росії. Як би ви могли пояснити цей феномен?

Не думаю, що справді так багато греко-католиків серед вихідців з Росії. Проте мав честь зустрічатись з деякими людьми, які мені дуже імпонують, і я сам дуже цікавився їхнім шляхом до нашої Церкви. Були такі собі групи отця Олександра Меня - менівці - Ви мали чути. Будучи євреєм, він хрестився і став священиком Російської Православної Церкви, мав чимало виступів та публікацій, але довгий час не міг друкуватись у себе в Росії. Пізніше Мень нарешті отримав змогу видаватись у брюссельському видавництві "Жизнь с Богом". Зараз можна знайти чимало його книжок. Власне за них отця Олександра було "виключено" з РПЦ. Він мав багато груп своїх послідовників, які збирались по хатах, оскільки не мали власних церков. Дехто з них приїхав до Харкова. Шукаючи глубокого духовного життя, вони зустріли нашого отця Онуфрія з Покотилівки (передмістя Харкова - авт.). Зараз у них там сформована власна спільнота. Це добре!

Так само чимало представників молоді шукає правдиву дорогу до Бога і знаходить її! Я сам займався цим пошуком. У 25 років я подумав, що потрібно обирати якусь дорогу у житті. Кожен з нас, незалежно від фаху, повинен замислитись над цим питаннням, визначити ціль власного життя, бо смерть прийде неочікувано. А що буде після смерті? На жаль, в буденності люди не думають про це. А це найважливіше! Головна людська премудрість - дати собі відповідь, для чого ти живеш на землі, і що тебе чекає після смерті. Чи є загробне життя, і якою буде зустріч з Богом. Це найперші питання для кожної людини в світі. Не знайшовши відповіді на них, ми робимо своє життя абсурдним.

Сьогоднішній Схід України, на жаль, характеризується високим степенем атеїстичності громадян. Які існують шляхи ненасильницького повернення східняків до християнської родини?

Я вважаю, що головне - це відкрити любляче лице Господа Бога кожній церкві, а не сіяти ворожнечу між християнами. Особливо це стосується Московського Патріархату. Це лице має бути серед їхніх священнослужителів. Вони мають усвідомити, що духовна робота, яка ведеться нашою церквою - це не є протиставлення їхній церкві, навпаки - ми маємо допомагати одні одним. Відбиваючись від закидів у прозелітизмі, я завжди наголошую, що ми займаємось великою духовною працею на ниві нашого народу, а не пропагандою ворожнечі. Ми несемо Слово Боже, вони (Московський Патріархат - авт.) несуть Слово Боже. Маємо певні розбіжності в догмах, проте це вже питання екуменічних груп. І це не заперечує, що усі ми маємо працювати над духовним просвітленням цього народу, який стільки років був під атеїстичним ярмом.

Цікавий був випадок, коли наші сестри підійшли до стареньких бабусь і сказали: "Ви стільки часу просто сидите на лавочці - замість цього Ви б могли зайти до храму." На що ті відповіли: "Діточки, треба було нам це казати, коли ми були малими..." Ці слова справедливі, оскільки виховання має дуже важливу роль для навернення людини на Божий шлях. Багато хто приходить до Церкви, хреститься, бере шлюб, проте чи усвідомлюють ці люди, що дорога до Господа - це складний довгий процес. І тут вирішальне значення має саме виховання у християнській родині, християнській школі та християнській церкві. І саме ці три напрямки мають відкрити дорогу духовного відродження нашого народу. А тоді вже і "вулиця" зміниться, бо ж знаєте, як кажуть: "Вулиця має великий вплив на людей". Звідки ця вулиця береться? Це ті самі люди, які виходять з таких самих домівок, в яких ми живемо. Чи не найголовніша відповідальність лежить на християнських батьках, які мають виховувати дітей прикладом християнського життя. У школі вчителі також повинні бути духовними людьми. Лише глибоко віруюча людина здатна вкласти свою душу у дитину. Ну і звісно Церква. Якщо запрягти воєдино цих трьох "коней", вони зможуть витягнути нашу Україну з духовного безладу.

Що повинно стати запорукою толерантного співіснування християнських церков на Сході України?

Найперше має бути діалог. Ми повинні не боятись зустрічатись, говорити між собою в мирі та любові. Я особисто зустрічаюся з протестантами, ми влаштовуємо спільні концерти. В Донецькому оперному театрі проводяться спільні вечори Різдва Христового, на яких представлені усі наші церкви. Прикро, що не долучаються представники Московського Патріархату, вважаючи нас єретиками. Гаразд, але як же ти навернеш на прадивий шлях єретика або грішника, якщо ти його уникаєш? Впевнений, такі діалоги здатні спричинити потужний зсув на духовному рівні.

Окрім того, важливу роль нині відіграє телебачення та інші ЗМІ. У Донецьку було проголошено рік духовності. Нам дали можливість виступити на радіо - одразу стільки відгуків, стільки питань. А це всього один захід! Проблема, що ми не маємо доступу до мас-медіа, відповідно люди мало що знають про нашу Церкву. Багато хто читає "однобічну" пресу або якісь оціночні статті про ту чи іншу конфесію. Мусить бути доступ людей один до одного, щоб ми більше спілкувались між собою.

Ви згадали важливий аспект у діяльності церков - це засоби масової інформації. Які виклики перед Вашою Церквою ставить сьогоднішнє інформатизоване суспільство? Адже нині світ твориться не на вулиці, а у телевізорі або Інтернеті.

Це справді так. Але чи легко, скажімо, добитись ефірного часу? Зовсім нелегко! Є таке радіо "Воскресіння". Скільки ми часу витратили, щоб отримати можливість виступити! І це при тому, що дана хвиля майже недосяжна на Сході. А де Ви бачили багато глибинних духовних програм на нашому телебаченні? Інколи здається, що кожна хвилина вітчизняного ТБ віддається політичній колотнечі, яка панує у нас "нагорі". Чи багато духовного, позитивного отримає людина, споглядаючи за цим? Є звісно певні передачі, проте вони займають незначну частку ефіру. Ефект від них дуже незначний. Бачите, хто володіє мас-медіа, той володіє інформаційним простором. Туди пробивуються люди, які мають вдосталь грошей та зв'язків. А нам залишається уповати на Бога (сміється). Бо лише Господь Бог всемогутній. Таким чином, Церкві не треба нехтувати ЗМІ, проте отримати доступ до них вкрай важко.

Багато моїх знайомих визнають, що вже втомилися від телевізора, і, як реальну альтернативу, вбачають Інтернет, який розвивається абсолютно за своїми законами. Важливо, що в ньому не існує фінансових завад для розміщення інформації.

Звісно, наша Церква, наш екзархат має свій портал. Там завжди є останні відомості про нашу діяльність. Проте Інтернет - це засіб інформування молоді, для старшого покоління найважливіше - це радіо та телебачення...

Чи допомагає розбудові Донецько-Харківського екзархату українство з інших держав?

Зараз усі фінансові зусилля кинуті на побудову патріаршого Собору Воскресіння у Києві. Тому з допомогою існує певна скрута. Проте відповідні програми вже розроблюються. Ми намагаємось привернути увагу жертводавців на потреби саме нашого екзархату. В той же час на сьогодні, на жаль, значні пожертви - це винятки. Людей куди більше цікавлять політичні ігрища, які відбуваються нагорі. Політика займає в головах вище місце, ніж релігія. І це можливо нормально для будь-якої світської країни. Але все-одно існує потреба в піднятті рівня суспільної свідомості. Там, в еміграції, сьогодні багато людей не тільки із Західної України, і ця така собі мішанина призводить до того, що в них немає одноголосної думки стосовно нашої Церкви.

Куди більше пожертв від наших парафіян. Майже всі вони ідуть на будову храмів, яких в нашому екзархаті зараз 15. Вкрай потребує допомоги парафія Св. Миколая у Харкові, де йде спорудження дуже великої церкви, відповідно тут є великі проблеми: проектування, документація тощо. Але я впевнений, що колись цей храм стане справжньою прикрасою Харкова!

Розкажіть про напрямки благодійної діяльності Донецько-Харківського екзархату.

Що стосується Донеччини, то тут ми діємо у руслі благодійної організації "Карітас". Вона має кілька проектів, наприклад "Діти вулиці". Ми допомагаємо дітям-сиротам, вихованцям дитбудинків, важкохворим... Плануємо розбудову цієї організації в інших областях. Нещодавно я був у Полтаві, в притулку для неповносправних. І директор цієї установи добився справді чудових умов для своїх вихованців. Впевнений, що Церква має допомагати таким людям, оскільки допомога з боку держави практично відсутня.

В Харкові, на жаль, "Карітасу" поки немає, хоча вже провадиться його реєстрація. Тут в основному іде робота з молоддю - зустрічі, катехизація, діалоги... Щодо Харкова, краще цікавитись стосовно благодійної діяльності у отця Онуфрія з Покотилівки, який має значний авторитет серед духовенства регіону.

Керівництво держави часто згадує, що Церква відіграє величезну роль у духовному вихованні молодого покоління українців. Чи багато серед Ваших парафіян молодих людей? Що, на Вашу думку, спонукає їх іти Божою дорогою?

Дуже добре питання! Ви мали чути про підготовку курсу "Християнська етика" у школі. Якби вона була впроваджена, це був би великий крок вперед у питанні духовного виховання молоді. Але тут маємо протистояння і в політичному, і в релігійному середовищі, і навіть серед простих людей. Це пояснюється тим, що в нашій країні на сьогодні є чимало нехристиянських конфесій. Проте усі мають визнати, що Україна - це християнська держава! І саме школа може забезпечити значний поступ у християнському вихованні майбутніх поколінь.

Що спонукає молодь іти до Церкви? Молоді люди попри усталені стереотипи дуже розумні. І цей дар розуму, який дав їм Бог, задає те саме питання: "А для чого ти живеш?" Як уже згадував це питання змушує людину, інколи вже в старості, прийти до покаяння. Але дорога до Бога має безперечно починатись у молоді роки. І представники молоді усвідомлюють це і відстоюють свою думку серед ровесників. Інколи дивуюсь, наскільки та чи інша молода людина глибоко і правильно мислить!

Кожен з нас окрім тлінного тіла має безсмертну душу. І ця душа завжди тягнеться до Бога. Кожен має голос совісті, який говорить, що є добро, а що - зло. Без цього Божого голосу ми перетворились би на натовп біороботів, який в житті шукає виключно тваринного задоволення. Проте голос совісті говорить нам: "Ти, людина, створена Богом не для життя на землі. Воно обов'язково колись скінчиться. Твоя дорога до життя вічного, до Бога". І потрібно це глибоко усвідомлювати. Саме молодь це чудово розуміє. Нічого дивного нема в тому, що молода людина хоче осягнути життя вічне, слухаючись Божих заповідей.

Мені особисто довелось бачити Вас на світлині поряд з Папою Бенедиктом XVI. Чи можете Ви розповісти, який був характер Вашого візиту до Ватикану, які питання Ви обговорювали з Папою?

Кожні 5 років усі владики збираються у Римі задля поклоніння гробам апостолів. Разом з тим здійснюється візит до Святішого Отця. Усі церкви мають такий порядок. Хоча владика може отримати і приватну аудієнцію у Папи. Але кожні 5 років ми маємо збори, на яких розповідаємо Папі про життя наших єпархій та екзархатів. В свою чергу, святі отці з Ватикану говорять про свої проблеми. Таким чином ми відчуваємо нашу єдність, єдність тієї самої Вселенської Соборної Апостольської Церкви, не зважаючи на різницю обрядів.

Чимало впливових людей, серед яких політики, науковці, діячі культури та мистецтва, стверджують, що духовне відродження України почнеться саме зі Сходу. Чи згодні Ви з цим?

Доволі дивна теза... Звісно, дай Боже, щоб все так і було! Мабуть це можна пояснити вашим прикладом, як молодих людей. Люди на Сході самі по собі цікаві - один. Вони цікавляться - два. Дуже часто східняки послушніші, ніж вірні західних областей. Можливо тому, що знаючи менше, ці люди мають куди більший потяг до правди, вони щиріші у своїх прагненнях. Людяність відіграє найважливіше значення у їхньому житті, і це мене самого вражає! Адже перш ніж стати добрим християнином, ти маєш бути людиною. І навіть минулий атеїстичний період не затер людяності східняків. Багато з них, як "великі діти" із великим серцем, хочуть чути Правду Божу. Саме це відрізняє Східну Україну.

Наостанок, які побажання Ви б хотіли донести до читачів?

Перш за все - це виконати найголовнішу Христову заповідь: "Люби Господа Бога свого усім серцем, всією душею своєю, всією думкою своєю, а ближнього свого - як самого себе." Цей завіт не сповниться так скоро - ітимуть роки, їх супроводжуватиме духовна боротьба. Тільки у чистоті Віри ми можемо формувати нове обличчя християнина. Без цього духовного відродження, дорогі мої, не матимемо відродження матеріального чи економічного. Саме без духовного внутрішнього відродження кожного громадянина України.

Published on 9 July 2008