Віктор Рог

Олег Баган: “Вісниківство створило нову героїчну еліту”

Нещодавно в Дрогобицькому університеті відбулася всеукраїнська наукова конференція “Традиція вісниківства в українській літературі ХХ століття і національно-екзистенціальна методологія”, організована кафедрою світової літератури, присвячена пам’яті відомо

Нещодавно в Дрогобицькому університеті відбулася всеукраїнська наукова конференція “Традиція вісниківства в українській літературі ХХ століття і національно-екзистенціальна методологія”, організована кафедрою світової літератури, присвячена пам’яті відомого публіциста і вченого Василя Іванишина, який відійшов у вічність у травні минулого року. Одним з чільних організаторів конференції був керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова, кандидат філологічних наук Олег Баган, якого ми попросили поділитися думками про результати і перспективи цієї наукової акції.

- Передусім давайте ще раз з’ясуємо, що ми називаємо “вісниківством”, кого вважаємо “вісниківцями”?

- Так, вже у самій назві явища є певна проблема. Виникла ця проблема штучно, тобто створена з метою переінакшити бачення літературного процесу. Історія цього питання наступна. На початку 1920-их рр., відразу і під впливом поразок в Національній Революції, почалися дуже активні процеси формування нового світогляду серед української інтелігенції. Відбулася кардинальна переорієнтація її великої частини від соціялізму на ідеї націоналізму, на принципи традиціоналістського мислення, з відродженням цілісного релігійного світовідчуття. Головною трибуною ширення цих нових ідей став найавторитетніший тоді журнал – “Літературно-науковий вісник”, заснований ще 1898 р. Іваном Франком і Михайлом Грушевським як видання високоякісного типу, європейського рівня. У 1922 р. його редактором став Дмитро Донцов – популярний публіцист та ідеолог націоналізму. За 1920-і рр. він зробив журнал особливо впливовим завдяки широкій і гострій проблематиці, яскравій критиці, згуртуванню письменників нової естетичної хвилі. У міжвоєнну добу з наслідуванням ідейної парадигми, стилю і націософської концептуалістики ЛНВ виходило кілька солідних журналів: “Студентський шлях”, “Дажбог”, “Обрії”, “Напередодні”, “Шлях нації” (Львів), “Студентський вісник”, “Розбудова нації”, “Пробоєм” (Прага), “Ми” (Варшава), “Самостійна думка” (Чернівці) та інші. Таким чином, ідеологія націоналізму, культурологічні теорії та естетика журналу стали цілим явищем – вісниківством. Ця традиція розвивалася і в післявоєнну добу в діаспорі.

Від 1933 р. журнал називався “Вісник” після розпаду попередньої редколегії і зміни фінансування. У серії “Книгозбірня Вісника” виходили книжки на політичну та націонологічну тематику. Талановиті письменники – Євген Маланюк, Юрій Липа, Улас Самчук, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Олесь Бабій, Богдан Кравців, Юрій Клен та інші – перетворили вісниківські ідеї на яскраву художню феєрію оригінальних візій, сильних переживань, величних настроїв. Це явище ми називаємо “вісниківським (або вольовим) неоромантизмом”.

Після 1945 р. група ліберальних науковців і критиків (Ю. Шерех-Шевельов, В. Петров, І. Костецький (Мерзляков), Ю. Лавріненко), щоб применшити значення націоналізму в українській культурі і вписатися у західні лібералістичні цінності, почала з різних боків “підважувати” вісниківство, вигадала штучне поняття “Празької школи”, щоб у такий спосіб відірвати в свідомості нового покоління частину письменників-емігрантів від традиції ЛНВ – “Вісника”. На жаль, це фальшиве бачення великою мірою збереглося в сучасній українській науці. На вивчення цієї тенденційної помилки й була спрямована наша концепція.

- Ви вжили таке поняття, як “традиціоналістське мислення”. Що воно означає і чому проти нього велася така боротьба?

- Мислити традиціоналістськи – це означає постійно відчувати органічність буття твоєї нації і людства; відчувати героїку історії, тобто екзистенційну потребу кожної спільноти (нації, еліти, політичної групи) плекати в собі шляхетність, дух вічного змагання-здобування, вірність високим ідеям; це означає бути пройнятим духовним візіонерством і світовідчуттям, постійно переживати сакральне. Це переконаність, що світом керує не Розум, а Серце, що істину більше можна пізнати не через науку, а через інтуїтивне збагнення, що людина і людство зростають не через матеріальні здобутки, а через вічне духовне вдосконалення. Це постійне відчуття правди предків, тих поколінь справжніх достойників і лицарів духу, які відстоювали гідність роду і народу, свободу і суверенність вибору, святість звичаїв і національних своєрідностей.

Чому це дратує “цивілізовану” ліберальну людину? Тому, що раціоналістична мудрість, яка лежить в основі ліберальної ідеології, хоче звільнити людину від обов’язків перед Богом, Нацією, Традицією во ім’я прогресу. Справді, звільнені (лібералізовані) від цих обов’язків люди, ліпше придаються для прогресистської діяльності: вони максимально прагматичні, цинічно підприємливі, легко мінливі (мобільні у всіх видах переінакшення будь-чого і засвоєння нового). Однак залишається одна велика проблема: матеріально-технічно-науковий прогрес чомусь не йде в ногу із духовно-моральним. Ліберали, звісно, про це говорять мало. Але дуже заповзято пояснюють, яким “гальмом для людства була релігія упродовж тисячоліть”, “якою сліпотою і фанатичністю є вірити у ідеали і вічність своє нації,” як “заважає людям у всіх аспектах надмірний традиціоналізм”.

Зараз із цих двох філософських систем вартощів людина може вибирати. Вибирайте.

- Отже, вісниківці реалізувати на рівні культури традиціоналістське мислення. І що це дало?

- Передусім це зробило нашу культуру визначально націобудівною, за короткий час в Галичині, Волині, Буковині, на еміграції ми отримали надзвичайно дієву, оптимістичну, по-геройськи виховану, жертовну еліту. На 1945 р. майже вся вона або загинула в совєтських катівнях і в УПА, або емігрувала, але чи хтось зміряв цю втрату для українського національного буття? Друге. Наша культура набула експансивного змісту. Замість народницького сентименталізму, замість соціалістичної приземленості, замість ліберальницького безідейного естетизму і штукарства прийшла культура шляхетного горіння, величного переживання світової трагіки, піднесеної романтики і мистецької щирості. Тому й так не люблять тієї культури тодішні і теперішні ліберали-постмодерністи: на її тлі чим видається їхня творчість? І третє. Традиціоналізм-націоналізм зробив загалом українське суспільство невразливим для розкладових теорій. Задумаймося, й до сьогодні Західна Україна навіть після усіх нищень і брутальних обмежень розвитку залишається одним з найорганічніших, найбільш релігійних і нероз’їджених меркальтильною цивілізацією споживацтва регіонів Європи. Це теж великою мірою заслуга вісниківської ідеології і ментальності.

- Тож якими виявилися результати і перспективи конференції?

- Найважливіше, що ми разом із кафедрою української літератури ім. М.Возняка Львівського національного університету ім. Івана Франка (завідувач кафедри – Тарас Салига) зуміли стратегічно визначити для себе дослідження вісниківства як пріоритет. Названа кафедра Львівського університету була співорганізатором нашої конференції і тепер плануємо разом видавати науковий збірник “Вісниківство”, в якому публікуватимуться матеріали різноманітного змісту і характеру: наукові студії, архівні джерела, маловідомі твори, мемуаристика, есе, передруки класичних статей і культурологічних, ідеологічних, філософських праць. Адже вісниківство було явищем поліфонічним і воно охоплювало політику, літературу, мистецтво, теоретичну і філософську думку.

Безумовно, успіхом конференції є те, що її учасники (а в конференції взяли участь науковці із 7-и університетів) запропонували і дуже скрупульозні історіографічні роздуми, пошукові дослідження, і ґрунтовні теоретичні роздуми. Озвучено багато нового з історії явища, багато переосмислено і уточнено.

Це вже наша друга наукова конференція в Дрогобичі, в назві якої є поняття “вісниківство”. Таким чином, нам вдалося остаточно повернути, утвердити і розширити це поняття-ідею всупереч усім фальсифікаціям в сучасній, ще дуже лібералізованій українській науці про літературу.

- Конференція була присвячена пам’яті Василя Іванишина…

- Так, гадаю у такий спосіб ми гідно вшанували цю неординарну, велику людину. Василь Іванишин багато зробив для того, щоб націоцентричні наукові студії розвилися в Дрогобицькому університеті, та й в Україні. Його перші книжки (“Українська церква і процес національного відродження”, “Мова і нація” (у співавторстві з Я.Радевичем –Винницьким), “Нація. Державність. Націоналізм”) утвердили в широких колах української інтелігенції і науковців розуміння націозахисної і націобудівної функції культури, розвинули національно-екзистенціальну методологію досліджень, автором і блискучим теоретиком якої він був.

- І які найближчі плани?

Зараз у Дрогобицькому видавництві “Відродження”, яке є одним із дітищ В.Іванишина, ми започатковуємо нову серію “Вісниківська бібліотека”, в якій будуть з’являтися твори письменників-вісниківців і філософські, ідеологічні праці вісниківської традиції. Першою книжкою буде історіософський роман Леоніда Мосендза “Останній пророк”, до речі, написаний на євангельську тематику. Це надзвичайно цікаве осмислення законів і психології визрівання національної свідомості та формування особистості національного чину. Думаю, сенсаційною стане наступна книжка: вибрані твори видатного нашого прозаїка ХХ століття Уласа Самчука. По-перше, в ній буде маловідомий і малоінтерпретований інтелектуальний роман “Кулак” (1935), в якому детально було проаналізовано ідеологічні та психологічні процеси з формування волюнтаристського (донцовського) націоналізму в поколінні міжвоєнної доби. По-друге, тут з’явиться щойно відкрита рівненським істориком А.Жив’юком збірка новел “Месники”; ці новели без підпису Улас Самчук друкував у підпільному часописі націоналістичної Української Військової Організації (УВО) “Сурма”, вони демонструють його глибоку прив’язаність до революційного руху, що також зараз пробують замовчувати по-ліберальному “об’єктивні” науковці. По-третє, ми вмістили у книзі збірку ранніх новел “Віднайдений рай”, яка ілюструє по-модерністському ускладнену стилістику письма у Самчука, ще раз знімає з нього завузькі шати “однобічного реаліста”.

І нарешті, до 125-річчя від дня народження Дмитра Донцова, яке буде відзначатися цьогоріч навіть на державному рівні плануємо перевидати прекрасну книгу есеїстики про Тараса Шевченка “Незримі скрижалі Кобзаря” і великий том вибраних статей та есе на літературну тематику, в якому буде багато вперше перевиданих праць. А в подальших намірах у нас перевидання усіх книжок із серії “Книгозбірня “Вісника”.

Published on 30 May 2008