Ірина ЄГОРОВА, «День»

Володимир В’ЯТРОВИЧ: Головним суб’єктом історичного процесу в Україні ХХ століття була не УРСР, а український визвольний рух

В 25 років львівський історик Володимир В’ятрович став у витоків діяльності Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР), формуючи і очоливши його діяльність у Львові. В 30 знову ступив у незнану досі ріку — призначений радником голови СБУ з науково-дослідни

СБУ гарантує: жодних секретів не буде

Володимир В’ЯТРОВИЧ: Головним суб’єктом історичного процесу в Україні ХХ століття була не Українська Радянська Соціалістична Республіка, а український визвольний рух

В 25 років львівський історик Володимир В’ятрович став у витоків діяльності Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР), формуючи і очоливши його діяльність у Львові. В 30 знову ступив у незнану досі ріку — призначений радником голови СБУ з науково-дослідних питань. Цю посаду ввели у нас в державі, до речі, вперше. І ця нова штатна одиниця в діяльності СБУ, і молодість керівного складу різних демократичних інституцій стали ознакою нашого складного часу, ознакою суспільства, що дуже непросто просувається до громадянської згоди. А головне — вчиться без комплексів та шор дивитися у вічі як минулому, так і нинішньому дню. За інших умов навряд чи вдасться побудувати майбутнє для України...

Сьогодні Володимир В’ятрович — кандидат історичних наук, автор понад 50 наукових та науково-популярних робіт з історії українського визвольного руху — відповідає на запитання газети «День».

— Пане Володимире, як ви сприйняли пропозицію СБУ? І погодьтеся, ще кілька років тому це було б просто неможливим...

— Це була для мене досить несподівана пропозиція. Взагалі перший контакт зі Службою безпеки у мене відбувся в результаті доволі гострої критики СБУ. Кілька років тому я виступив в одній із львівських газет з інтерв’ю, передрукованим потім у загальноукраїнських виданнях, де я говорив про те, що СБУ зберігає секрети неіснуючої держави. І ця теза була винесена в заголовок. Тобто я як дослідник стверджував, що дуже багато документів, які містяться в архівах Служби безпеки України, стосуються не її діяльності, а діяльності каральних органів Радянського Союзу. Однак вони й досі засекречені! В результаті пролунав дзвінок, зі мною виявили бажання зустрітися і дещо з’ясувати.

Зустрілися. І крім того, що я ще раз окреслив свою позицію, мене попросили висловити свої зауваження і побажання — як, на мою думку, мала б виглядати ця робота. Після цього я досить часто працював в архівах Служби безпеки, найкращих, на мою думку, з тематики Української повстанської армії. Напевно, хотілося надати цій роботі якоїсь системності, і мені влаштували ще й зустріч із тодішнім виконуючим обов’язки голови Валентином Наливайченком. Зустріч відбулася 19 грудня, і цілком несподівано мені запропонували зайняти цю посаду, щоб, власне, координувати роботу по історичній лінії. Тобто Служба заявила свою офіційну позицію щодо розсекречення цих документів, а вже на початку січня мене зарахували в штат як радника з наукової роботи.

— Яке основне завдання ви поставили перед собою?

— Перш за все — зробити доступними документи, які містяться в архівах Служби безпеки України. Архів СБУ успадкував величезний масив матеріалів від каральних органів Радянського Союзу, в першу чергу — документи самих каральних органів: ЧК, ДПУ, МДБ, потім КДБ. У другу чергу, у величезній кількості матеріали, які були каральними органами конфісковані в організацій, що боролися за незалежність України. На сьогоднішній день цей збірник є, напевно, найбільшим в Україні, що стосується визвольного руху і боротьби з ним каральної системи Радянського Союзу. Але велика кількість цих матеріалів є не облікованими, ми не маємо повного реєстру того, що є в архівосховищах Києва, в галузевому архіві Служби безпеки, в обласних управліннях. Тобто потрібен повний єдиний реєстр цих матеріалів. Ми організували робочу групу з провідних істориків, обізнаних із проблематики історії визвольного руху України, політики репресій. Група має завдання визначити певні пріоритетні теми та проблеми, щоб надрукувати спочатку збірники, а згодом підготувати видрук наукових досліджень. Я, по суті, є координатором цієї робочої групи.

— Хто увійшов у цю групу, не лише ж галичани?

— Наразі це є дослідники з Києва, близько 12 осіб. Серед них такі відомі науковці, як Володимир Сергійчук, Юрій Шаповал, архівіст Володимир Держко, Геннадій Боряк, Іван Патриляк, Олександр Вовк та інші. Один з наступних наших кроків — ініціювати створення таких самих робочих груп в областях. Наразі є добра воля СБУ до того, щоб започаткувати перегляд документів і запустити їх у науковий обіг. Хоча ми як історики не хотіли б обмежуватися документами лише цієї установи. Справа в тому, що великий масив аналогічних матеріалів лежить в архівах Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Генеральної прокуратури. Зокрема, в МВC ці матеріали проходять за розділом «відділ боротьби з бандитизмом», адже визвольний рух класифікувався фактично як бандитизм. Ясна річ, ми будемо звертатися до керівників і тих установ, щоб створити аналогічні групи й там. Причому і в Києві, і в обласних управліннях. Знову ж таки, результатом роботи груп має бути створення відповідного реєстру документів. Ми повинні розуміти, чим ми володіємо, щоб згодом корегувати свої наукові дослідження. Хоча, знаєте, у громадськості є часом навіть такі романтичні уявлення, що в архівах мусить бути все. Насправді в архівах СБУ збирали доволі специфічні матеріали, які накопичувалися каральними органами Радянського Союзу з чіткою метою — ліквідації цього руху. Відповідно, це накладало певний відбиток на зміст. Це якісь довідки, агентурні повідомлення. Навіть якщо зберігаються трофейні документи, їх там досить багато, то теж для того, щоб ідентифікувати певну особу, ідентифікувати якусь організацію. Зібрана велика кількість кримінальних справ на учасників руху, що піддавалися репресіям. Попри їхню історичну цінність, вони мають специфічний характер. Зрозуміло, що, потрапляючи в стіни каральних органів, люди під фізичним і моральним тиском говорили не завжди те, що було реальністю. Але в будь-якому випадку, я переконаний, що оприлюднення цих документів дасть дуже багато і завдяки ним деякі сторінки історії України опиняться під новим кутом зору. Серед книг ХХ століття чимало перебуває під пропагандистськими нашаруваннями доби Радянського Союзу. Ми повинні повернути правдиве обличчя нашій історії, і ці документи будуть серед найважливіших чинників досягнення цього.

— Як вам допомогла діяльність в Центрі досліджень визвольного руху, цей досвід, що на початку ґрунтувався лише на ентузіазмі?

— Мені було не важко очолити Центр, я творив те, що мріяв, знайшов однодумців, і Центр став результатом спільної діяльності спочатку кількох людей, а потім кількох десятків людей, які долучилися до нас. Своїм завданням бачу те, щоб не самому виконувати якісь наукові проекти (хоча я й сам це робитиму), а організацію наукової роботи інших, що я зрештою і робив до цього. Щоправда, в інших масштабах.

Приємно, що нам не ставлять жодних перепон і є постійний контакт із працівниками СБУ. Ми радимося і консультуємося з головою, і голова СБУ радиться з нами. Зокрема, це відбулося під час підготовки та проведення перших громадських слухань, що пройшли 23 січня у приміщенні прес-центру СБУ. Тема була узагальнююча — «Українська повстанська армія — слід в історії». Особисто я виголосив доповідь, метою якої було показати місію і роль УПА в українській і світовій історії. Була й співдоповідь працівника архіву Олександра Іщука, який, власне, розповів, які матеріали з історії УПА містяться в архіві СБУ. Ми принесли кілька справ з документами, підписаними Романом Шухевичем, фотографії, речові докази — значки повстанські, флагштоки й інші речі, що викликали надзвичайне зацікавлення. Що показово, у вступному слові прозвучало запевнення тимчасово виконуючого обов’язки голови СБУ Валентина Наливайченка, що СБУ гарантує: жодних секретів не буде. Тобто усі документи, що стосуються визвольного руху і репресій проти нього, будуть відкриті.

Громадські слухання пройшли дуже цікаво, зібралося багато журналістів. Це саме можна сказати і про наступні слухання 6 лютого, тема яких була вже конкретнішою і дуже актуальною: «Звинувачення проти «Нахтігалю».

— Вочевидь, Галичина стане предметом особливої вашої цікавості?

— Західна Україна, звичайно, є головним ареалом українського визвольного руху, і це знайде своє відображення. Однак не лише ОУН та УПА стануть предметом дослідження, наша мета — показати розвиток українського визвольного руху протягом усього ХХ століття, а не лише в 40—50-ті роки. Подруге — показати його географічну широту. Ми так чи інакше будемо зачіпати і піднімати проблематику діяльності повстанських отаманських загонів у південній та східній Україні в 20-х роках; селянських повстанських організацій 30-х років, перед Голодомором. Не оминемо увагою і дисидентський рух 60—70-х років, національно-демократичний рух кінця 80-х — початку 90-х років, який завершився проголошенням незалежності України.

— Чиєсь ім’я викликало у вас особливу повагу та здивування?

— Таких прізвищ сотні, та ми повинні говорити загалом про суттєве переосмислення української історії, повинні зрозуміти, що головним суб’єктом історичного процесу в Україні ХХ століття була не Українська Радянська Соціалістична Республіка, а український визвольний рух. Тобто той рух, що сприяв створенню української незалежної держави. І ця думка, можливо, зробить переворот у нашій свідомості, бо ми інакше будемо дивитися на радянський період, на ключові його події, на Вітчизняну війну, яка, на мою думку, нині значною мірою представляється вже не в тому контексті, що представлялася в радянські часи. Дивимось на неї, як на світову війну, що стала однією з найбільших трагедій українського народу, війну, в якій українці в черговий раз стріляли в українців. Та, незважаючи на світову завірюху, з’явилася власна політична сила, яка поставила конкретну мету — незалежність України і відважилася протистояти усім силам, які намагалися зупинити її на тому шляху.

Ми повинні подивитися на українську історію в різнобарвних тонах. Мене бентежить, що в громадських дискусіях Друга світова представляється в чорно-білому світлі. «Наші» й «інші». Насправді все було не так просто. Наші й інші були в обох таборах. Ми не маємо права вбивати людям в голови спрощені схеми, ділити світ надвоє — на добрих і поганих. Можу навести цікавий приклад. Коли я робив книжку про ставлення до євреїв, дівчина-макетувальниця сказала: я так і не зрозуміла — націоналісти любили чи не любили євреїв? Для мене це було показовим. Справа в тому, що між націями не може бути таких простих стосунків. Любити може хлопець дівчину. Міжнаціональні стосунки набагато складніші, нам треба доносити до людей різнобарвність і глибину історичного процесу, аби вони не купувалися на якісь примітивні політичні спекуляції.

Своєрідною сенсацією для нас став архів Василя Кука, нам його передали по смерті головного командира УПА. Це виявилося близько чотирьох тонн матеріалів і документів, підпільна література. Що мене вразило, так це щоденники Василя Кука, які він почав вести відразу ж після виходу з ув’язнення, в 1960 році. Його очима можеш подивитися на цей світ, і часом мороз по шкірі йде. Для мене він був мало не бронзовим, незламним. Як політик він давав дуже грамотні відповіді, але щось особисте завжди намагався приховати. Ми знайшли запис того дня, коли він поховав свою дружину Уляну Ключенко, до речі, вона — колишній комсорг Дніпропетровського університету, потім підпільниця, член ОУН. Так от, він пише, настільки йому було боляче, що пішов до Київського ботанічного саду і попросив калину. Спочатку йому відмовили, потім він пояснив, чому він хоче дерево, і йому продали. «Тепер Уляна отримує те, що я їй обіцяв». Перед тим їм повернули нарешті його сина, Юрка Кука, що довший час жив як син його брата. Потім це розкрили й віддали хлопця до дитячого будинку під чужим прізвищем — Юрко Чоботар. Василь Кук, вийшовши на волю, став бомбардувати усі установи, допоки йому не повернули сина. Лише короткий час родина жила щасливо, у повному складі. Цікавим є момент, як Василь Кук боровся за свого сина. Юрко Кук, до речі, ніколи не знав, ким був його батько. Лише в 1991 р. він дізнався, коли вже йому було близько 40 років. Він не розумів деяких речей, є далеким від політики. Кібернетик, який написав досить цікаву дисертацію, однак до захисту його не допускали. В щоденникових записах є свідчення, що Кук зустрічався з керівництвом КДБ, зі Щербицьким безпосередньо. Він запитував, за що ви караєте цю дитину, він ні до чого не причетний... Врешті-решт Василь Кук досягнув свого.

— Життя швидкоплинне, щодня відходять люди. І серед них колишні вояки УПА...

— Як історик я бачу чимало людей, яких ми не встигли записати. Виявляється, до 1990 року була жива підпільниця Марія Пальчак, яка була учасницею останнього повстанського бою, що відбувся 12 квітня 1960 року в Підгаєцькому районі Тернопільської області. Двоє підпільників загинули, а жінку поранило... Як це можна було до 1960 року переховуватися?! Очевидно, ми повинні якусь державну програму запустити із запису таких людей, адже це безповоротна втрата. Не встигли записати Наталю Шухевич, дружину Романа Шухевича, тільки Василь Кук робив якісь записи її спогадів. Загалом підпільні організації вели малий документообіг, та й, зрештою, жодні документи не можуть замінити особистих розповідей. Щоправда, люди, що пройшли через підпілля, так чи інакше є замкнуті, не готові до відвертості, роки підпілля зробили свій відбиток. Тому жодне розпорядження держадміністрацій нічого не дасть. У першу чергу, потрібні для цього ентузіасти, що готові витратити на це чимало часу. Можливо, через заклади освіти треба залучати студентів, знову ж таки — бажаючих студентів.

— Є свідчення, що ще чимало криївок стоять невідкриті.

— Так, і для цього теж потрібні ентузіасти, однак це робити мусимо акуратно, адже часом вхід є замінованим, навіть є випадки в роки незалежності, коли люди постраждали, намагаючись увійти в криївку. Десь є захованими документи, схеми. Хочеться вірити, що нам вдасться знайти ще якісь архіви, бідони, як біля Тернополя знайшли два бідони з документами, підпільні видання і протоколи допитів служби безпеки ОУН, які збереглися дуже добре, вода туди не потрапила.

— А таке болюче питання, як зрадництво...

— Через визвольний рух пройшли десь до півмільйона осіб, а може й більше, і говорити про те, що усі були однозначно героями, не доводиться. Це було б неправдою, і її не можна приховувати. Було чимало людей, які ламалися, були такі люди, що ламалися в дуже жорстких умовах, і їх важко судити. Коли підпільника ставили до відома, що в руках НКВC дружина та діти і в його руках, що з ними буде, людина часом ішла на співпрацю. Були й такі, що намагалися обманути НКВC. Таких багато було. Наприклад, Петро Мельник, який нібито погодився, пішов на співпрацю, а насправді знову пішов у підпілля і боровся, і загинув смертю героя. Були, вочевидь, люди, які мали менше стійкості, ставали справді зрадниками і на їхній совісті кров сотень, а може й більше, людей. Деякі з них ставали членами агентурно-бойових груп НКВC, що маскувалися під повстанців, і вони обов’язково брали в свої ряди тих зламаних, щоб вони допомагали їм адаптуватися. Такі люди були, і цього не можна замовчувати. Не йдеться про якусь політичну люстрацію, якусь відповідальність. Просто варто назвати героя героєм, а зрадника — зрадником.

— І це потрібно відобразити в музейних матеріалах.

— Наразі ми маємо більше музейних антиприкладів, ніж прикладів позитивного сенсу. Більшість несе на собі зразки радянської пропаганди. Натомість трошки кращою є ситуація на Західній Україні, де зусиллями ентузіастів з’являються зразки, які висвітлюють, власне, терор, який існував тут, і визвольну боротьбу. Це музеї в маленьких містечках — Космач, Коломия, Тернопіль (в колишній в’язниці). Приклад, гідний наслідування, ми намагаємося зробити у Львові, де за співпраці з СБУ й міською радою прагнемо зробити музей у колишній в’язниці на Лонського. Це відома в’язниця, що спочатку була польською, згодом НКВС, потім гестапо, потім знову НКВС, потім МДБ, КДБ...

Величезні обсяги інформації, архіви, які характеризують історію України ХХ століття, містяться за кордоном. Вони потрапили туди разом із діячами визвольного руху, які виїжджали в еміграцію у 20—30-х і 40-х роках. Це і Німеччина, і Франція, і Сполучені Штати Америки. Й ці матеріали зараз під загрозою знищення, адже покоління соціально активних українців, які розбудовували організацію, зберігали ці документи, відійшло — час невблаганний. Натомість основну роль у громадських організаціях за кордоном відіграють зараз зовсім інші українці, асимільовані, вони не бачать якоїсь особливої цінності цих матеріалів, а якщо бачать, то це просто виняток. І ці останні, виняткові, пропонують зараз нашій державі забрати ці документи. І завданням держави має стати організація перевезення, щоб не дати пропасти матеріалам, зберегти їх і, можливо, тим самим утворити нові містки для пізнання нашої історії.

Published on 18 February 2008