Іванка Ковб

Андрій Парубій, депутат Львівської обласної ради: „Я не вірю у жодні Майдани-2”

Помаранчевій революції виповнюється три роки. Це були непрості роки, позначені гірким присмаком несправджених сподівань і масового розчарування. Однак, Майдан став переламним моментом в історії незалежної України, відправною точкою незворотного поступу на

Помаранчевій революції виповнюється три роки. Це були непрості роки, позначені гірким присмаком несправджених сподівань і масового розчарування. Однак, Майдан став переламним моментом в історії незалежної України, відправною точкою незворотного поступу нашої держави до європейського майбутнього. Які якісні зміни відбулися в Україні за цей період, чому багато з гасел Майдану і досі залишаються не виконаними і чи можливе повторення листопадових подій 2004 року? Про це ми спілкувалися з депутатом Львівської обласної ради Андрієм Парубієм, який під час Помаранчевої революції був комендантом Українського дому.

З часу Помаранчевої революції минає три роки. Як Ви оцінюєте ті зміни, які відбулися в Україні за цей період?

З того часу, на мою думку, в країні відбулися фундаментальні зміни. Власне початок цим змінам і поклала Помаранчева революція. Україна кардинально змінила свій шлях розвитку у сферах зовнішньої і внутрішньої політики. Якщо до Помаранчевої революції Україна виразно нагадувала пострадянську державу, яка орієнтується і в політичних, і в економічних аспектах на Росію, і сприймається і всередині країни, і ззовні, як певна форма напівсателітної держави Росії, де повністю домінують проросійські політика і капітал, то після Помаранчевої революції був стратегічно змінений вектор розвитку нашої держави. Фактично Україна стала на шлях створення держави, незалежної від Росії і в політичному, і в економічному плані. А у внутрішній політиці вона стала на шлях утвердження національної держави. І хоча цей розвиток (а саме розвиток проєвропейського курсу України і розвиток України як національної держави) не відбувається такими темпами, як ми мріяли на Майдані, все ж крок за кроком держава рухається лише в цьому напрямку.

Було б, напевно, дивно, якби ці зміни могли відбуватись швидко після тієї історичної спадщини, яку отримала Україна. Це і сімдесят років перебування у складі Радянської імперії, і десятиліття перебування в режимі Кучми-Кравчука, які не здатні були ідентифікувати Україну як окреме державне утворення, яке може вести свою і зовнішню, і внутрішню політику. Закономірно, що цей шлях не є простим і швидким. Багато з тих подій, які відбулися за останні роки, засвідчують це. Йдеться і про те, наскільки Україна наблизилась до вступу в НАТО, про те, що Україна з дня на день може стати членом СОТ, і про те, що наша держава сьогодні стає лідером цілого ряду східноєвропейських країн, ініціює створення поясу демократичної співдружності, куди входять і Литва, і Польща, і Україна, де ми є виразним лідером. За часів Кучми було просто важко уявити, що Україна не серед азійських, а власне серед європейських держав може бути локомотивом, двигуном певних об’єднавчих процесів. Ці зовнішні аспекти вказують на те, що Українська держава стала фактором міжнародного життя і починає відігравати важливу роль, не зважаючи на внутрішні труднощі, не зважаючи на те, що проукраїнські сили за цей період жодного разу не мали більшості у Верховній Раді. Той факт, що на останніх парламентських виборах проукраїнські державницькі сили здобули більшість в українському парламенті, завершує перший етап після Помаранчевої революції. Адже лишень тоді, коли і Президент України, і Верховна Рада України, і Уряд України будуть представлені державницькими силами, ми зможемо говорити про новий етап у розвитку Української державності.

Пане Андрію, чому, на Вашу думку, після такого бурхливого національного піднесення, яке було на Майдані, зараз в суспільстві відчувається певне розчарування?

Піднесення було настільки високим, що важко уявити, що воно могло б довший час протриматись в суспільстві. Важко уявити, що багато з тих ідеалістичних намірів і поривів можна було б реалізувати швидко. З іншого боку, багато з тих політичних діячів, які на хвилі Помаранчевої революції опинилися у владних кріслах, виявилися не готовими до тих завдань, які поставив перед ними Майдан . Під час Помаранчевої революції ми побачили, що українці набагато випередили так звану еліту, тобто політичне керівництво, в розумінні побудови Української держави, в розумінні політичної культури і навіть в розумінні творення національної ідентичності і національної перспективи. Це, мабуть, і призвело до того, що цілий ряд тих політиків, які після Помаранчевої революції опинилися у найвищих владних кріслах, сьогодні є поза політикою. Відбувся певний відбір, коли українці, для яких було важливо, щоб Україна рухалася швидше в тому напрямку, який визначив помаранчевий Майдан, очистили політи ку від тих людей, які не виявили здатності відстоювати ці цінності. Така внутрішня селекція показала політичним лідерам, владній верхівці, що не можна ігнорувати волю людей і не можна, будучи при владі, вирішувати власні питання, а не бути виразником ідей та інтересів людей, які привели їх до влади. Тому можна говорити про два аспекти. Один аспект закономірний: ніколи піднесення подібного рівня, як було на Майдані, (а було неймовірне піднесення, і багато експертів зарубіжних держав відзначали, що в їхніх країнах за останні сто років ніколи не було такого піднесення, такої комунікації між людьми з різних регіонів і такого одухотворення суспільства), не може тривати надто довго. А по-друге, – нездатність багатьох політиків, які на Майдані, на сцені чомусь уявили, що вони є найяскравішими виразниками Майдану, відстояти ці ідеали, реалізувати їх в життя. Але селекція, яка відбувається в українській політиці, довела, що українці здатні тих людей, які зрадили їхні мрії, їхні надії, усувати з політичної арени і взагалі з політики. І це додає оптимізму.

Які з цих мрій і надій справдилися після Помаранчевої революції? Чому, на Вашу думку, головні гасла Майдану і досі залишаються не виконаними?

Не виконаними залишилися ті обіцянки, які стосувалися морального аспекту життя суспільства. Зокрема, одне з гасел Майдану „Бандитам – тюрми” майже не було реалізоване. Адже ніхто з тих людей, які долучилися до фальсифікації виборів, маю на увазі найвищих керівників, так і не опинився за ґратами. Окрім випадку закарпатця Різака, який, наскільки мені відомо, був умовно засуджений до позбавлення волі.

Звичайно, є багато пояснень. Багато з тих людей, які були причетні до фальсифікацій, опинилися за кордоном, а саме в Російській Федерації. Насправді ж Майдан чітко продемонстрував, що Росія є найбільшим геополітичним противником України в усіх сферах і напрямах. Росія так і не адаптувалася до української політики після Майдану. За останні три роки ми бачили постійні намагання дискредитувати українську владу, українського Президента, як всередині нашої держави, так і на міжнародній арені. Не дивно, що багато з тих людей, які мали опинитись за ґратами, сховалися в Російській Федерації. Попри будь-які звернення українського відділення Інтерполу і української прокуратури, вони так і не були видані Україні.

Ще однією з причин того, чому так і не було виконане це гасло, є те, що проукраїнські сили не мали більшості у Верховній Раді, тому так і не вдалося призначити прокурора, який міг би об’єктивно розслідувати такі справи. Але попри будь-які пояснення, будь які логічні аргументи, це, все-таки, один з найбільших недоліків після Помаранчевої революції. Це і призвело до певного розчарування.

З позитивів я б назвав виразно національний курс Президента України. Адже багато людей їхали на Майдан не за конкретного політика. Багато хто, особливо із Західної України, їхав, бо розумів: там, на Майдані, відбувається боротьба між проукраїнськими й антиукраїнськими силами. Тому для них речі національного характеру мали набагато більше значення, аніж, скажімо, такі загальні поняття, як свобода вибору, демократія чи багато інших цінностей загальноєвропейського виміру. Для багатьох з них Україна, як найвища цінність, була тим мотивом, який і привів їх на Майдан. Тому факт визнання Голодомору Верховною Радою України і та роль, яку в цьому відіграв Ющенко, – це величезний поступ, який однозначно можна назвати однією із заслуг Президента, якого ми обрали на Майдані. Визнання Указом Президента УПА, присвоєння звання Героя України цілому ряду лідерів національно-визвольної боротьби, зокрема, головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу – це виразний крок вперед. Створення Ін ституту національної пам’яті, який сьогодні є ще не дієвою структурою, бо Уряд був антиукраїнським, відродження Батурина та ряд інших національних речей, які власне відтворюють національну пам’ять, відроджують національну культуру, є, на мою думку, величезним позитивом. Ці кроки важко було б уявити в державі без Ющенка. Нехай ті, що сьогодні критикують Президента, спробують уявити, якою була б наша держава, якби останні три роки Президентом був не Ющенко, а Янукович. Напевно, тоді б люди шукали не тільки негативи і підстави для розчарування, а відчули б ті великі позитиви, які ми отримали. Хай не такі революційні, хай не такі швидкі, як ми сподівались на Майдані, але все-таки стратегічно важливі для України позитиви. Це стосується насамперед сфери національної ідентичності, власне тої сфери, яка, на моє переконання, потребувала найбільшої підтримки держави під час становлення молодої Української державності.

Як ви вважаєте, чи можливе в майбутньому піднесення, подібне до того, яке українська нація переживала у 2004 році?

Очевидно, будь-яка нація, будь-яка держава лишень в деякі періоди може пережити подібні піднесення. Я вже згадував про європейських експертів, які говорили, що не пригадують, щоб в їхніх державах за останні сто років були подібні піднесення. Я не вірю в жодні Майдани-2, Майдани-3. Зрештою, той проплачений майдан, який організував Янукович, продемонстрував нездатність повторити ті історичні події, які відбувалися у 2004 році. Це може бути лише невдала, сфальшована копія тих подій. Тому я переконаний, що найближчим часом ми не будемо свідками нічого подібного.

Можливо, такі події колись і матимуть місце, коли виросте інше покоління, яке не було на Майдані, для якого буде важливим приклад Майдану. І якщо, звичайно, буде така необхідність в Українській державі, якщо Україна знову опиниться перед таким серйозним цивілізаційним вибором, як це було напередодні 2004 року: чи ми є сателітом Росії, виконавцем певних візій „старшого брата”, чи ми незалежна самодостатня національна держава? Саме такий вибір став джерелом додав енергетики Майдану. Наголошую, це була не боротьба між тим чи іншим політиком, це була боротьба за майбутнє України, це була боротьба за Україну.

Ви були одним із польових командирів Помаранчевої революції, комендантом Українського дому. Чи підтримуєте зв’язок з активістами Майдану?

Звичайно. Ми створили громадську організацію „Український дім”. Ми періодично бачимося. Багато з тих людей, які були в Українському домі, надалі залишаються активними в політиці. Між нами і надалі триває дуже тісний зв’язок. Очевидно, події такого високого енергетичного рівня, які були на Майдані, не забуваються за рік чи за два, і ці зв’язки ще довго матимуть велике значення для учасників Помаранчевої революції. Багато з тих сотень „Національних дружин”, які були організовані на Майдані, функціонували в Українському домі, і досі збираються разом, згадують ті часи. Я переконаний, що такі контакти є дуже тривалими. Події Помаранчевої революції для її учасників надовго залишиться одним із найсвітліших спогадів і ще довго будуть підставою для об’єднання цих людей чи то в громадській, чи то в політичній сфері.

З нагоди річниці Помаранчевої революції хочу привітати своїх побратимів та усіх українців з Днем свободи. Переконаний, на Майдані ми заклали важливий фундамент для майбутніх перемог. Тож бажаю усім успіху та мужності на шляху становлення та розвитку.

Published on 29 November 2007