zik.com.ua

Микола Посікіра: ЦЕ ПОЛІТИЧНИЙ ПАМ’ЯТНИК, А НЕ ПРОСТО СКУЛЬПТУРНИЙ ПОРТРЕТ БАНДЕРИ

Відкриття спорудженої першої черги пам’ятника Провідникові Організації українських націоналістів Степанові Бандері у Львові на площі біля собору св. Єлизавети і Ольги напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці стало резонансною подією, незважаючи на т

Розмова з автором пам’ятника Степану Бандері у Львові – Миколою Посікірою

Відкриття спорудженої першої черги пам’ятника Провідникові Організації українських націоналістів Степанові Бандері у Львові на площі біля собору св. Єлизавети і Ольги напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці стало резонансною подією, незважаючи на те, що очікували її довгих 14 років. Виліпив образ найвідомішого в світі українського націоналіста львівський художник Микола Посікіра – автор та співавтор чималої кількості меморіальних таблиць та понад сотні (!) пам’ятників у бронзі, встановлених у цілому колишньому Радянському Союзі й Україні. Зокрема, серед них у Львові – Маркіяну Шашкевичу (скульптори Д. Крвавич, М. Посікіра, архітектори М. Федик і В. Дубина), Михайлові Грушевському (скульптори Д. Крвавич, М. Посікіра, Л. Яремчук, архітектор В. Каменщик), у Івано-Франківську – Іванові Франку (скульптори М. Посікіра, Л. Яремчук, архітектор В. Каменщик), у Золочеві – В’ячеславу Чорноволу (скульптор М. Посікіра, архітектор М. Федик). Серед доробку Миколи Посікіри в меморіальному жанрі – надгробки С. Людкевичу, В. Івасюку, М. Бідняку та іншим видатним людям. Нині Микола Посікіра – співрозмовник читачів ЗІКу.

За спорудження пам’ятника низько вклоняюсь усім

Про враження від пам’ятника можна буде судити тільки тоді, коли встановлять другу його чергу – арку. Тепер можемо говорити тільки про фрагмент цілісної композиції. Довгобуд пам’ятника Бандері у Львові переконав мене, що не повинно так у нашій державі бути… Робив його із останніх сил, хоч рік був хворий, та ще й зараз не одужав як слід. Хотілося б наступного року побачити роботу завершеною.

Працював я над скульптурою взимку, у люті морози. Мав ліпити з глини, а ліпив із гіпсу. У відрі грів воду і руки, та все одно застудився, на весну вже майже не міг ходити, думав: усе, настав кінець. І нікому то не в носі. Жінка питає, чи мені то треба? Коли тринадцятого, на Андрія, я завершив, з драбини мене знімали, сам злізти не міг… Прийшла художня рада, питає: «Миколо, як ти там?». А я не можу навіть ворухнутися, бо все робилося у холоді, в сирості. У цеху на фабриці вибиті вікна. Бетонне приміщення цеху не опалювали. Зверху капало. Там було холодніше ніж на вулиці! Ліпив із гіпсу в такому цейтноті, бо треба було встигнути до художньої ради. Я здав, а потім було прикро, що ціле літо ніхто нічого не робив. І ще цілий рік робота стояла… Коли відливали з бронзи, то знов збирали художню раду, яка, до речі, все нормально сприйняла. Фабрика дихала на ладан, але литво прийшли робити люди, яким я хочу подякувати. Вони на пенсії, але прийшли й сказали: «Степана Бандеру ми зробимо!». Вони також вийшли його встановлювати, відкинувши усі свої справи. Приємно, що є люди які цим переймаються і мають за честь допомагати.

Я такий, що як пообіцяю, то зроблю. Одразу запалююся ідеєю, темою, починаю обмізковувати проект із прив’язкою до місця, збираю історичні довідки, матеріали, не сплю, думаю, фантазую. В результаті, коли доходить до встановлення, бачу що ця тема мене усе ще не відпускає, бо вона повністю не вичерпана. Наразі це такий пам’ятник. Будуть іще кращі, але цей – один і з перших. Він важкий. Він важко йшов, тому що важко міняти суспільні стереотипи. Чимало хто на Сході України і в Росії не може збагнути: ну як це так, спершу казали, що Бандера – бандит, а тепер герой? Ясно, що я розумію тих обдурених людей і не можу бути їм суддею. Не мені й Провідника оправдовувати. Але послухайте, що він в одній статті писав: «Тільки власною кров’ю треба здобути волю». Тобто йдеться про самопожертву. А на це здатні тільки герої. От вам і «кривавий»! Але цю фразу вороги вичленують і переформовують, викручують, – і зараз це робиться скрізь. Тому, коли розмовляю із ворогами, знаю, що краще тримати язик за зубами. Вони ж глибинної суті все одно не намагаються збагнути, а тільки дратуються. От навіть коли встановлювали цей пам’ятник, то там побилися двоє дядьків. Один – за Леніна, другий — за Сталіна, не зійшлися поглядами й один другого – патиком, патиком! І так ще буде довго.

Це суспільство наше таке. Але я не бачив жодного молодого чоловіка, який би сперечався за встановлення цього пам’ятника. Молоді стоять вище від цього. Тому я вірю у мудрість молодих.

У кожному європейському місті є тріумфальна арка

Я довго думав, як зробити цей пам’ятник, де зараз вже є храм Єлизавети й Ольги. Позаду майданчика – «шанхай», хоч місце трошки облагородили. Розумів, що має бути якась велика форма, яка б концентрувала увагу, бо сама фігура там би пропадала, губилася. А це ж постать дуже віхова, вона мусить мати якийсь акцент. Гаразд, це людська постать. І кожен пам’ятник – Леніну, Пушкіну, Сталіну – це пам’ятник людині. Але тут головне – ідея, бо це політична скульптура, хоч ми боїмося цього слова. Але це політична!

У даному випадку до цієї скульптури підхід такий, як у цілому світі. Є певні закони, за якими будується монументальна скульптура. Ясно, що має бути постать. Але яка? Степан Бандера був інтелігентом, чоловіком, який нікого не шарпав й нікому не бив писка. Це ре-во-лю-ці-о-нер, який вів свою державу до визволення. Треба було ув’язати цю постать у місце. Почали шукати якусь масштабну річ, до якої допасувати ту постать. Яку форму дати? Є ж різні. І коли я виставив свій варіант, то в наступному турі всі почали так робити: шукати масштабну прив’язку, хоча ніхто арки не запропонував.

Кожне європейське місто має тріумфальну арку. Тобто вона сама – пам’ятник. Її як символ ставили в честь перемог, великих національних чи державних подій. То чому б така подія, як творення української держави не заслуговує на такий пам’ятник. Оця арка стилізована, бо вона не є прохідна чи проїзна, а суто декоративна.

Плануючи арку, я мав на увазі відображення історії України. Візьмемо Володимира із його символом тризубом – це уособлення держави Київська Русь. Другий період – Козаччина, третій –18-20 роки 20 століття, четвертий – наш період. На конкурс я зробив чотири основи арки як чотири віхи в історії нашої держави, зверху балка, яка змикає чотири колони, а на ній великий золотий тризуб. То все має бути із бронзи й граніту. До речі, Україна – найбагатша на поклади граніту. Я й сам цього не знав. Просто наші граніти в ринок не потрапили. Тобто це пам’ятник тризубу, Українській державі! А Бандера отут знизу – як один (наголошую – один!) із будівничих цієї держави, бо їх було дуже багато у різний час. У даному випадку скульптура присвячена йому, але він є ніщо проти тих ідей, які мали історичну тяглість. Пам’ятником має стати золотий тризуб, а Бандера – перед тризубом. Зараз відкрито тільки саму постать. Провідника зображено в русі, він іде, його ідея не зупинена, – так звучить алегорія.

На фасадах пілонів мають ще бути рельєфи: у дубовому гіллі й калині (дуб – символ мужності, калина – краса України) герб Володимира, печатка війська запорізького, герб 18-20 р. і наш малий герб України, а з іншого боку – Володимир, Ольга, і далі всі діячі, які спричинилися до творення й збереження української держави. А от останній рельєф – там, на мою думку, мали би бути всі соратники Бандери. Але я одного разу заїкнувся про Андрія Мельника, так одразу почалося… Боже! Що ж то такого страшного, – не розумію. Вони ж усі боролися за Україну, й хто із них не помилявся. Та Бандера ж також помилявся, бо тільки людина, яка нічого не робить, не помиляється. Кожна людина робить помилки, але потім виправляє. Тому я сказав, дайте мені чистий спокій, що вирішите зображати, те я й робитиму.

Пошуки хрестоматійного образу

Не одну ніч провів у роздумах, як би то знайти хрестоматійний жест Провідника, але ще треба багато Бандері пам’ятників поставити, щоб його образ був упізнаваний без підпису. Зараз я, може, по-інакшому зробив би його, але треба в процесі творення мати силу волі закінчити почату справу. А далі можна продовжувати пошуки промовистого жесту, символічної фігури тощо.

Не вважаю, що вже знайшов ідеальне скульптурне втілення Бандери, але зараз я подав його, як ідейного будівничого, який стоїть у кроці. Він не статичний, він у русі. Його вчення розвивається, бо воно не догма. Його боротьба йде від душі, про це свідчить його ліва рука на грудях. До речі, я цілком інтуїтивно це зробив: потім випадково з’ясував, що він був шульгою і таким цілком природним рухом сягав до внутрішньої кишені, де могла бути зброя. Думаю, ми ще дочекаємося пам’ятників провідникові й у інших містах. Дасть Бог, стоятиме він і в Києві. Тоді вже витвориться хрестоматійна іконографія, можливо, й зрілого чоловіка, який загинув від руки енкаведистського агента. У мене ж він молодий, відданий ідеї, яка в проекті мала створити незалежну Україну, і творить її…

Це вже не перше моє звертання до образу Степана Бандери. Розпочав із меморіальної таблиці у Великих Здеревцях. Тоді ще совєтська власть була, фотографій провідника ніде не дістати, мені їх передавали таємно, відливали таблицю на Львівській скульптурній фабриці (за директорування Скрипченка) уночі! І міліція не дрімала, їхала фотографувати встановлення. У рідному селі Бандери, Угринові на Калущині, стоїть бронзовий провідник ОУН, виліплений скульпторами Посікірою й Яремчуком. А архітектор був із Івано-Франківська, Зеник – племінник Степана Бандери, такий же низенький, маленький…

Взагалі, зверніть увагу, що багато тих, хто чогось досягнув, були маленькі зростом. Степан Бандера – в мене є знимки – маленький, поряд стоять високі хлопці, а він малесенький, він їм до плеча не дістає. Я звик до фото, яке зараз скрізь ходить і його всі друкують: Степан Бандера із широким світлим чолом. А коли мені дали для роботи не бачені до того фотографії, то я дивився й не впізнавав. Питаю: «А де ж Степан Бандера?». Мені кажуть: »Ось перед вами!» Я здивувався: то Степан Бандера? Та в нього ж видовжене обличчя, це зовсім інший тип! Ясно, то була фотографія Бандери замолоду, того часу, коли за періоду Польщі він став національним героєм.

Моє трактування історичної постаті Степана Бандери

Він став національним героєм, піднявши разом із соратниками питання мови українського народу. То були хлопці, які отримали імідж революціонерів, і потім це визначило їхню долю. У кожній сім’ї пам’ятають, як за Польщі не можна було українською мовою на вулиці говорити. А люди прагнули цього, й ті хлопчаки взяли на себе за це відповідальність. Так, вони пішли на вчинок убивства. Так, вони забили людину, це дуже негарно, але вони це свідомо зробили, щоб звернути увагу на свою поневолену націю. Щоб журналісти з цілої Європи це побачили. І журналісти це дійсно почули. Бунтівників мали засудити до смертної кари, але те, що журналісти підняли цю проблему, то суд зняв і довічне ув’язнення. Історично склалося так, що Бандеру випустили. Але невдовзі його арештували німці. Тобто він увесь час поневірявся по тюрмах і по засланнях, як Ленін. Дуже подібно. Я трохи читав про Бандеру, й довідався, що він свого часу також був захоплений Леніним. Але, коли дізнався, що Ленін розстріляв царську сім’ю, то захоплення минуло. Із цього справжні росіяни мали б зробити висновок, як Провідник ставився до подібних речей. Ну як це так можна: людина відмовилася від трону, то для чого її родину винищувати? Справжнім росіянам це мало б відкрити очі на погляди провідника ОУН.

Він належав до когорти революціонерів, які готові були віддати своє життя за ідею! Я не кажу, що Степан Бандера був унікальний у всьому. Очевидно як кожна людина помилявся. Але він мав вже той образ через прізвище (із італійської – це прапор, а ще склад Ра –означає сонце!). Він ніс ті ідеї, не можна відкидати цього, хоча, звісно були Мельник, Бульба (Боровець), Коновалець та інші. Але Бандеру як концентровану ідею я так гостро відчував, що коли зволікали із тим пам’ятником, і довго йшли всі ті конкурси, зізнаюся чесно, я розчарувався у всьому, тим більше, що до журі входили такі різні люди, серед котрих не могло бути одностайності. Я просто не хотів брати участі в конкурсі, дивлячись на то все. Але мене просили узяти й я пройшов і перший, і другий тур, бо така в мене натура, якщо я включаюся, то мушу робити, бо знаю, що все кину, а буду тим займатися до кінця. А вже коли погодився, виграв один тур, то сказали: треба поміняти журі. Та ніде в світі не міняють журі, журі є одне! Видно було, що зганяли журі під «своїх»!, – та про це не буду розказувати, хоч усе бачив. Утім знайшлися люди з Києва, казали, що єдиний нормальний проект – це Миколи Посікіри. Ні, треба було поміняти журі, на то й поміняли, що я іще раз виграв! І знов почалося: а може там те, а може там се. Тоді я сказав: що хочете, те й робіть, але коли робитиму я, то відповідатиму за свою роботу.

Пам’ятник Степанові Бандері, по ідеї, мав би бути зробленим у 1930-ті роки! Він то тоді заслужив. Період конструктивізму 20-30 роки – чіткі форми, які пасують до пам’ятника Бандері жорсткістю й фактурністю. Зараз просто відновлено історичну справедливість. Так сталося. Бо зараз час переоцінки вартостей, і всі ми перебуваємо в пошуках. Відкрили ворота, в які все летить, а ми ніяк не можемо зрозуміти, що вартує, а що –ні. Нам треба переоцінити, що є що в нашій історії.

Але коли я починаю слухати поради, то виникає враження, ніби мені викручують руки. Боже, я таке сито пройшов! Скільки той проект мусолили, скільки він експертних комісій мав! Боже милий, скільки довелося вислухати всього, а скільки в газетах дуростей начитатися! Вже дзвонять навіть патріоти: що ви там зробили? москалів вішати будете? Одному шибениця ввижається, іншому іще щось нагадує. Ну, то хто чим багатий, то тому й нагадує. Я ж не можу відповісти їм тим же, бо розумію, із ким маю справу. Дійшло до того, що кажуть: радист Шухевича вважає, що то має бути все не так. І то всі газети передруковують. Мене починають на тому діймати. Я кажу: «Прошу пана радиста, я азбуки Морзе не знаю, нам нема про шо сперечатися».

Я ніколи в житті ніде не поступаюся. Якщо поступатися, то треба просто не братися до роботи. Але ж я знаю, що інші зроблять таке, що буде всім прикро. Тому змушений іти на це, щоб зробити справу.

Скульптурний образ не завжди дорівнює портрету

Портрет – складне питання. Всі люди звикли до однієї фотографії Бандери. Але була одна фотографія, яка мені найбільше сподобалася. Це коли він вийшов з концтабору й сфотографувався: очі горять, він фізично вимордуваний, але духовно – переможець, тому що все одно він не здався! Уявіть: одного й другого брата знищили, а він не піддався. Був упертий чоловік, може, за дуже впертий, не знаю. У даному випадку це не просто портрет, а образ Степана Бандери, образ стійкого чоловіка. Не бандита, а революціонера. Я його назвав – один з будівничих української держави. Хотів зняти ту агресію, яка іде на нього (бандит, бандьоровєц і т.д.). Та не бандит, а будівничий! Люди всі діляться на руйнівників і будівників. Його я відношу до будівників, хоча він руйнував певну систему. Але він і будував державу, творив її армію. У кожен період було багато інших будівників держави. Позаду за ним та історія становлення, тому там тріумфальна арка, вона не Бандері, а державі! Кращі сини й дочки України мріяли про ту державу, відділи їй усі, що могли. Вони ні до кого не йшли, а хотіли мати свою державу, і хочуть дотепер.

Щодо портрета скажу, що треба відтворювати не схожість, а творити образ. І в даному випадку зі Степаном Бандерою наштовхнувся на складність, тому що це була людина, яка постійно перебувала десь інкогніто, або по тюрмах. Але коли ті молоді хлопці влаштували акт на захист української мови і місцевого населення від польського шовінізму, і це журналісти підняли на щит, то вийшло так, що українських націоналістів не стратили (хоча вони зробили негідно, вбивши людину, вони це признавали, і вони спеціально зробили так, щоб на них упала вина), а їхня акція прозвучала на цілу Європу. Увесь світ здригнувся. І вони пояснили, чому вчинили замах. Уперше суд вівся українською мовою, були перекладачі, і це дістало імпульс. І фактично тоді Бандера став Бандерою, а до того то був як і його однолітки – романтичний хлопчисько.

Було б добре, коли скульптор робив би і образ, і портрет. До речі, щодо пам’ятника Бандері, то я відчував, що його портрет повинен перерости в алегоричний образ. Мікеланджело робив надгробні пам’ятники родини Медичі. Але то все алегорії. Він портретів, як таких, не робив. Але він дав образи тих прекрасних людей, душу їхню. І скульптура монументальна – це уміння творити образ.

Компромісу в пам’ятниках діячам культури не терплю

На Личакові багато надгробків виготовив, але мені не соромно за директорів якихось трестів, бо переважно роблю пам’ятники гідним людям, або коли вже дуже просять. Діячам рідної культури й науки у радянський час я робив пам’ятники із задоволенням. Інші то робити боялися.

Звісно, що не все можна було втілювати. Але хтось же мусив колись починати, тому багато речей я робив уперше: Сагайдачному кінний пам’ятник, Лесю Курбасу таблицю на розі вул. Руської, Грінченкові (ну, чому Даля всі повинні були знати, а Грінченка – ні?). Парадокс, але таблицю Франкові не дозволяли робити! А я сказав, що у тому будинку він переклав Марксів «Капітал». І ми встановили таблицю на розі будинку білю готелю «Дністер». У ті часи не бракувало розумних людей, які мене підтримували. Скажімо світлої пам’яті Ігор Кудин, який очолював Товариство охорони пам’ятників. Він казав: «Миколо, ти зробиш пам’ятник Шевченку!» Надзвичайно діяльний чоловік був, коли ніхто не хотів робити меморіальних таблиць, він мене переконував: «То також пам’ятник!». Я тоді був молодим скульптором, досвіду, як такого, не мав, але першим почав ті речі, а потім вже й Мисько подивився, та й каже: «Може, і я щось би зробив…». І тепер уже люди роблять різні речі.

Щось подібне, як із пам’ятником Бандері, я думав, коли працював над скульптурою Маркіяна Шашкевича. Це так само молода людина, яка з товаришами підняла в Галичині питання української мови. Коли робили із Д.Кравичем і М.Федиком пам’ятник Шашкевичу в Золочеві, то розуміли – це для батьківщини поета. Шашкевич і молоді люди з його оточення підняли питання, чому казання не можуть бути українською. Священики, навіть українські, розмовляли польською і не були дуже захоплені тим, що треба звертатись до української. А Шашкевич наполягав. Він переймався тим, як видати поезію українською, – це ж величезні гроші на той час. Але знайшлися меценати, які себе не афішували, але робили. У наш час таких бракує.

Коли робився Шашкевич для Львова, то також його не давали робити як греко-католицького священика. Тоді ми легко ввели вишиванку. Нам передзвонили з обкому, що їде комісія. Я хутко, поки Дмитро Крвавич двері тримав, пальцем понатикував на колоратку (білий накладний комірець, який носять представники духовенства. – ЗІК.) візерунок ніби з вишиванки, – і так комісія ні до чого не присікалася. Певний компроміс у цьому був, але це врятувало. Ніхто не казав: «Грєко-католіцкий свящєнік!. Как ето так! Нєльзя!». А так пройшло. І ніхто там навіть вже не бачить цих штришочків. Ясно, що ми йшли на компроміси, але не на такі, що нищили серцевину задуму.

Українське січове стрілецтво – чисте

Ось зараз доробляється меморіальний комплекс Українським січовим стрільцям на Личакові. Там частково вже дещо з проекту зроблено. Меморіал стрільцям – на колоні поставлено архістратига Михаїла як патрона війська в Україні. Використали цей символ на колоні – традиція, яка була колись в Галичині. Ми це вперше відновили. І що цікаво, кияни, коли вже нам фінансували встановлення, то й собі так потім зробили. Це дійсно фінансував колишній мер Києва, а не Львова. Львів’янам то, за перепрошенням, – вибачте, але я це скажу – до дупи! Патріотизм треба підкреслювати й тримати, а не тільки говорити. А у нас лишень говорять і нічого не роблять, тому ми й не маємо влади.

Коли встановлювали меморіал Січових стрільців, нас всі газети обливали брудом. Щодень виходили кольорові газети й обливали брудом авторів пам’ятника. Це пригнічувало самопочуття Дмитра Петровича Крвавича, аж доки він не прихворів і вже не витримавши того знущання відійшов із життя. Прикро й боляче…

Меморіал січовикам базований на темі християнських мотивів, які об’єднували б і поляків (меморіал «орлят» який поряд), і українців – на цвинтар приходять переважно віруючі, тому ми дали християнську домінанту. Спершу думали спорудити хрест, але обрали арихистратига Михаїла. Наш архистратиг юний, бо то було юне й чисте стрілецтво.

Журналісти не сприйняли роз’яснення цієї ідеї, не маючи своїї думки, вони збирали думки людей на вулиці. Я також можу вийти й опитати 10 чоловік. А уявіть собі, що я став і опитую людей, що ходять біля якогось будинку, а цей будинок – дурдом! Ну ж не видно, чи це нормальні люди, чи ні. Але ж то хворі. А у нас ось така журналістика (стукає)… і на то нема ради.

На спорудженні меморіалу Січових стільців ми витримали страшні звинувачення: там поховані поляки, а тут українці, ви що ворожнечі хочете. Я знаю, що може бути ворожнеча, але я її не сприймаю, бо вважаю що Петлюра і Пілсудський були нормальними політиками, які хотіли Україну об’єднати, і не відомо як би все потім обернулося, коли б то їм вдалося. Вони вважали, що сусіднім братнім народам не варто ворогувати. Зараз молодь так само вважає й нормально спілкується, – це прекрасно. Ну є якісь непорозуміння: десь хтось там комусь на ногу наступив, – але воно має відійти. Поляки після того, як довідалися, хто насправді в Катині їхню інтелігенцію винищив, стали розуміти, хто їм вороги: чи українці, чи, може, інші. До речі, українсько-польському порозумінні в новітній історії багато чим допоміг Збігнев Бжезінський, – мудрий чоловік, таких серед сучасних політиків обмаль.

Сучасна політика і політики не повинні цуратися традицій

Ми кажемо Львів – столиця Галичини, культурний центр. Але він трохи опустився. Однак в мене є надія, що молоді люди, які вчаться, піднімуть цю славу. Вони люблять свою землю так як ми, як наші попередники. Вони не дадуть сплюндрувати історії, вони мають розширені горизонти погляду. Нехай вони усе бачать: вони знайдуть правильну відповідь, коли збагнуть, якою була самопожертва провідників ОУН-УПА.

УПА ж під проводом ОУН була воюючою стороною на своїй землі. Чому її ще досі не визнано? Те, що люди воювали за Україну треба визнати. Треба віддати їм шану, подякувати і йти далі. Але цього не роблять. Історія, час, поставлять усе на місце. Та зволікання в цій справі відштовхує на маргінес ідеал української держави.

І найгірша ситуація зараз у нас, в Галичині! Донецьк, Дніпропетровськ я не беру до уваги, бо там мало українців. Одеса також специфічне місто, а Крим знищив Кравчук, бо як на мене, там не треба було робити автономії. У Крим з’їжджалися всі відставники, переважно із НКВС і т.д. І тепер вони там колотять неукраїнську політику, і їхні діти такі самі. Я ніде не виступаю й цього не кажу, бо прийнято вважати, раз вибрав народ президента, то вже все. Але річ у тім, що Кравчук займався ідеологією комуністичної партії, і коли його вибрали, я подумав: ну буде ідеологом, бо найперше коли будується держава потрібна ідеологія. А він ні там, ні там – продав комуністичну ідеологію. Та як би він її й далі дотримувався, то я б може більше його поважав! То є проститутка, вибачте, курва…То що він робив – не мудре. Він знищив все, а після нього легко, тому що Кравчука треба було міняти, став Кучма. І Кучма виявився – таке саме. А цей третій – іще такий же. Воювати із жінкою і заздрити їй – ну, хіба це мужчина?! А потім, коли людина розлучена в подружжі в силу тих чи інших обставин, вона б ніколи не мала бути президентом. У цілому світі так є. А він покинув сім’ю, узяв ту Катерину, – це його приватні справи, але президентом уже бути зась! А він є. То чому не може бути злодій і ґвалтівник президентом України? Серед політиків України бракує бунтарів. А саме вони завжди все робили. Нині в нас таких людей нема і близько при владі, там зібралося саме паскудство, яке тільки може бути. А є вже молоді люди, які перфект знають по 5-6 мов, орієнтуються на 21 століття, а от пробитися до керування країною через то все вони не можуть.

Політик мусить мати харизму. От був Богдан Хмельницький, який зробив багато дурниць. Але при ньому була держава! При житті Хмельницького малювали його портрет з віслячими вухами, тому що став на коліна перед королем. Та одночасно у нього були сильні і гарні якості. Він має лишатися в історії, а в нас так вже ту історію вичищають, вичищають, аж поки не знищать.

У мене в майстерні гостював провідник, інтелігентний чоловік, скромний, з університетською освітою, – він казав: «Бог милував, що українцям не давав влади, ви собі не уявляєте, що вони можуть наробити!» І я подумав: Боже, та людина віддала своє життя, здоров’я Україні, а такі речі говорить, чи, може, я чогось не розумію?! А потім як подивився, що робиться: дали владу, прийшла вона з волі Божої, беріть, хлопці, майте! А вони не знають дотепер, що з нею робити. Товчуться, повторюють дурості. Зробили Конституцію, вона нічого – могла би бути. Ну, то виконуйте, живіть по ній. Вони й цього не роблять.

Юлія Тимошенко – одинока пасіонарна особистість. Чим більше її оточувало б розумних людей, було б ліпше Україні. Вона є енергійна і з надзвичайно гострим розумом – мені це імпонує. Скрізь від Геродота завжди згадується українська жінка як розумна. От у нас Юля – такий символ, то радій кругом, що є таке, аж ні – шукають, чи вона не жидівка. Та, Боже милий, пошукай у будь-кого: кров буде перемішана. А росіяни ж усі підживлюються кров’ю. Путін недурний чоловік. Йому потрібно оновлювати кров Росії. Вони вже мають величезну біду: звідти китайці, звідти ті племена, які їхні прапращури понищили, відживають. Тому Росії потрібно оновлювати, оживлювати генофонд.

Коли йдеться про велику політику, я поважаю Єльцина. Нормальний чоловік був, ну, випивав, але Україні не шкодив. Бо був би інший, ще не відомо чим би закінчилося в Україні. А Єльцин казав: «Вот проснулся утром і думай, што ти сдєлал хорошого для України». Чи хтось із москалів собі ще дозволив таке сказати, я не кажу вже робити?.. Принаймні при його невтручанні ми могли щось робити. Бо решта публіки тепер втручається, хоч Україна вже непотрібна Росії, бо вона вже в багні. Але їм потрібні українські дороги, транспорт, життєвий ресурс, люди, кров… Я не ксенофоб: поважаю російську інтелігенцію, яка ніколи не зазіхала на територію України, вони з повагою ставляться до нас. Їх дуже мало, але вони є. А решта росіяни, ті що в Україні, то вони й не росіяни, це зовсім інший тип людей. Це безбатченки, вони приїхали, винищили тут людей і кажуть, що в них тут родіна. Але їх не сприймають у Росії, бо вони не росіяни вже. Це вони тут колотять, бо не сприймають України.

Ми й справді різні, почитайте байки й казки. У нас Котигорошко бореться зі злом, помагає батькам. Прекрасний образ. А візьміть казки у рускіх – все спустя рукава. Це лінивий на печі лежить, нічого не робить, і все йому є. Вони нічого не хочуть робити. А ми мусимо орати, сіяти, зі зміями боротися. Нашу націю творили герої казок і література: Сковорода поет і філософ номер один, Шевченко, Глібов, а до них Котляревський. Це діячі культури, які творили націю, – їм треба в кожному місті пам’ятник поставити. Мову сучасну Котляревський нам дав! Часом, коли мені щось сильно спаскудять, я беру читати Котляревського і дістаю задоволення, і від Коцюбинського також. От росіяни кажуть: «У нас Болдінская осєнь, ми все фінансіруєм на уровнє государства, а у вас в каждой хатє – Шевченко. Как ето обясніть?» А я їм кажу: «У вас як російською мистецтво?» – «Ізобразітєльноє іскустсво» – «А в нас – «Образотворче мистецтво. Образо-творяще!» -«Йо-ма-йо, дійствітельно!» – «Ви ізображаете, а ми образ творимо. Це вище!»

Як і чому ми зображаємо Шевченка

Я не буду згадувати, як виграв конкурс на пам’ятник Шевченкові, а його дали іншим робити. Але коли йдеться про портретні питання, то є принципові речі. Скульптори брати Сухорські зробили парафраз руки з нашого проекту, повторили жест, тільки зробили його лівим, у нас він був енергійніший і драперії підкреслювали бунтаря. Моя ідея була така: земля українська, небо українське а середовище забудови австрійсько-польське, і Шевченко мав бути на землі і на небі, але понад середовищем. Львів це не його оточення! До виліплення Шевченка спричинився батько Володі Івасюка, який мені масу інформації дав про Шевченка, яку йому з Ленінграда привіз Іван Миколайчук (до речі, із їхньої родини, – так все зв’язане в світі!). Вони відкрили мені очі на іконографію Шевченка й не радили його зображати дідом.

То був молодий хлоп, він не носив вусів. Тільки коли в засланні був, то запустив бороду. А коли повертався, то в Нижньому Новгороді місяць чи два гуляв, бавився. І всі його з радістю приймали. Тарас взагалі був молодець! Співав дуже красиво, веселун, гарна людина, його всі любили. А коли приїхав до Києва, то його також зустрічали як героя. Забави, компанії. Друзі кажуть: «Тарасе, пора голитися», узяли попідруки й – в цирульню навпроти на Хрещатику. Йому зголювали потроху бороду й фотографували, а тоді знов бавилися. І так бавилися, аж доки від бороди лишились вуса. А він і каже: «А вуса нехай будуть!». Є фотографії: він в костюмі сидить на віденському кріслі. Гарні такі фотографії, і гарна в нього компанія була: скульптори, художники, поети. Навіть негри в товаришах. Ну про що тут говорити! Він приваблював до себе людей. Нещодавно фільм був про Шевченка, де показали вперше шляхетне українське товариство в палаці. Раніше зображали, що він там десь у Росії в таких покоях, а тут – Україна! І то все ж в історії було: і ті бесіди інтелектуальні, і ті палаци. Чому цього ніколи не показували, а тільки кожух і вишита сорочка. Та ніколи він кожуха на вишиту сорочку не одягав. А справа в тому, що коли вони фотографувалися, вони забавлялися: «Ану вдягни кожуха»! Це ж гра! Але в пам’ятнику цього робити не можна!

Коли почався конкурс проектів пам’ятника Шевченку, я ми висунули свій – нас також почали брудом обливати. Вирішили три проекти лишити: наш, Одрехівського й Сухорських (тоді вони молодими були). На виставці біля нашого проекту, бо йшлося до того, що його мали реалізувати як такий, де ідея була найвідповідніша, сфотографувався Секретарюк із міськомівським діячем, галичанином, патріотом України, хоч і партійним. Та фотографія по РАТАУ пішла і по всій Україні. Це здійняло бучу: як так, нам комуністи нав’язують Шевченка! І почали нас обливати брудом. Тоді Дмитро Крвавич каже: «Лишимо то і їдьмо до Івано-Франківська. Там виграємо конкурс на пам’ятник Франкові! Так і зробили.

Але насправді, партерна частина пам’ятника, який зробили брати Сухорські, – з нашого проекту. Наш архітектор Микола Федик звільнився з роботи і пішов помагати тим хлопцям, щоб нормальний пам’ятник зробити Шевченкові. Вони потім поїхали в Аргентину, там робили скульптуру. Той Шевченко без плоті. Стоїть, драперії висять, голова є, а тіла нема. І рух такий млявий. Я їм кажу: «Шевченко був бунтар. Потужний, міцної будови, любили жінки його і він їх. Але мав норовистий характер, як той ще один гарний поет – Лермонтов. Тому із тим впертим характером він робив масу дурниць. Але ж був живим і геніальним. Пам’ятник таким не вийшов».

Скульптура побудована на тому, що греки завжди робили, – на зображенні героїв! Ми приклад беремо з того мистецтва. Герої завжди позитивні, негативних скульптур нема. То не є шаржі, графіка, – то скульптура. Герой – завжди Герой! Монументальна скульптура – складний філософський вид мистецтва. Через неї Львів мав своє пластичне обличчя і мову. Ми мусимо ставити пам’ятники, які б плекали цю мову і неповторність Львова.

Published on 22 October 2007