Сергій Пархоменко

Академік Петро Кононенко: „Ми маємо вчитися чужому, але перш за все самі повинні культурно збагачувати Світову цивілізацію”

„Станемо українцями – знову будемо європейцями, не станемо – ніякій Європі не будемо ми потрібні!”

Прикро, але за політичними перипетіями практично непоміченою нашим суспільством залишилася подія, яка відбулася наприкінці минулого місяця – це Міжнародний конкурс з українознавства, який зібрав 160 фіналістів з усієї України, переважно – учнів 8-11 класів. Вони брали участь в тестуваннях, презентували свої наукові роботи, дослідження тощо. Серед переможців були представлені як Західні регіони України, так і Центр, так і Південь і Схід, зокрема – Донбас, Миколаївщина, Харківщина. А наймолодшим учасником став 12-річний хлопець з Криму(!), учень шостого класу, який настільки бажав взяти участь в конкурсі, що організатори пішли йому назустріч, хоча за регламентом до конкурсу допускалися лише ті, що мали 7 років середньої освіти. В результаті молодий патріот посів третє місце серед учасників, що представляли 8-і класи!

Як же так вийшло, що практично зігнорований з боку представників державної влади, окрім, хіба-що Міністерства освіти і науки України, конкурс привабив таку велику кількість молодих талантів, яким, виявилося, небайдужа доля своєї держави і свого народу? Про це наша розмова із натхненником даного заходу, людиною, яка своєю сумлінною працею не давала українознавству в Україні(!) занепасти - доктором філологічних наук, професором, академіком Української академії наук, Української Вільної Академії Наук, АН ВШ, УАПН та Міжнародної слов'янської академії наук, директором Науково-дослідного інституту українознавства МОН, Президентом Міжнародної асоціації „Україна і світове українство”, заслуженим працівником освіти України, членом Спілки письменників України, головним редактором вісника “Українознавство” Петром Петровичем Кононенком.

„Коли конкурс з українознавства проводився в Артеку, кримчани говорили: „нарешті Київ приєднав до себе Крим інтелектуально”.

Петре Петровичу, перш за все хотілося б поцікавитися у Вас історією конкурсу, його надбаннями, традиціями. Скільки років він проводиться, скільки учасників збирає?

Конкурс проводиться з 1993 року. В тому столітті ми його проводили в Артеку. Останній раз, конкурс якраз називався „Наша земля – Україна”,у ньому брало участь 850 учасників з багатьох, наголошую, країн Світу. Тоді кримчани ще казали: „нарешті Київ приєднав до себе Крим інтелектуально”. Потім відбулася низка перебудов і ми змінили орієнтацію саме на якісні показники, а не на кількість. Ми прийшли до висновку, що олімпіади, які проводилися до цього в Україні, себе віджили. Вони ж бо носили елементарний показово-описовий непроблемний характер. Діти приїжджали, показували свої знання, хтось з них перемагав. А йдеться не про це. Наш конкурс – це конкурс з українознавства. А це означає знання України і українського світу, бо український світ представлений ще щонайменше у 83-х країнах планети, це десь близько 30 мільйонів етнічних українців, які беруть участь у громадсько-політичному житті інших країн, вони високо цінуються як творці матеріальної культури, і хліборобської, і промислової.

Розкажіть, будь ласка, про особливості цьогорічного конкурсу.

В минулі роки приходили переможці олімпіад – це було в межах 100 чоловік. Цього року міністр Станіслав Ніколаєнко підписав указ про проведення конкурсу як державного. Ми одержали за короткий час 361 роботу з усіх областей України, з Чехії, Хорватії, з інших зарубіжних країн, а потім добавилося ще майже 400! Це створило нам труднощі в організаційно-матеріальному забезпеченні. Але головне, що коли ми прочитали ті роботи, ми були позитивно вражені. Так, дівчина з Київщини на прізвище Ткаченко написала роботу „Мій рід Ткаченків”. Це - ціле наукове дослідження, це принаймні дипломна робота. Ми надрукуємо її в журналі „Українознавство” як і решту найкращих робіт. Метод, який використала ця дівчина у своїй роботі – це вже науковий метод, це пошуковий метод, це дослідження, це аналіз і синтез. Є переможці з Києва, що цілком природно, бо Київ – це столиця, але тільки з Чернігівщини півтора десятка осіб брало участь! А з Кривого Рогу, а з Донецька, а з Дніпропетровщини, а з Криму, а з Миколаївщини, а з Закарпаття, а з Прикарпаття, а з Житомирщини! Так я повинен сказати – всі переможці, в тому числі Інтернет-олімпіади, вийшли з усієї України. При цьому ці діти вже мислять інакше, не так, як ми звикли мислити. Вони вже все міряють мірками інтересів своєї держави і свого народу, свої культури.

Загалом в конкурсі брало участь майже чотириста осіб. В різні комісії, які опрацьовували і письмові роботи, й, відповідно, усні доповіді, увійшло понад 30 академіків, докторів, кандидатів наук. Це люди різних професій. Наприклад, академік Володимир Данилович Баран, археолог, який проводив дослідження по всій Україні. Це тисячі розкопок! Сніжко Валерій Володимирович, біолог, психолог, об’їздив всі кінці нашої планети, прославився своїми дослідженнями в ракурсі „земля і людина”, „природа і людина”, а головне – дослідження психіки, душі нашої. Світлана Яківна Ярмоленко – один з провідних наших мовознавців, вона в цей конкурс вклала душу. Якщо переказувати до кінця – в нас представлені науковці усіх напрямків.

Це не був просто конкурс, де люди показували свої знання. Вони ділилися своїми міркуваннями, своїми думками, своїм баченням. Ясно, що молодші класи, які брали участь в цьогорічній олімпіаді, приїдуть сюди і на наступний рік. Ми плануємо провести наступний конкурс в селі Стайки, що на Київщині, там, де відбуваються нині розкопки Трипільської культури. Ми сподіваємо, що саме в цьому селі буде створено культурно-мистецький центр, куди в перспективі будуть приїжджати люди з усієї України та Зарубіжжя і будуть бачити, що ми не просто починали 7 з половиною років назад, а вже мали світового рівня культуру, і це на той час, коли наших сусідів ще й в спомині не було, в принципі їх не існувало тоді.

„Станемо українцями – знову будемо європейцями, не станемо – ніякій Європі не будемо ми потрібні!”

Українознавство... В чому ж, на Вашу думку, його глобальне завдання і роль?

Пам’ятаю, коли був у США, відвідав „Музей 20-го століття” у Вашингтоні. Так от саме там відкриваєте ви для себе, що, наприклад, мистецтво авангарду пішло, як би ви думали, звідки, – з України, що зародження теорії і практики космічної галузі відбувалося в Україні. Світ знає, що ми зробили величезні відкриття в усіх сферах матеріальної і духовної культури. Але ми зможемо стати повноцінною державою лише в тому разі, коли будемо і вчитися в інших народів, але також і тоді, коли зможемо збагачувати світову культуру, збагачувати світову цивілізацію своїми здобутками і відкриттями! Ми народ, який має Мізинську культуру на Чернігівщині, їй 30 тисяч років, нашій Кам’яній Могилі – 12 тисяч років, нашій Трипільській культурі 7 тисяч років, а ще ж є Березинецька, Празько-Корчакська, Київська культури! Це все етапи, етапи розвитку Світової цивілізації.

Ми жили на цій землі, ми ніколи її не полишали. Ми справді були одним з найхаризматичніших етносів в історії Європи і Світу. От і йде мова: Україна і світ. Одні кажуть: ми повинні йти в Європу. Так ми завжди були в Європі! Але ми скажемо: станемо українцями – знову будемо європейцями, не станемо українцями – і ніякій Європі ми не будемо потрібні, ми не збагатимо нікого, та й навчитись ні в кого не зможемо. Ми повинні наново організовувати свої почуття, своє мислення, свої уявлення. Ми повинні поєднати романтичну мрію (а ми від природи романтики) із найбільшим аналітизмом. Українці – творці найбільшої кількості мистецьких творів, визнаних Світом! Візьмемо російського вченого Онучина, який у словнику Брокгауза і Єфрона помістив аналіз під назвою „українське плем’я”. Він зауважив, що „ще більше це плем’я інтелектуальне, це плем’я особливої любові до своєї землі, до своєї історії, до героїзму”. Ось такою має постати наша минувшина і наша сучасність. Треба, щоб виросли покоління, які спроектовують, як храм великий, Україну в нашу будуччину. І вони, покоління ці, вже формуються. Конкурс засвідчив, що ми маємо перспективу. Нам є чим пишатися, прийшла нова генерація, яка буде радувати і саму Україну, і світ.

Я пригадую, торік був світовий форум українців. На нього з’їхалося українство з усього Світу. Ми запропонували його учасникам відвідати згадуване мною село Стайки, там якраз розпочалися тоді розкопки Трипільської цивілізації. Вони приїхали і були вражені! Там знаходилися останки матеріальної культури 17 століття, 15-го, 5-го, 5-го до н. е.! Це світова культура, знаменита культура! Але хто ж у нас знає те? Є люди, які козиряють цими словами. Там, звичайно, є музей, в якому бувають відвідувачі. Гарний музей. Але досі ті розкопки значилися лише в теорії. Тепер вони розпочалися, так би мовити, „на практиці”. І ми побачили, що бути українцем – це знати всю свою історію, знати, що ми робимо тут, але разом із тим – знати й нашу культуру від Закарпаття до Тихого океану. Адже є сотні тисяч, мільйони українців, які від’їжджали і в Краснодар, і в Зауралля, і аж до Тихого океану.

От деякі „народні автори” примудрялись співати: „Разгромили атаманов, разогнали воєвод, и на Тихом океане свой закончили поход”. Веселі були хлопці! Не цікавились, а що ж насправді там було, „над Тихим океаном”. А там була республіка українська на землях „Зеленого клину”. Там 84 відсотки населення складали українці. Вони створили демократичну українську республіку. Їхня делегація була в Києві й уклала там угоду з Центральною Радою. В 22-ому році їх всіх розігнали і всю їх еліту винищили. Мотив: за зв’язок із ворожою державою.

Хто з нас знає ту правду, коли ми часом співаємо щось, коли дивимось фільми? Почасти ми ж самі радуємося своєму горю! От, нещодавно вийшла велика коробка цукерок „Полтава”. На коробці зображено Петра Першого, який постає там як герой. Як же можуть полтавці чинити так, це ж ганьба! В жодній державі немислимо таке! Приїдьте в Полтаву, побачите – досі є кладовище шведське і є кладовище російське. Але там немає і пам’яті української такої, якою вона була! То була подія, що стала переломною в нашій долі. Після того знищили Гетьманщину, знищили Січ, знищили, сфальсифікували історію, а головне – деформували душу нашу! Ми перестали мислити категоріями своїх інтересів, своїх ідеалів, своєї етики, своєї моралі, свого права, свого майбутнього. Нові покоління мають прийти не з імперським мисленням, а з українським державницьким! І колись вони будуть знати, що весь Світ – то багатство народів, культур, мов, і тільки у багатстві світ єдиний. І якщо українство буде вчитись в інших, це буде добре, але ж і тоді нас спитають: „українці, а що ви даєте свого, чим збагатите нас сьогодні?” А ми тисячоліттями збагачували Світ, ми були на перехресті епох, на перехресті світових „магістралей”. Через нас йшов не тільки шлях „із варяг у греки”, не тільки „Шовковий шлях” у Китай, але й у нас відбувалися практично всі основні події світової історії. Визначні. Радісні й трагічні для нас. Давайте візьмемо хоча б двадцяте століття: Перша світова війна де проходила – зокрема і на терені України, голод 1922-1923, Голодомор – геноцид 1933, Друга світова війна, розпад Радянської імперії, Чорнобиль.

Що ще треба, щоб люди поставили собі питання: „а що ж відбувається?” А відбувається ось що – нищиться український етнос, нищиться його мова, нищиться культура, історія викрадається і переінакшується. І тоді постає питання: а чи ми хочемо мати майбутнє – своє, рівноправне з іншими народами, чи ми й далі хочемо бути „погоничами”, приймаками, як казав колись Шевченко, „на нашій не своїй землі”? От і стало питання, що діти не тільки повинні вивчати історію, бо у нас вона неправдива, але й повинні її досліджувати, повинні її пізнавати, повинні її осмислювати. От чому саме українознавство – знання України та українського світу. А це ж - земля і небо, це наші ріки й моря, це наші степи, ліси і гори, це вся наша історія в розрізі розвитку світової цивілізації і культури, де українська людина повинна почувати себе гордо, адже вона завжди була на гребені світової історії. І вона й сьогодні повинна виконати свою історичну місію. Не підрядну, де нам говорять що ми зовсім і не народ, що мова нашої нації – не мова, що й культура – не культура, психологія наче не наша психологія, і держава в нас наче не держава, а казна-що. Все це робиться свідомо. І одна біда, коли це роблять десь поза Україною, але найбільше наше лихо, коли доморощені манкурти глумляться над своєю історією, над своїм народом, над своєю конституцією, над своєю мовою, над своєю будуччиною.

„Ми повинні усвідомити: там є Україна, де є українці”

Як Ви зазначали, Конкурс з українознавства є міжнародним. Чи були присутні на ньому представники з Росії, зокрема – з Кубані, найбільш „української” землі в російській державі?

Цього разу їх не було. Минулі рази до нас вони приїжджали. Ми укладали угоду, зокрема і з Кубанським козацтвом. Наразі – це перспектива наступного року.

Але цей раз були в нас люди з Примор’я, були з Сургуту, і ми з ними нормально спілкувалися. Десятого числа я їду в Санкт-Петербург, де буде спільну конференцію проводити один з їхніх, російських інститутів з проблеми розвитку і взаємодії освіти і науки України і Росії.

Ми повинні ставити питання так: де є українці, там є Україна. Нам треба співпрацювати, нам треба обмінюватися думками. І те, що вони (російська сторона) не відповідають нам, так, як ми того хочемо, то це вже їхні проблеми, саме вони своє дикунство виявляють. Очевидно, їм треба цивілізуватися.

Скажіть, будь ласка, а як на тій же Кубані зараз живе українство?

О, то вже зовсім інше тема! Ми запропонували на Кубані розпочати системно вивчати українську мову, літературу, культуру. Та отримали відповідь від краснодарського віце-губернатора, Кубанського козачого отамана Громова, що на Кубані, мовляв, немає української мови, я є так званий „кубанський діалект”. Але то вже зовсім інша, окрема тема для довгої і детальної розмови.

Published on 7 June 2007