Оксана Кравчук

Голова Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Михайло Зеленчук: На подив народу Ющенко закликає жертву подати руку своїм катам

Михайло Зеленчук з Прикарпаття належить до покоління тих українських націоналістів, про яких свого часу Олег Ольжич писав: «Це люди – на сталь перекуті в огні, це люди, як брили камінні».

Михайло Зеленчук з Прикарпаття належить до покоління тих українських націоналістів, про яких свого часу Олег Ольжич писав: «Це люди – на сталь перекуті в огні, це люди, як брили камінні». Нині ж 82-річний колишній хорунжий УПА очолює Всеукраїнське Братство ОУН-УПА. У дні святкування 64-річчя Української повстанчої армії Михайло Зеленчук погодився дати інтерв’ю ЗІКу.

– Пане Михайле, коли Ви остаточно усвідомили, що націоналізм і боротьба за Українську державу стали змістом Вашого життя?

– Моя особистість з юних літ формувалася у дусі українського націоналізму. Щоправда, тоді я цього не усвідомлював. У пам’яті закарбувався один випадок. Мої батьки були неписьменні, і все знання, яке вони мали, передавалося з уст в уста. Ми називали себе русинами. Сталася ця пригода у моєму рідному селі Зелена, коли я вже ходив до школи. Одного разу я прийшов до склепу (так тоді називали магазин) купити зошит і кажу: «Продайте мені руський зошит». А власник склепу українець Петро Кушнірчук відповідає мені: «Потрібно говорити український зошит, бо русинами ми були дуже давно, а тепер ми називаємось українці». Дуже докладно він розповів мені про все це й запропонував запам’ятати віршик: Хто ти, хлопчику маленький? Я вкраїнець молоденький, Український я юнак, Лев і тризуб – то мій знак.

У цей момент відбувся якийсь переворот у дитячій душі. А далі моя вчителька Ольга Гадівська вийшла заміж за сотника УГА, який потайки заходив до нас на уроки історії, і від нього я вперше дізнався про січових стрільців, бій на Маківці, Олену Степанівну і Софію Галечко. Після сьомого класу, у 14-річному віці мене прийняли в «Просвіту» і записали до читальні, де я часто позичав «дешеві книжечки» на історичну тематику, які нерідко в неділю читав уголос татові і мамі.

Наступним поштовхом мого становлення були бої у Закарпатті. Канонади було чути аж до нашого села… Проте найяскравіше враження справило проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. «Волею українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави», – лунало раз по раз по радіо. Крім цього, озвучувалися всілякі відозви і розпорядження Ярослава Стецька. Тішився, плакав з радості мій батько.

Згодом наш війт оголосив про формування вишкільного куреня «Січ» з молоді від 16 до 24 років. Уже за тиждень три сотні юнаків строєм марширували до церкви, співаючи стрілецьких та козацьких пісень, а потім проходили військовий вишкіл на толоках. Але незадовго наступила німецька окупація, під час якої була заборонена діяльність «Січі».

ОУН під керівництвом «Максима Рубана» (Миколи Лебедя) оголосила про поготівлю (підготовку) до боротьби проти нового окупанта. Вся організація пішла у підпілля, а молодь таємно вступала в молодіжну ОУН «Юнаки». Я також вступив у «Юнаки» і був призначений зв’язковим, а потім станичним на своїм присілку. Розпочалися постійні ідеологічні вишколи з Катехизму українського націоналіста. Так формувався мій юначий світогляд, насичений духом любові до України, духом завзяття й ненависті до ворогів.

У 1944 році я вступив у ряди ОУН і склав присягу: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї», а дальше мене направили до вишкільної сотні «Іскри»...

– Від вояка УПА до голови Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Ви пройшли довгий і нелегкий шлях. Чи не було на цьому шляху розчарувань, сумнівів, зневіри?

– Я особисто не мав ні сумнівів, ні зневіри, ні розчарувань. Як інакше я б зміг вистояти і пройти 11 років боротьби в тяжких умовах большевицької дійсності?

– Ваша непохитна віра в українську Україну іноді дивує молодих. Ви ніколи не шкодуєте, що свої здоров’я, молодість віддали боротьбі, яка нині навіть рідною державою належно не пошанована?

– Усі ми пішли в ОУН і УПА за покликом душі і серця. І, переконаний, ніколи нікому не приходили в голову думки про якісь переваги, пільги, які нібито колись будуть. Не дуже й дивуємося тому, що ті, хто вбивав нас, знищував на кожному кроці, мордував у тюрмах і концтаборах, запроторював в дикі сибіри, мають тепер від української держави велику шану, похвалу, допомогу. Більше того, навіть ордени та звання «Герой України»! Бо хто ж був першим Президентом України? Леонід Кравчук – член ЦК КПУ, ідеолог комунізму, який з легкої руки задарма віддав Росії ядерну зброю, Чорноморський флот… Навчив свою комуністичну рать ховатися за національну символіку і розтягувати народне багатство, а потім, знизавши плечима, прорік: «Маємо те, що маємо».

Не найкращим виявився і другий президент – представник високого рангу комуністичної номенклатури. Хоча й він видав книгу «Україна – не Росія», проте не здатний був збагнути, що таке національна ідея і пішов навмання.

Щодо нашого визнання, то Кравчук взагалі не торкався цього питання, а Кучма відговорювався заздалегідь заготовленою фразою: «Я не проти».

Однак, ми не втрачали надій і сподівань на те, що народний Президент Ющенко перейде рубікон непорозумінь і виправить цю історичну несправедливість. На жаль, так не сталося. На подив народу, Ющенко закликає жертву подати руку катам своїм.

Пам’ятаємо, як напередодні президентських виборів тодішній прем’єр-міністр України Віктор Янукович, виступаючи в Києві перед ветеранами, висловив думку, що потрібно нарешті в Україні примирити наших співвітчизників, які брали участь у бойових діях Другої світової війни на різних фронтах і заради громадянського миру й злагоди надати воякам УПА статус учасників бойових дій. А недавно він заявив, що виступає проти перегляду оцінки історичних подій, яка вже склалася, бо, мовляв, її не варто переглядати, адже вона вже давно дана учасникам тих подій. Зі сказаного Януковичем випливає, що і надалі треба вважати воїнів ОУН-УПА «ворогами народу», як це було за радянських часів.

Отож, доводиться чекати нового Вашингтона…

– Відомо, що хорунжому УПА Михайлу Зеленчуку присудили розстріл, згодом його замінили на 25 років ув’язнення у концтаборах суворого режиму. Якби можна було розпочати життя спочатку, чи повторили б Ви свою життєву дорогу?

– Я вже давно сформулював своє життєве кредо: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї», або «Нам Україна вище понад все». Ось ці, святі для мене слова із Декалогу і Гімну українського націоналіста лягли в основу мого життя як борця за волю і незалежність України. Вони зростили юнацьку завзятість і відвагу в рядах Української повстанської армії. Вони кріпили мою фізичну і духовну силу в дні і роки безнадійного підпільного змагу. Вони підносили мій дух у смертній камері й живили мою силу і віру вистояти в московських гулагах. Вони й формують і спрямовують мою працю як керівника Всеукраїнського Братства ОУН-УПА у незалежній Україні. У цьому моє особисте й родинне щастя, це і є суть мого життя.

– Всеукраїнське Братство ОУН-УПА належить до Європейської конфедерації ветеранів Другої світової війни і водночас не визнане рідною державою…

– Так, ми справді визнані Європою і ще у 1995 році прийняті до Європейської конфедерації ветеранів Другої світової війни, про що засвідчує договір між Конфедерацією і Братством УПА за моїм підписом і підписом генерала армії Жана Ляказ. Варто сказати, що французькі ветерани Руху опору перейняті великою повагою до ОУН і УПА, бо під час одного бою з німцями знайшли «Записки» ґрупенфюрера СС Ґ.Берґера. Він описав 47 боїв німців з УПА на Волині, які для німців були програшні, коли вони втратили до півтора-двох тисяч чоловік. Із врахуванням цього генерал де Голль сказав наприкінці серпня 1944 р. у Рамбуйє такі слова: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі». За словами дослідників, ні французький Резистанс, ні групи грецької ЕЛАС, ні навіть регулярна армія Тіто не були до порівняння з тією жертовністю та високою організованістю, яку проявили вояки УПА, не маючи за собою жодних державних структур, жодної зовнішньої підтримки.

– Що відчуваєте у дні святкування 64-річчя УПА, з яким настроєм зустрічаєте своє свято?

– Ми, вояки УПА, завжди з великим піднесенням зустрічаємо це надзвичайно велике свято – Покрови Матері Божої українського війська і створення УПА на Волині. Сподіваємось, що наступний рік буде проголошений роком єднання всіх наших державницьких сил і стане роком визнання державою боротьби ОУН-УПА за незалежність України. І вже 65-річчя з часу створення УПА відзначатимемо у нашій українській столиці на належному рівні.

Джерело: ЗІК

Published on 18 October 2006