Микола Чіпко, Богдан Червак

Голова ОУН(м) Микола ПЛАВ’ЮК: Україна починає бути українською!

На мою думку, основний промах Віктора Андрійовича з ретроспективи огляду року — це призначення Юлії Тимошенко Прем’єр-міністром України.

— Друже Голово! Вже більш як рік Віктор Ющенко — Президент України. Щодо діяльности нової влади в українському суспільстві існують різні, інколи діаметрально протилежні, думки. Опоненти Президента звинувачують його в усіх мислимих і немислимих гріхах. Натомість прихильники Віктора Андрійовича вважають, що крок за кроком він веде Україну до цивілізованого і заможного життя…

Де ж істина? У чому успіхи Ющенка, а в чому — його невдачі?

— За такий короткий проміжок часу, як рік, у державному житті важко говорити про об’єктивні оцінки ситуації. Я поділив би їх на дві окремі групи. У площині суб’єктивній помітно цікаву ситуацію, коли і різкі опоненти Ющенка і його найпалкіші прихильники залишилися незадоволеними. Перші ніколи не допускали й думки, що Ющенко стане Президентом. Тож щоб він нині не робив, його постійно критикували і критикуватимуть.

Інші, навпаки, очікували, що обрання Ющенка Президентом України негайно вирішить усі проблеми, які, справді, є, але які неможливо розв’язати протягом короткого періоду часу. Та й перше, і друге є суб’єктивним підходом до справи.

Все ж таки можна говорити як про те, що вдалося Ющенкові зробити, так і про те, в чому допустився промахів. Почнімо з останнього.

На мою думку, основний промах Віктора Андрійовича з ретроспективи огляду року — це призначення Юлії Тимошенко Прем’єр-міністром України. Виявилось, що її дії як на посаді прем’єра, так і тоді, коли вона перейшла, скажемо, в “неофіційну” опозицію, не збігаються з позицією Ющенка.

Загалом, ці постаті зовсім неспівмірні між собою. Вони одна одну не доповнюють, а, по суті самі себе заперечують. Ми були свідками ситуації, як у часі прем’єрства Юлії Володимирівни Ющенкові доводилося дезавуювати її дії. А це не було добре для держави. Розбіжності поглядів Президента і Прем’єра, які повинні репрезентувати одну й ту саму лінію, були очевидні. І не лише тактично, чи в стилі роботи, а й у суттєвих підходах до розв’язання економічних і питань правових відносин.

Те саме виявилося і після відставки Юлії Тимошенко з прем’єрської посади. Її колишні заяви, що вона, мовляв, не має президентських амбіцій і в 2010 році підтримуватиме Віктора Андрійовича, виявилися лише словами.

У політичній площині помилка Віктора Андрійовича Ющенка, як людини, відповідальної за консолідацію нації, — у його підході до створення “Народного союзу “Наша Україна”. Такий же механічний підхід, запропонований ним у створенні блоку на базі буцімто трьох — Юлії Тимошенко як глави уряду, Володимира Литвина як голови Верховної Ради і “Нашої України” буцімто як політичної бази Віктора Ющенка — виявився нежиттєздатним.

Ці сили виявилися неспівмірними, не доповнюють одна одну. І через те, навіть проголошуючи лібералізм начебто як найбільш нейтральну форму, з якою повинні всі погодитися, Ющенко зробив політичну помилку, бо життя саме виявило, що Народний союз “Наша Україна” не став принадною політичною мобілізуючою силою. Навпаки, довелося відмовитись від концепції НС “Наша Україна” і знову повертатися до первісної коаліції “Наша Україна”, і вже авторитетом Ющенка рятувати Народний союз, а не навпаки. Це, у свою чергу, зумовило очевидні труднощі, які позначилися на діях Кабінету Міністрів, створеного Президентом і за часів Юлії Тимошенко і після неї.

Думаю, що найнебезпечніші тенденції проявили деякі міністри, призначені за квотою Соціалістичної партії. Я бачу, що, скажімо, і в ділянці сільського господарства, і в ділянці освіти робиться те, що не гармонізує з основними ідеями і концепціями дій Президента Віктора Ющенка. Іншими словами, питання добору кадрів і питання політичної візії були основними промахами Віктора Андрійовича.

А тепер — про успіхи… Найбільшим успіхом, на мою думку, стало заманіфестування Віктором Ющенком себе як українського Президента української України. Це різко відрізняє його від попередників і, справді, започатковує новий етап як міжнародної, так і внутрішньополітичної дії України. Він і в зовнішній, і у внутрішній політиці саме національні інтереси (а не якісь вужчі ідеологічні чи програмні позиції) узяв за основу своєї діяльности. І якби були кращі кадрові рішення, про які я говорив, то Ющенко мав би дуже успішний цей рік. Я наголошую на цьому, бо навіть ті успіхи, які стали очевидними, не вміють державці належно популяризувати в суспільстві.

Що я маю на увазі? Ющенко, передусім, на внутрішньому відтинку, на відміну від своїх попередників, дотримав довиборних обіцянок. Майже ніхто не очікував, що передвиборні обіцянки у царині заробітної платні і пенсій будуть виконані. Але це сталося. Дотримано обіцянок і щодо демократизації суспільного життя, свободи преси тощо. Започатковано й цілу низку інших заходів у галузі культури, науки, економіки. Вони дефінативно вказують на те, що він дотримується обіцяного.

І врешті-решт, Президент В. Ющенко мужньо пішов на трудні рішення у справах, яких його попередники уникали. Я маю на увазі “газову війну” з Росією. Ющенко виразно і недвозначно відповів, що не торги з Росією за кошт державного майна і національного суверенітету, а мобілізація наших зусиль на модернізацію економіки, заощадження газу та інші заходи повинно забезпечити нашу економічну і політичну незалежність.

Водночас, на міжнародному відтинку Ющенко виявився реалістом у тому сенсі, що, розуміючи наявну ситуацію, дотримав обіцянок у відносинах із Сполученими Штатами Америки, із Західною Європою, з Росією і з іншими сусідами. Вбачаючи перспективу України в спільноті європейських країн, Ющенко недвозначно висловився за тісну співпрацю з США, за участь України в НАТО. Він однозначно пішов на монтування та ініціативу української ролі в комплексі відносин між державами балтійсько-чорноморського та каспійського простору. І, врешті-решт, він реально почав налагоджувати відносини з Росією як потужним сусідом, з яким треба збалансувати інтереси України, беручи до уваги також політичну лінію теперішнього російського керівництва, яке не задоволене тенденціями розвитку незалежности політики України, але змушене визнавати їх як реальний факт.

Іншими словами, чітка позиція Ющенка і в міжнародній політиці зайняла окрему нішу. Це відрізняє його позитивно від попередників, які “балансували” і на багатовекторності нашої міжнародної політики і були не послідовними у внутрішній політиці.

Позиція Віктора Ющенка висловлена у його останньому Зверненні до Верховної Ради в дражливих питаннях, що в час виборчої кампанії можуть бути, як мовиться, небезпечними, коли йде боротьба за кількість голосів виборців.

Приміром, у питаннях мови Віктор Андрійович чітко і недвозначно заявляє, що він поважає і боронитиме інтереси української мови як державної. Бо мова — не лише засіб комунікації, а й засіб творення нації та держави. Тому й передбачає комплекс різних дій на відтинку культурному і науковому.

Так я бачу осягнення і промахи Віктора Ющенка за перший рік його президентства…

— На Вашу думку, чи адекватно реагує український політикум на російські виклики? Адже російський чинник дедалі відчутніший у зовнішній і внутрішній політиці держави…

— Російський чинник завжди був відчутний у нашій політиці. Може йтися лише про помітну зміну його тактики. Приміром, у минулому на міжурядовому рівні ми мали менше конфліктів, бо закулісні “без краватки” переговори розв’язували такі справи зі шкодою для національних інтересів України, яка йшла на поступки. Тепер же згадані конфлікти вийшли назовні: чи то питання постачання газу, чи питання експорту фруктів, м’яса, молока, чи делімітація кордонів, чи, врешті-решт, питання базування Чорноморського флоту.

Справа набула зовсім нового рівня відносин між двома державами, які дбають про свої державні чи національні інтереси. Україну тепер змагається за свої національні інтереси, а не автоматично піддається тискові Росії. Та рівночасно з тою міждержавною чи міжурядовою політикою Росії, зокрема в час виборчої кампанії, зарисовується її чітка підривна (я сказав би, навіть диверсійна) дія з використанням політичних сил і громадян України, які в рамках конституційних прав змагаються за тісну співпрацю з Росією.

Скажімо, Київ обліплений плакатами соціал-демократів (об’єднаних) з гаслами “НАТО — нєт! Русскій язик — да! ЄЕП — да!”. А це означає, що руками українських політиків чиниться тиск на владу України в час виборної кампанії. Ці проросійські тенденції СДПУ(о) включно з вимогами групи Вітренко та її союзників — комуністів — можна кваліфікувати як антидержавну діяльність. Це свідчить про слабкість українського політикуму. Бо відомо, що, починаючи з Юлії Тимошенко, всі “опозиційні” діячі з чолобитною відвідували Росію, аби забезпечити собі підтримку Росії у виборній кампанії.

Тому важко говорити про адекватну реакцію українського політикуму на російські виклики. Навпаки — можна вести мову лише про адекватну реакцію української влади.

Натомість частина українського політикуму виявилася короткозорою, піддатливою на оманливі російські обіцянки і стала небезпечним інструментом у міждержавній боротьбі чи грі, яка мала місце між Україною і Росією.

Скажімо, під час “газової війни” важко було зрозуміти позицію багатьох українських політичних сил у парламенті і поза ним, яку, по суті, можна було б кваліфікувати як антиурядову і антидержавну. Вони послаблювали становище уряду у переговорах з Росією, провокували його, виступаючи з такими речами, що очевидно мали за мету деморалізувати українське суспільство.

Відправка уряду у відставку під надуманим приводом “зрада національних інтересів” — один із зразків того, як проросійські впливи глибоко вкоренилися подекуди і в свідомість відомих українських політиків. Це є, і нікуди від нього нам не дітися.

— Понад рік минуло від “помаранчевих” подій. Чи не “охолола” за цей час до нас Європа?

— Думаю, що не можна так ставити питання. Європа охолола не тільки у відношенні до нас. Вона сама опинилася перед цілою низкою проблем, зокрема зі своєю Конституцією, а також із проблемами бідности, нерозв’язаних проблем мільйонів мусульман, які не інтегрувалися в європейські духовні цінності, на яких будувалась і репрезентувалась Європа. І через те Європа змушена лікувати свої власні рани, які з’явилися останніми роками.

Стосовно України, очевидно не лише Європа, а й цілий світ із подивом реагував на події Майдану. Але коли після революційного свята настали будні, то Європа придивляється до тенденцій нашого розвитку.

Тим більше, що сьогодні про Європу як про цілісність можна говорити лише умовно. Німеччина і Франція вже навіть формально хотіли б поділити на стару і нову частини європейську спільноту. Їхня оцінка подій в Україні різниться від оцінки багатьох інших європейських держав. І тому українське питання перейшло у площину від емоційних оцінок до прагматичних справ. Ми бачимо, деяке пом’якшення візового режиму, лібералізацію торгівельних відносин. І це — в найкоротший строк.

Але основний елемент — допущення України у тій іпостасі в європейську спільноту — питання далекого майбутнього, бо це є не тільки європейською проблемою. Це наша проблема. Бо якщо європейці бачать, що у Верховній Раді провалюються передусім необхідні Україні закони для вступу у СОТ, чи ведеться кампанія за референдум проти НАТО тоді, коли Європа готова розв’язувати питання прихильно до нас, то, очевидно, вони ставлять питання: чи справді Україна готова стати членом НАТО і чи справді вся Україна готова (а не лише її керівництво) до тих змін, які треба провести в країні, щоб вона відповідала тією чи іншою мірою вимогам вступу до європейських формацій?

На щастя, США, які своєю впертістю, а подекуди і незграбністю, але послідовно підходять до оцінки стратегічної ваги і значення України, сприяють тенденції, щоб Україна інтегрувалася у західні структури. І це дуже важливий чинник, який ми мусимо мати на увазі і який має вплив також на європейців, бо сприймається ними з користю для України, а подекуди і навпаки.

— Віктор Ющенко заявив, що визнає чинність змін до Конституції, згідно з якими Україна стає парламентсько-президентською республікою. Водночас він не приховує, що його не влаштовує баланс, що склався між різними гілками влади. Тим часом суспільство поділилося на прихильників та категоричних опонентів змін до Основного Закону. Яким чином, на Вашу думку, можна досягти консенсусу в питанні реалізації конституційної реформи?

— Конституція — це Основний Закон суспільства й держави, який не надається на радикальні зміни, якщо вони не належно продумані, підготовлені і проведені у нормальних умовах.

Так звана політична реформа, затіяна попереднім президентом Кучмою і Медведчуком, гаряче підтримана комуністами і соціалістами, мала на увазі короткострокові моменти. З одного боку, це був захід зберегти в тій чи тій формі владу Кучми–Медведчука, а з другого — повернути розвиток подій в Україні у близькі до радянського русла рамки (чого домагається Олександр Мороз). І ще з іншого боку — більш радикальна позиція Компартії, аж до скасування посади Президента. Переформатування України з президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку було кон’юнктурним актом, який у складних обставинах зовнішнього тиску і внутрішньої напруги в часі революційних подій на Майдані став недокінченим компромісом, який не може діяти нормально і з користю для України.

Ми, українські націоналісти, категорично виступали проти політичної реформи. На нашу думку, не послаблення, а посилення сили Президента було б доцільним для України саме тому, що альтернатива посилення парламенту — не є спертою на твердий фундамент громадського суспільства.

Коли на сучасну пору маємо понад 110 політичних партій, коли маємо 45 суб’єктів виборного процесу і коли ми, по суті, не маємо політичної структуризації суспільного життя такою мірою, щоб змагалися політичні концепції і програми, а змагаються персоніфіковані групи тих чи тих осіб, можна говорити, що фундаменту із здорових політичних сил, на який мусив би опиратися парламент, ще не збудовано в Україні.

І через те, по суті, ці моменти в основному унеможливлюють нормальне функціонування політичної реформи чи зміненої нею Конституції. Я вже не кажу про цілу низку абсолютно не зрозумілих моментів. Скажімо — підвищення ролі прокуратури на тлі незалежної судової гілки влади. Чи імперативний мандат депутата, який обмежує права депутатів усіх рівнів, перетворюючи на механічних виконавців волі керівництва шести чи семи політичних сил. Їхні лідери будуть вирішувати основні справи, а більшість депутатів вимушені будуть механічно виконувати їхню волю. Це далеко не те, чим ми можемо гордитися.

Іншими словами, це наслідки штучної ситуації, яка заіснувала в останніх роках президентства Леоніда Кучми і якій не зумів блок політичних сил, що підтримував Ющенка, протиставитись у Верховній Раді. І це стало реальним фактом.

Тому Президент своїми ініціативами, проголошеними у його зверненні до Верховної Ради, намагається знайти вихід із цього глухого кута.

Я — за народне обговорення питань про необхідні зміни до Конституції. Так! Але я не прихильник розв’язання таких складних питань, як зміни в Конституції, всенародним голосуванням. Ці речі і суспільство, і поодинокі громадяни не готові розв’язувати. Скажімо, не буде народ голосувати за поодинокі розділи чи статті Конституції. І через те, що я не погоджуюся з одним чи двома розділами, голосувати проти всієї Конституції —не буде розумно. Рівночасно з тим іти проти власного переконання — це також моральна проблема громадянина.

Тому мені здається, що всенародне обговорення — так, бо Конституція є основним документом цілої нації, цілої держави. Але треба зберегти засади сучасної Конституції — прийняття її таки парламентом. Бо інакше випадку створимо ситуацію, коли готові будемо ставити на референдум сьогодні — питання мови, завтра — питання Церкви, післязавтра — НАТО і так далі, до нескінченности…

Є такі речі, які зводять основний інститут — референдум — до такого рівня, до якого суспільство не має довіри. Згадаймо референдуми, котрі були підготовлені і проведені паном Волковим за часів Леоніда Даниловича Кучми. Тому мені здається, що треба хиби Конституції виправляти законами, які Верховна Рада мусить схвалити. І паралельно з тим вести широке обговорення певних проектів, конституційним форумом спеціалістів, який на пропозицію Президента доцільно провести.

Але б я не спішив з цими справами. Є очевидні хиби і вади чинної Конституції, які після виборів Конституційний Суд розгляне. І тоді вже можна б спокійно поладнати. Добра не буде, якщо винести і кинути Конституцію на відповідальність громадян, які далеко не готові або слабо обізнані з пропонованими конституційними змінами.

— Виборча кампанія у розпалі. Її результати передбачити складно. Але ще складніше передбачити майбутню конфігурацію парламентської більшости, а відповідно — і політичну орієнтацію нового складу Кабінету Міністрів. Чи не прямує Україна до реваншу контрреволюції?

— Контрреволюція в Україні триває вже 15 років. Конфлікт між різними силами не був подоланий вислідами президентських виборів, опозиція намагається дискредитувати владу і прийти до керівництва країною.

Дії опозиції були не дуже успішними до часу, поки до неї не долучилася Юлія Тимошенко, чим ускладнила наявну ситуацію. Отже, немає сумніву, що різні політичні сили хотіли б сягнути реваншу.

Чи є у них перспективи? За нинішніх обставин (а важко судити суспільну думку) можна сказати, що є перспективи нестабільности на форумі Верховної Ради. А через те — й у відносинах у трикутнику “Верховна Рада — уряд — Президент”. Одночасно з тим наявні виразні тенденції послаблення впливу лівого блоку.

І, врешті-решт, з’ясувалися ситуація так званого українського бізнесу, чи українського капіталу, і української політики. З одного боку, частина бізнесовців продовжує дотеперішню практику, де бізнес осіб чи клік, так би мовити, був у центрі уваги і все підпорядковував собі. З другого — є ознаки, що частина українського капіталу готова на перемир’я із владою України, заявляючи про готовність легалізуватися, платити податки і бути законослухняними громадянами України, тобто нести відповідальність як юридичні суб’єкти.

І цю тенденцію треба тільки привітати, бо для України потрібен український капітал.

Мені однак, здається, що у разі нестабільности, яка пропонується (бо на основі соціологічних опитувань жодна політична сила не матиме більшости), Президент і його команда — якщо вона буде належно кваліфікованою, — матимуть змогу створити певну стабільність. Бо з усією пошаною до наших депутатів, які будуть обрані, я не думаю, що вони дуже радо вітатимуть перспективу дострокового розпуску Верховної Ради, що, згідно з теперішньою Конституцією Президент може зробити, якщо вони не знайдуть певного консенсусу.

Важливо, щоб можливий консенсус між тими чи тими політичними силами, був використаний для стабільности у державі та вирішення складних економічних питань, подальшого розв’язання соціальних питань, підтримки уряду в його міжнародній діяльности, а не навпаки.

Якщо ж новий парламент, за словами Президента, діятиме “в стилі українських політиків — вранці домовлятись, а ввечері забувати про домовлення”, — це може викликати ситуацію, що за рік, як і тепер, знову говоритимемо про нові вибори, коли не заіснує стабільність, а загальний інтерес не буде поставлений вище інтересу будь-якого політика чи політичних сил.

Так чи інакше — я не бачу перемоги контрреволюції. Бачу небезпеку, але не бачу перспектив її перемоги. Україна вже не повернеться до минулого.

Буде затяжна боротьба, але Україна зі шляху, визначеного тепер Президентом України, не зверне, бо така логіка подій.

Немає альтернативи лінії, запропонованій Президентом України. Питання тільки в тому, наскільки вона буде реалізована. Адже існує небезпека, бажання реваншу, що може призвести до дестабілізації, а не реваншу. Це, звичайно, дуже небезпечна ситуація, якою влада не може легковажити.

Published on 16 February 2006