Сергій Сахацький, Світлана Арідова для "ЧАСу Київського"

ВОЛОДИМИР СЕРГІЙЧУК: ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ПОЧНЕТЬСЯ З ВІДРОДЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ

Корені нашої наївності, віри в «доброго царя» сягають періоду хрещення Русі, коли Україна отримала візантійський обряд, який возвеличував князів, а потім царя.

7 листопада 2005 року минуло 88 років від події, яка змінила історію світу, змінила його політичну карту, вплинула на долі багатьох поколінь, знищивши мільйони людських життів. Ідеться про більшовицький переворот, пізніше названий Великою жовтневою соціалістичною революцією. Для України ця дата стала передумовою для втрати новонародженої державності Української Народної Республіки. Про це – наша розмова з директором Центру українознавства, доктором історичних наук, професор Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, академіком Академії наук вищої школи України Володимиром СЕРГІЙЧУКОМ.

– Українська держава на початку 1918 року і надалі не змогла протистояти більшовизму. Чому так сталося, чому ми не зберегли в той час свою державність?

– Головна причина полягає наївності українців, що притаманна осілим народам, зайнятим, здебільшого, землеробством (тогочасна Україна на 85% була аграрною країною). Ця наївність, віра, особливо на період національно-визвольних змагань 1917 року, в російську демократію, яка заявила, що всі національні меншини будуть рівноправними, що царський режим гноблення впав і тепер все буде добре. Ця наївність є головною причиною того, що в Україні сформувалася група людей, які пішли за гаслами російських соціалістів.

Корені цієї нашої наївності, віри в «доброго царя» сягають періоду хрещення Русі, коли Україна отримала візантійський обряд, який возвеличував князів, а потім царя.

Причиною втрати державності є також те, що як показала історія, провідній еліті нашого народу часто була притаманна, на жаль, така ганебна риса, як зрадництво. Приміром, після Кревської унії 300 українських шляхетських родин відреклися від православної віри і прийняли католицизм , зрадивши свою віру, свій народ. Так звані козацькі отамани Пушкар, Сірко не один раз встромляли ніж у спину української державності.

Ще однією причиною втрати державності стало впровадження впродовж кількох століть цілеспрямованої політики русифікації України. Від Валуєвського указу Петра І і до втілення в життя вказівок Катерини ІІ, яка перше, що зробила, прийшовши на престол, дала інструкцію своєму міністру В’яземському про те, що треба змусити українців зрусифікуватися.

Русифікація українців стала ще більш активною після залучення Російською імперією російського пролетаріату в українську промисловість, особливо на розробки Криворізького та Донецького басейнів. Українці, за своєю природою хлібороби. Вони ніколи не тягнулися до міста, відповідно, не становили помітного відсотка жителів міст. Через це, пролетаріат, який формувався в містах – був здебільшого денаціоналізований, зросійщений або російський за походженням. Як відомо гуртування, творення спілок для боротьби більше притаманне російській нації, ніж українцям. Чому? Тому що хлібороб може працювати наодинці або ж вести господарство родиною. Росіяни ж, здебільшого, займалися артільними промислами – рибальством та полюванням. Росії притаманний общинний характер землекористування.

Тому наша віра у братів-росіян, віра в російських соціалістів стала причиною того, що в Української держави, на кінець 1917 року не виявилося армії, хоча, принаймні, мільйон українців – вихідців із російської армії – підтримували Центральну раду. Але, з одного боку, від більшовиків на фронті вони чули гасла: «Йдіть додому і беріть землю», а з другого боку –він нашого видатного письменника, громадського діяча, але далеко не політика Володимира Винниченка: «Нам не потрібно ніякої армії, народна міліція – і цього достатньо».

На цих протиріччях між Винниченком і Петлюрою, який виступав за створення армії, в Україні так і не була створена власна армія. Петлюра, під тиском Винниченка, змушений був піти у відставку.

Але завдяки вродженому вільнолюбному духу українців – був і спротив. Зокрема, 300 студенів Київського університету, які протистояли чисельній озброєній армії Муравйова під Крутами. Тоді, взимку 1918 року, вони здобули моральну перемогу. Звичайно, з військової точки зору – це була поразка. Всі вони загинули, але затримка на кілька днів просування Муравйова, дала можливість проголосити Четвертий Універсал, організовано відступити з Києва, не втративши уряду, щоб потім, коли УНР визнали в світі, продовжити боротьбу проти більшовиків.

– Але ж були і селянські повстання, і Холодноярська республіка, і повстання отамана Зеленого на Київщині…

– І Зелений, і Махно, і Григор’єв, і Соколовський, і багато інших, коли їм «припекло» – почали кожен творити свою республіку. Найбільша наша біда в тому, що ми мали отаманію, що ми мали Гуляйпільську республіку, Медвинську республіку, але не мали Української республіки. Ми мали окремі загони, але не мали української армії.

– Коли сформувався СРСР, Україна ввійшла самостійною республікою до складу Союзу, чому на тому етапі не змогла сформуватись, хай соціалістична, але українська державність?

– Якщо підійти з формальної точки зору, з точки зору права, то Україна ніколи не була у складі Союзу, бо декларація від 30 грудня 1922 року про створення Союзу, був прийнятий лише за основу, це був Проект. Оскільки до цього Проекту було більше трьохсот зауважень, Всесоюзному Центральному виконавчому комітету на чолі з Калініним було доручено допрацювати цей Проект і подати на затвердження ІІ з’їзду Рад. І тільки тоді, коли документ буде проголосований з’їздом, ратифікований республіками, тільки тоді вступає в дію створений Союз. Це чинність міжнародного права. Наш Всеукраїнських з’їзд рад ратифікував не проголосований ІІ з’їздом документ, створений Калініним, 19 січня 1922 року. А ІІ з’їзд рад відбувся 31 січня того ж року. Тобто ми ратифікували документ, якого фактично, не існувало. Юридично, Україна ніколи не входила до складу Союзу.

У складі Союзу Україна ніколи не була самостійною республікою – вона завжди була контрольована Москвою. В Харкові була проголошена більшовицька Українська народна республіка, що контролювалася Леніним – Ленін давав їй інструкції. Яка самостійність могла бути в українських більшовиків? У цьому їхня трагедія. Вони вірили, що спільно з російськими братами по класу, зможуть створити українську державність. Російські більшовики в своєму варіанті творили той самий Третій Рим. Більшовицький рух, лівий рух, Україну, як самостійну державу ніколи не визнавав.

Яскравий цьому приклад, після Лютневої революції, український більшовик Дмитро Мануїльський, який тоді перебував у Швейцарії, на запитання журналістів – чому б Україні не стати самостійною, адже царський режим впав – він відповів: «Буде так, як скаже партія більшовиків».

У моєму розумінні – в нас не було Української компартії. Історичний факт, що ЦК Компартії України запитував дозволу у Москви, чи можна глухонімим України перерахувати глухонімим Югославії 5 тисяч рублів, у зв’язку із землетрусом. Оце вам така «самостійна» Компартія – все затверджувалося у Москві.

– Чи могли б ви назвати цифри, скільки людей було знищено комуністичним режимом за період з 1918, з приходом в Київ Муравйова, до 1991 року – до кінця існування Радянського Союзу?

– Мільйони, десятки мільйонів. Це лише прямі втрати – розстріляні, зарубані, замордовані голодом. Але найстрашніший злочин комуністичного режиму, в моєму розумінні, це те, що в людей забрали їх національну пам’ять, залякали так, що народ відрікся від національності. На Кубані у 1926 році 3/4 населення писалося українцями – сьогодні там лише 3% населення вважають себе українцями. У Воронежській області – мали до 90 % українців, а сьогодні – 0,5 %. Втрата пам’яті, меншовартністність, українські манкурти – це більш вражаюча втрата, ніж втрата живих людей.

– Чи був голодомор 32-33 років геноцидом?

– Так. І це визнала Міжнародна комісія юристів. Тоді, коли СРСР у 1983 році спростовував голодомор, то покійний Володимир-Юрій-Данилів наполегливо працював із українцями в діаспорі по створенню міжнародного трибуналу над організаторами голодомору. І у 1983 році на Всесвітньому Конгресі вільних українців він виступив із цією ідеєю, вклав свої власні кошти на створення юридичної комісії. В 1988 році відбулися засідання Трибуналу у Брюсселі і Нью-Йорку, у складі 7 юристів-міжнародників, жоден з них не був українцем і вони визнали голодомор 32-33 років геноцидом проти українського народу.

Володимир-Юрій-Данилів тоді писав, що поки не буде українських юристів, доти не буде дано оцінок комуністичним злочинам.

– Як ви вважаєте, чи справді діяльність КП на території України – це був спланований геноцид проти українського народу, української нації?

– В моєму баченні, комуністичний режим – це нова форма російського імперіалізму. Що робив комуністичний режим? Він виконував вказівку, озвучену ще, Катериною ІІ – вибити з українських голів переконання, що українці є окремою нацією, змусити їх зрусифікуватися. З цим завданням успішно справилася КПРС. Це страшний моральний геноцид. Страшніший у тому плані, що через страх геноциду фізичного, ми втратили пам’ять. Ким народжуватимуться завтра українці? Кров залишається українська, антропологія не міняється, але народжується такий манкурт, який буде намагатися більше, ніж росіянин, поводити себе як росіянин, який буде більше гнобити власну націю, бо боїться навіть собі признатися в тому, що він зрадив своєму народу. Хто робив найбільші злочини проти українців – українська шляхта, яка переметнулася на бік поляків, зрадивши православну віру і ставши католиками.

– І що виходу немає?

– Вихід один – треба повертати пам’ять. Якщо наш Президент матиме політичну волю і створить Інститут Національної пам’яті. До речі, указ про створення Інституту підписаний, але він не виконується по сей день.

Нація, звичайно, буде боротися. Скільки століть Україну намагалися знищити і поляки, і румуни, і росіяни, а вона все одно тримається – тисячу років веде боротьбу. За тисячу років багато народів просто зникли з лиця землі, а ми все-таки є, наш тримає український чорнозем, є якоюсь своєрідною аурою. Тому тільки повернення пам’яті відродить українську державність.

Так, ми можемо говорити про Голодомори, про визвольні рухи, це наше творення, наше становлення. Але головне – пам’ять. Нам треба очиститися, очистити пам’ять, відродити наше, питоменне і вичистити той наш сором, нашу ганьбу і тоді ми станемо самодостатніми. Бо й сьогодні в нас живе комплекс меншовартостності – як тільки поруч заговорив хтось російською, ми притьмом переходимо на російську. Доки ми не позбудемося цього комплексу, не вичавимо його з себе, не повернемо національну пам’ять – доти відродження не буде. Така моя думка. І це повинен зробити Інститут Національної пам’яті.

Джерело: КУН

Published on 10 November 2005