Ярослава МУЗИЧЕНКО

«Я бачив, як гинув Василь Бандера...»

У нацистському концтаборі Аушвіц українцi пухли з голоду, працювали у каменоломнях, аналізували історію і відзначали християнські свята

У нацистському концтаборі Аушвіц українцi пухли з голоду, працювали у каменоломнях, аналізували історію і відзначали християнські свята.

У середині вересня 1941 року близько 15 тисяч людей прибули до прикарпатського міста Долина на відкриття пам'ятника полеглим борцям за волю. 21-річний Омелян Коваль виступив тоді перед молоддю, прохаючи протистояти насильницькому вивезенню до Німеччини. Пояснював: «Ми потрібні тут, нас чекає боротьба за повне визволення України». Нацисти арештували палкого промовця вже наступного дня. З часом до Аушвіцу, де його ув'язнили, потрапили хлопці, які слухали його виступ на святкуванні. Вони розповіли, що з їхнього повіту тільки небагатьох вдалося вивезти до Німеччини — решта пiшли в партизани.

Омелян Коваль пережив концтабір, а потім багаторічну розлуку з рідною землею, задля звільнення й розвитку якої працював постійно. 85-річний учасник руху опору вже понад 8 років має громадянство України. Щороку відвідує рідну землю, «балуючи» земляків духовними й матеріальними гостинцями. А в Бельгії очолює Раду українських громадських організацій цієї країни. Наша розмова з паном Омеляном — про Аушвіц, Спілку української молоді діаспори та про новітню Україну.

«Німці називали нас «Бандера-групе»...

— Пане Омеляне, Акт відновлення Української держави проголосили 1941 року тільки у Львові?

— На Прикарпатті, у повітовому місті Долина Акт проголосили 1 липня, на суверенній землі, де не було жодного окупанта. Через два дні на ринку в Долині зупинилася валка угорських танкiв, з одної вийшов офіцер і запитав, де тут влада. Влада в нас уже була. Угорський генерал представився нашому повітовому (90 сіл належало до того повіту) старшині (ми його називали посадником). Люду зібралося багато, усі цікавилися новинами. Генерал привітав нас із відновленням Української держави (то була сенсація, бо 1939 року угорці завоювали Карпатську Україну!) і побажав успіхів у її розбудові — «Щоб ви досягли рівня, який має Угорщина, і вищого, бо у вас є для того набагато більше можливостей».

Однак у нас з угорцями були й сутички. Угорська комендатура вирішила роззброїти членів ОУН. Ми доручили вчителю, який знав мадярську мову, переказати їм, що, якщо упродовж години не буде повернуто зброю і перед нами не вибачаться, їхня комендатура злетить у повітря. Година не минула, як прийшов жандарм з оберемком зброї, зняв кашкета і вибачився. Були й інші інциденти. Але завжди закінчувалося тим, що вони перепрошували і вибачалися.

Угорці зупинилися на два дні на вершинах Карпат і чекали наказу з Берліна. До цього німці давали їм для окупації територію України до Дністра. Малу зону мала там також Словаччина — її президент Тісо був німецьким колаборантом...

— Отже, уряди країн, що спра-вді були колаборантами нацистів, за свою «службу» мали отримати по шматку нашої землі?

— Про всіх не знаю, хіба про сусідів — угорців, словаків і, можливо, румунів. Поляки використовували свою колаборацію, щоб мститися українцям. Навіть в Аушвіці. Аушвіц був створений фактично для польських націоналістів, які могли б перешкоджати нацистським планам, ще в 1940 році. Згодом до них додалися й патріоти-українці. Членів ОУН переправляли до Аушвіца через тюрму в Кракові. У Львові вже не було місця для в'язнів-націоналістів. Навіть коридори були заповнені. Ми тільки дві ночі там перебули і частину з нас вивезли до Кракова. Я потрапив до першої групи з 25 осіб. Німці називали нас «Бандера-групе». До першої групи потрапив також рідний брат Степана Бандери — Василь, з яким я був знайомий. Я знав і їхнього батька, отця Андрія. Усі його діти були виховані в християнському й патріотичному дусі. Отець Бандера, який був капеланом в Українській Галицькій армії, ще й очолював «Просвіту», опікувався товариством «Сільський господар».

В Аушвiцi ми працювали на будівництві, йшли дощі, часом було слизько. Василя змусили вивозити цемент на підмерзлу гору. Він падав, цемент з возика виливався на нього, його вже було не впізнати... Нам забороняли допомагати йому, відпихали. Наглядачами там були в'язні-поляки, так зване капо. Один з інженерів з того капо, який мав тісні контакти з есесівцями, побачивши Василя Бандеру в такому стані, крикнув на нього по-польськи: «Цо то за свіня?! Скомпать го!» Тобто, скупайте його! Посіпаки з капо ніби на те й чекали, вкинули Василя з головою у бочку з крижаною водою. Ми закричали на них — він же міг захлинутися! Есесівець приготувався стріляти. Василя витягли, поклали на землі. Ми занесли його до бараку. Наступного дня він уже не вийшов на роботу. Його закатували десь у підвалі.

— Від катувань в Аушвіці гинули й інші українці?

— Подібно вчинили і з другим братом Бандери, Олексою — економістом, який проживав у Римі. За наказом Гітлера його відшукав Муссоліні. За три перші місяці з нас, 52-х, загинули восьмеро. За чотири роки не стало половини. Люди пухли з голоду. Та ще й працювали в каменоломнях, копали в горах тунелі для німецьких воєнних фабрик. Але вже був кінець війни, і нас визволили американці.

— Українці трималися в концтаборі разом?

— До бараку, де поселили нашу групу, як бджоли до вулика, сходилися після роботи наші люди з усього табору. З Сум були гарні хлопці, з Харкова. Михась iз Київщини, залюблений в українську літературу, історію, казав, що знав особисто академіка Агатангела Кримського, заходив до нього додому. Пам'ятаю хлопчину з Вінниччини, який втік під час вивезення на роботу до Німеччини, а його зловили. У Вінниці він був зв'язковим УПА. «Політичний» контингент також поповнювався, особливо коли стали арештовувати на Сході учасників похідних груп ОУН із Дніпропетровщини, з Донбасу.

— А Святвечір ви у неволі відзначали?

— Обов'язково! Ми працювали на різних місцях, хто в кухні, хто в пральні, хто поза табором. І кожен щось приносив на Святу вечерю, скажімо, по жмені пшениці, щоб приготувати кутю; простирадла, щоб застелити стіл. На столі кожен ставив свою миску і отримував трохи куті. Священик, який був серед нас, благословляв вечерю. Одного Святвечора ми запросили охоронця нашого блоку, українця-фольксдойча Василя. Такі «неповні німці» мали привілеї, їх брали до СС охороняти табори. Василь прийшов. Ми його повіншували, заспівали колядку, запросили до столу. Він був зворушений, це йому нагадало рідну Буковину. Подякував нам буковинською говiркою. Раптом до бараку увірвалися есесівці та до Василя: «Що тут робиш?». А він відповів: «Мої земляки запросили мене на свято». І вони не стали нам перешкоджати.

Спілка прихильників держави

— Наприкінці серпня цього року ви брали участь у «ювілейному» зібранні Світового конгресу українців, присвяченому 75-річчю процесу СВУ-СУМ (Спiлка визволення України, Спiлка української молодi). Провід СВУ вирішив відбути своє річне засідання у Харкові, в будинку, де відбувалися ті події. Це були «надумані» процеси чи суд над справжніми патріотичними організаціями?

— Організації були реальні. Спілка визволення України — це 45 українських умів на чолі з Сергієм Єфремовим, якого називають совістю української нації. Голова Спілки української молоді студент Микола Павлушков був племінником Єфремова. Велику роль у його вихованні відіграв педагог Володимир Дурдуківський, також арештований і розстріляний. СУМ створили у 1925 році в Харкові. Ця організація об'єднала дорослу молодь, яка пам'ятала часи визвольних змагань. СУМ діяв упродовж 5 років у різних містах України. У 1930 році його ліквідували одночасно зі Спілкою визволення України.

— Яку мету ставили тоді сумівці?

— Здобуття Української демократичної держави.

— Ви стали членом СУМ у 1946 році, коли організація відновилася в Мюнхені. Упорядковували і редагували сумівські журнали «Крилаті» і «Авангард»...

— «Авангард» виходив з 1946 року в Мюнхені. А план журналу для молодших «Крилаті» я представив на Конгресі СУМ в Америці у 1962 році. Над цим часописом працював цілий колектив. Першим його редактором був поет, журналіст Леонід Полтава. У 1964 році я створив видавництво у Брюсселі, придбав друкарню і стягнув туди «Крилаті» (виходив в Америці) і «Авангард» (виходив у Лондоні). У нас були власні кореспонденти, що дописували з багатьох країн світу. З деяких тем замовляли статті відомим педагогам, зокрема, професорові Ващенку. Друкували там і сумівські посібники.

— Ви були особисто знайомі зі Степаном Бандерою. Він спілкувався з сумівцями?

— Так, двічі виступав на сумівських таборах. Вiн своїх дітей, які були у «Пласті» — патріотичній українській організації, яка, проте, не ставила питання здобуття Української держави, — перевів у СУМ. Раз на рік улітку молодь організовувала табори. У 1966 році українська громада в Бельгії придбала ділянку землі в горах Арденнах, де збудувала оселю «Франкополе» (названу на честь Івана Франка), і запровадила ще й зимові табори, куди на Різдво з'їжджалися студенти не тільки з Бельгії, але й з Франції, Голландії.

— А ви своїх дітей віддавали до СУМу?

— Усі мої діти, двоє синів і двоє дочок, народилися в Бельгії і отримали сумівське виховання. Мій старший син Зенон був у центральних органах СУМ головою товариського суду. Тепер він є бельгійським дипломатом. Зореслава за освітою політолог, а також мовник. Внуки говорять українською. І теж ходили до СУМу.

«Виховний ідеал» поза «рейками марксизму»

— Молодь у СУМі не була відрізаною від духовних знань?

— Визначальне гасло спілки — «Бог і Україна». Виховну роботу ми будували на творах видатного педагога Григорія Ващенка. Я відвідував його лекції з педагогіки і психології у Мюнхені. Професор Ващенко проаналізував елементи української духовності від найдавніших, передхристиянських, часів і до наших днів, окреслив найважливіше для плекання духовності народу, доповнив свої педагогічні концепції західним досвідом. Його працю «Виховний ідеал» у 1950-х роках діаспора розповсюджувала у рукописах. У 1962 році ми в Бельгії видали його книжку.

— Сьогодні ім'я професора Ващенка знову відоме в Україні.

— Книжку «Виховний ідеал» у 1992 році я переслав на батьківщину педагога — до Полтави. Мене відразу запросили до Полтавського педінституту з доповіддю про професора Ващенка. До речі, у Полтаві після моєї доповіді якийсь чоловік піднявся і спитав: «А вам відомо, що Ващенко співпрацював з німцями?» Я відповів, що мені це не відомо, і попросив надати докази. Чоловік затих. На початку 1990-х років я об'їздив з доповідями всі обласні центри й деякі райони України, розповідав про концепцію професора Ващенка у педагогічних інститутах, університетах, вийшов на Міністерство освіти... У 1995 році було вирішено підсумувати цю справу створенням Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка.

— Ви задоволені сьогодні діяльністю цього товариства?

— Таке товариство має бути мобільним, аби реагувати на ситуацію в країні й, зокрема, в Міністерстві освіти. Такого поки що не відбувається. Це мене особисто дуже турбує. Я вважаю, що основні зміни слід робити на рівні Міністерства освіти. Не можна продовжувати виховувати молодь на «рейках марксизму».

ДОСЬЄ «УМ»

Омелян Коваль народився в селищі Долина на Прикарпатті (тепер Івано-Франківська область). У 1941—44 роках був ув'язнений у нацистському концтаборі Аушвіц. Емігрував до Німеччини, згодом до Бельгії. Економіст, спеціальність — «торговельно-консульські відносини». З 1958 по 1978 рр. очолював Спілку української молоді. Нині є головою Українського допомогового комітету; головою Ради громадських організацій Бельгії. Член Ради директорів Світового конгресу українців. Один із президентів Європейського конгресу українців. Заступник голови Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка, відповідальний за Міжнародну педагогічну фундацію цього товариства. У 1997 році отримав українське громадянство, бере активну участь у політичному житті України.

Джерело: Україна молода

Published on 9 October 2005