Розмовляв Сергій ВЕРЕСЕНЬ

Костянтин Матвієнко: «Україна не розчиниться в Євросоюзі»

Українське суспільство продовжує жваво обговорювати підписання договору про Європейську асоціацію. Чим ближче до Вільнюського саміту, тим палкішими стають дискусії. Противники угоди лякають українців чи не вселенськими катаклізмами, прихильники обіцяють з

Українське суспільство продовжує жваво обговорювати підписання договору про Європейську асоціацію. Чим ближче до Вільнюського саміту, тим палкішими стають дискусії. Противники угоди лякають українців чи не вселенськими катаклізмами, прихильники обіцяють золоті гори. Але характерним є те, що в цих дискусіях обговорюються виключно політичні чи економічні аспекти. Про те, що ж буде з українською мовою, культурою та національною самоідентифікацією чомусь переважно мовчать.

Саме культурологічний аспект входження України до європейського співтовариства є темою нашої розмови, а допомогти нам в цьому розібратися ми запросили знаного українського письменника, публіциста, блогера та політичного експерта Костянтина МАТВІЄНКА.

Пане Костянтине, вітаю Вас. Отже, на Ваш погляд, чому так мало сьогодні говорять про долю української ідентичності? Чи вважається, що вона вже є європейською?

– Справді, серед тих процесів, які зараз відбуваються, з точки зору європейської інтеграції України, ми більшу увагу приділяємо економіці та соціальній сфері і меншу увагу національній ідентичності. А саме, що являтиме собою Україна після того, як вона стане частиною Європейського союзу.

Ми говоримо, що асоціація – це лише перший крок. Чим молодший громадянин України, тим сильніше його розуміння, що іншого шляху для України, окрім того, як стати частиною великої Європи немає. Цікаво те, що українська ідентичність виникла також як певний опір, як певне намагання виокремитися у великому Європейському об’єднанні, яке свого часу називалося Річ Посполита.

Ми пам’ятаємо цю теорію Речі Посполитої трьох народів: Польського, Литовського і Руського, який ототожнюється з українцями. І те, що взаємодія цих народів: культурна, гуманітарна, релігійна, з одного боку і їхня боротьба соціальна (те, що колись називали класовою, економічною) і боротьба аристократій, все це і сформувало національну ідентичність у великій Європі. Тепер парадокс полягає в тому, що ми знов повертаємося до Європи, але вже, звісно, розчиняючись.

Тобто Ви вважаєте, що певне розчинення української ідентичності під впливом європейської субкультури відбудеться, і що цей процес невідворотний?

– Насамперед ідеться про певне мовне розчинення. Світ уніфікується. Прискорення темпів обігу інформації зумовлює те, що тепер немає потреби в існуванні багатьох мов. Тобто збереження мови, як культурного надбання людства, це місія кожної з держав, яка цією мовою і опікується. Саме тому ми бачимо на українських кордонах от таку пасіонарну, щоб не сказати агресивну поведінку угорців. Угорська мова унікальна і вона не належить до жодної групи українських мов, це фіно-угорські мови. І звичайно вони перші під загрозою того, що молодь перейде на більш поширену англійську мову, поширену в культурі, науці та освіті. Стає зрозумілим, що без знання англійської мови угорець вже немає шансів на конкурентність в європейському середовищі. Ми бачимо, як грузини захищають свою мову. Грузинська мова теж унікальна. Грузини теж мусять переходити на англійську, особливо молоде покоління, тому, що це теж питання конкуренції.

При неналежному захисті з боку держави українську мову чекає та ж участь?

– Те ж саме буде і з українською, хоча українська мова зберігається, так само до речі, як і грузинська чи вірменська, в національній Церкві. Українські церкви створили таке явище, яке називається українською діаспорою.

Ви знаєте, що коли росіяни потрапляють за кордон, то в другому, максимум в третьому поколінні, якщо це не аристократія, а простолюд, вони втрачають свої національні корені і забувають свою мову. А українська діаспора тримається в п’ятому і шостому поколіннях, тільки завдяки Церкві. Така от потужна діаспора. І знову ж таки Церква зараз демонструє ту обставину, що вона може виступати певним культурним консервантом, в хорошому розумінні цього слова.

Але збереження мови передусім є місією держави.

– З державою у нас гірше. Тому зрозуміло, що зараз, в силу суто економічних обставин правляча більшість орієнтується на Європу суто з прагматичних міркувань. Тому сподіватися, що вони захищатимуть в Європі національну ідентичність нам не доводиться. Отже це питання патріотів. Людей, які усвідомлюють самоцінність нації, самоцінність національної ідентичності, для всієї світової цивілізації. Цю боротьбу треба проводити.

Те, що сучасна українська культура дожила до цифрових носіїв, говорить нам про те, що вона вже ніколи не загине. Ми вже знаємо, як звучить українська пісня. Ми вже збережемо український народний орнамент не лише на нетривких носіях, але й на цифрових носіях. Це ж буде і з іншими елементами української культури. Це нам дає шанси.

Пане Костянтине, одним з моментів, чому радянську політику вважали загарбницькою, якраз було нищення нею національної культури. Тоді теж існувала Церква і діаспора, але дієвого механізму протистояння винайдено не було. Сьогодні він існує?

– Я вже назвав цифрові механізми. Я вже назвав діяльність спільноти поза державою. Нажаль держава не достатньо якісно про це дбає. Ну і звичайно це трансляція в наступні покоління.

Мені дуже подобається цей знаменитий вислів Євгена Сверстюка що «Не той українець, в кого батьки українці, а той українець, в кого діти українці». Тобто трансляція в наступні покоління української культури є надзвичайно потрібною. Хоча ми живемо в такий час, коли українську культуру штучно збіднюють. Немає сучасного якісного українського кінематографу. Але це притаманне не лише Україні. А я задоволений сучасним українським літературним процесом. Що б не говорили, що в Україні не читають і таке інше. Нещодавно був Львівський форум видавців – 220 видавництв активно діють. Хотілося б краще, але добре, що є це. Треба це розвивати. Принаймні є, що розвивати. Український живопис з’являється в світі. Якісь форми альтернативного мистецтва, український рок. Тобто Україна не зникає зі світової мапи. Вона тримається на ній.

Безумовно існування того, що Ви назвали, є позитивним. Але воно повинно розвиватися.

– Звісно, це тільки база для розвитку. А культурний розвиток, це предмет державної політики. Ми повсякчас повертаємося до тої проблеми, що держава має мати набір інституцій, зокрема і тих, які можуть розвивати українську сучасну культуру. Нажаль, таких інституцій немає. Є дві країни в Європі, які не мають спеціального культурного дипломатичного представництва на кшталт «Британської ради» – це Україна і Албанія. Але Албанія мені, як письменнику, запропонувала перекласти мої книжки албанською мовою. Я поки що не готовий на це, тому що не зможу оцінити якість перекладу, але сам факт говорить про те, що вони шукають способів, як увійти в Європейський культурний простір, навіть перекидаючи отакі літературно-культурні містки.

У нас завжди великою трагедією для України було її міністерство культури. До нього ставилися як до чогось другорядного, коштів не виділяли, серйозні фахівці на роботу туди не йшли, а якщо йшли, то швидко тікали. Міністерство, крім Івана Дзюби та Богдана Ступки, що було радше декорацією, очолювали партійні функціонери комуністичної партії – це і Остапенко, і Новохатько. Вони просто не мислять тими категоріями, якими треба було мислити в сучасному світі. Тому ось така ситуація.

Мабуть тема підписання угоди про асоціацію була б менш значущою для українців, якби не реакція нашого північно-східного сусіда. Інформаційна війна продовжується. На Вашу думку, це пов’язано з політикою, економікою чи ще чимось, для цієї держави надто важливим?

– Ну давайте називати цього північно-східного сусіда своїм іменем – це Росія. Так от, що стосується економіки та військової сфери, то зрозуміло чому. А що стосується культури, то щойно виникає національно-культурна ідентичність, як самодостатня, вона зразу ж вимиває всі інші сфери. Тобто, коли усвідомлюють свою окремішність. Татари в Казані свою окремішність усвідомили. Чеченці усвідомили. Тобто усвідомили, що вони мають право на цілковито повноцінну державу. І чим раніше Росія це зрозуміє, тим краще це буде для самої Росії.

Українці являють собою в очах росіян такий собі генетично-культурний резерв. Тому що справді ми більш споріднені за менталітетом з росіянами, хоча в нас кардинально різний менталітет. Але росіяни і мешканці Дагестану набагато більше різняться. Те ж стосується й інших народів. Тому росіяни розглядають українців саме як частину російської національної більшості в Російській федерації. І от коли з цієї більшості виймають українців, звичайно вони це сприймають болісно.

Пане Костянтине, Ви вірите в те, що угоду про асоціацію буде підписано?

– Ви знаєте, в мене майже щодня відбуваються розмови з іноземними експертами і дипломатами. І судячи з інтенсивності цих контактів і безпрецедентних зусиль, які вони докладають для цієї асоціації, я розумію, що Євросоюз дуже хоче її підписати. Я вже не знаю, хто більше, чесно кажучи, Євросоюз, чи Україна. Асоціацію треба підписати. Це в інтересах України. Це буде дуже боляче. Це як зробити щеплення. Але я думаю підпишуть.

Що ж, будемо сподіватися, що за будь яких обставин українська нація лише виграє і не загубиться у глобалізованому світі.

Published on 1 November 2013