Аркадій Поважний

Мої сумні і радісні дороги

Герої України. Скільки їх, справжніх, залишилося? Не тих, які щорічно плодяться до 9 травня на догоду окупаційній владі, а тих, хто виборював незалежність України.

Герої України. Скільки їх, справжніх, залишилося? Не тих, які щорічно плодяться до 9 травня на догоду окупаційній владі, а тих, хто виборював незалежність України. Таких не побачити на балаганних весняних парадах, на трибунах, бонзи помпезно їм не вручають нагороди з позерськими сльозами вдячності. Справжні Герої скромні, вони просто живуть, працюють, виховують онуків. На таких натрапляєш випадково, як сталося і зі мною. Розговорилися з приятелем на тему УПА, а він мені:

- Ти знайомий з бандуристом Михайлом Карпюком?

- Ні, не знаю такого.

Приятель із ним кілька років знається, та лише нещодавно випадково довідався, що цей мовчазний добродушний дідусь вояк УПА, колишній політв’язень. Отже, йому слово:

- Народився я 8 червня 1925 року в хуторі Лебедянці, що неподалік Дубно. У нашому виселку було біля тридцяти хат. Роботи багато, у кожній родині дві-три дійних корови, гуси, кури. Кожен сплачував державний податок (від батька ніколи не чув нарікання на непомірність поборів).

Жили тихо-мирно, з поляками якихось особливих конфліктів не було і не замислювалися про національні ознаки. Перші прояви розбрату почалися у 1938-го року. Ми, українська молодь, уважно слідкували за розвитком подій в Карпатській Січі. Я ходив за поштою до сусіда, поляка Камінскі, він же наш солтис (староста). Читаю в газеті про острівець молодої української держави. Надрукована карта і скільки загарбали вже мадяри. Це чомусь дуже тішило поляків. А мати цього солтиса тицяє мізинцем у карту і каже, радіючи: «Відзіш, юж нема вашої України». Я й думаю собі: «Чого ж ти радієш, дурна полько?». Та зловтішалися поляки не довго. У 1939-му почалася війна з німцями, хоча деякий час багато хто, і наші, і поляки, сподівалися на большевиків, що прийдуть і звільнять. Отже, ми потрапили під нову московську окупацію. Почали з’являтися большевицькі агітатори, які на кожному куті кричали: «Ми асвабаділи вас от пана», хоча за життя під поляками ми того пана в очі не бачили, був у місті Млинів панський маєток, але щоб туди потрапити «на панщину» потрібні були рекомендації.

Мій шлях до ОУН починався ще за поляків, та я був малим, однак діяти хотілося, тож обмежувалося тільки вивченням літератури. Коли з татом приїздили до Львова, то ми зазвичай купували просвітянські видання, наприклад газету «Нове село».

До Організації вступив вже коли німці вигнали совєтів, моїм очільником був провідник Дубнівського району Олександр Пальчук, як прийшли німці, він напівлегалізувався, совєти у першу зиму 1939-40 років вивезли його родину до Сибіру. Пальчук (тепер він «Спритний», а далі «Мамай») призначив мене керівником юнацької сітки. Наше завдання полягало у збиранні всілякого військового майна, що залишили поляки і большевики. Окрім цього, кожен юнак і юначка за місяць мали прочитати якусь оунівську книжку і на тему прочитаного написати реферат. У 1942 ОУН дала наказ, аби вся поліція переходила у підпілля. За одну ніч поліція щезла, на їхнє місце зголосилася всіляка наволоч – карні злочинці та поляки, яким нікуди притулитися. ОУН у кожному селі хуторі організувала потужну систему самооборони, обов’язково була квартира, де перехожому можна отримати безкоштовну їжу та притулок. Переходити по селу незнайомцям дозволялося тільки зв’язковим, які мали показати станичному, або представникові СБ ОУН відповідні документи. Одного дня збирає нас «Мамай» і оголошує: «Від цього дня усі ми підпорядковуємося контррозвідці ОУН – СБ». Відтоді і до самого арешту я працював у Службі Безпеки. У кінці літа юнацьку сітку розформували, а я пішов на вишкіл «польового зв’язку».

Як часто доводилося зустрічатися віч-на-віч зі смертю?

- Небезпека загинути була постійно. Це і в дрібних сутичках і у великих боях, як в Гурбах. Кожного разу, коли лишався жити, відчував божу присутність.

Траплялися і дещо кумедні випадки. 1943-й рік – я зі своїм зверхником «Пугачем» інспектуємо Дубнівський район. Нам потрібно в село Гірники, селянин радить йти навпрошки коло селища Стрекалів. Йдемо біля чистого поля, ми не знали, що при Польщі тут був полігон. Вже на середині поля побачили багато німців, у них саме навчання, на нас не звертають уваги. Зліва нас купа каміння, із-за тієї купи встає два солдати з автоматами, кличуть нас підійти. Робити нічого. Одягнуті ми чистенько, я в німецькій пілотці, за поясом «наган», у зверхника «вальтер». Йдемо, тихо домовляємось, якщо будуть нас обшукувати, то я стріляю дальшого, бо у мене потужніший пістолет, а він того, хто ближче, а потім як Бог дасть. Але нам за десять метрів наказують спинитися. Один тримає під прицілом, другий підходить і питає у нас документи. Я трішки розумію німецьку. Схвильований вилучаю із бокової кишені разом з паспортом оберемок оунівських антифашистських листівок, серед яких намацую «аусвайс», добре німець не розуміє, що то за папери, він до «Пугача»: «іре документ», а я собі думаю, якщо у нього немає нічого, то ми пропали. Та у зверхника знайшовся папірець – це дозвіл на користування велосипедом з німецькою печаткою, цього виявилося достатньо. Німець каже «Ідіть». Йдемо, не чуючи під собою ніг. У кінці того поля ще одна стійка, але ці вже не перевіряли, бо бачили, як нас спиняли. Незабаром підіймаємося на круту гору біля Гірників, думаємо, що вже все позаду і тут із-за рогу виїжджає німецький вершник, за ним другий, перший не побачив нас, а другий націлив автомат. Тут вже не стали випробувати долю, заскочили в ліс, по нас черги, та від куль захищали гілки густої ліщини.

- Розкажіть про роботу в Службі Безпеки.

- Як говорив, керував нами «Мамай». Основна моя робота – збір інформації що діялося довкіл, про пересування частин німців чи большевиків, про настрої серед населення, про большевицьких партизан. Всі звіти раз на тиждень передавав «Мамаю».

У бою в Гурбах я вже займав посаду політкерівника, мав переписати справжні прізвища усіх вояків, анкетні дані. Коли німці відступали, з ними відступали і загони поліції. Справа у тому, що поліція на наших теренах підпорядковувалася ОУН, а у тих, хто служив на Чернігівщині, Сумщині, наказу вливатися до лав УПА не було, вони не хотіли залишати Україну і прагнули воювати проти совєтів у лавах українських партизан. Якось, коли ми квартирували на Іванському хуторі, прийшли дівчата із села і повідомили, що в селі зупинилась відступаюча колона німців разом з українською поліцією, останні шукають контакти із нами. Через дівчат домовляємося зустрітися з командирами. До умовного місця прийшло троє офіцерів: Лебедь, Кушнір, а третього не пам’ятаю. Ми відвели їх до хати, де дали цілий мішок оунівської літератури. Там все: за що ми боремося, різні постанови ОУН. Вони ознайомлювалися години три, я ж тим часом повідомив про нове поповнення штаб УПА. Потім приїхали представники нашого командування. Військових розмістили по сотнях, а їх родини по квартирах.

Чи доводилося зустрічатися з росіянами?

- Розкажу такий випадок. Якось у 1942-му році захворів я на жовтуху, а якщо інфекційна хвороба, то сотню треба залишати. Сотенний відпустив на лікування, саме жнива були. Йду, дивлюся, на нашому полі якісь люди працюють. «Бог на поміч, – кажу, – що ви за люди і чому тут жнете?». Мені відповідають російською, що з Орла та Брянщини, німці переселили, щоби не надавали поміч партизанам. У нашому дворі поселили аж сім родин. Звичайні працьовиті люди, які потерпали від большевиків і німців. Скажу більше, вони навіть для мене несли варту, доки я хворів і попереджали про наближення німців, а пізніше, коли реокупували совєти і я приходив додому ночувати, знов таки несли варту, вберігаючи мене від НКВД. Якось поселенка Варя ніби між іншим каже, що її брат хоче приїхати у гості, лише бандерівців боїться, їх там настрахали, що вони тут усіх без розбору ріжуть. Потім питає мене, чи не можна із ким поговорити, хто б дав гарантію, що брата не чіпатимуть, коли він приїде. Я йду до «Мамая» і розказую ситуацію. А той мені: «Ти цим людям довіряєш?», «Так, – кажу, – як собі», «Ну то й хай приїжджає, гостює, ніхто не чіпатиме». Варин брат, демобілізований червоноармієць, невдовзі приїхав. Я вирішив влаштувати перевірку, приходжу у совєцькій уніформі, ніби перевіряти документи. «А бандєровци вас нє трогалі?» – питаю чоловіка. «Нєт», – відповідає. «А ви развє не боітєсь, что вам тут голову отрєжут?» – знову задаю провокаційне питання. Звісно, він не може сказати, що у нього бандерівський дозвіл на пересування. Ну потім я викрився, і залишок ночі розказував, хто такі насправді бандерівці і за що ми боремося.

Війна добігала кінця. 27 березня 1945 року наша група дислокувалася біля Сатиєва. Увечері «Мамай» трьом дає наказ: мені, «Чмелику» і дівчині «Калині». Ми маємо виїхати до села Івання і забрати там групу дівчат, що пройшли медичний вишкіл. Старшим призначений «Чмелик». Прибули на місце, забрали дівчат. В селі знайшли дві підводи. Повертаємося назад. «Чмелик» розосередив нас так: попереду він, я за 30 метрів позаду, на такій же відстані за мною «Калина», а за нею дівчата. Дорогою у мене чомусь пішла носом кров. Пам’ятаю, ніч така місячна була. Доїжджаємо до зв’язкової хати, бачу стоїть група людей. «Чмелик» спокійно їде повз них і далі галопом. У мене закрались сумніви, та все ж думаю, раз друга пропустили, значить свої. Ось наблизився, мене відразу обступили. «Хто їде?», «Сокіл» – відповідаю. «Руки вверх!». Я все ще думаю, якийсь жарт, доки не стягують з коня та заламують руки. Зв’язують, кидають на землю. Хтось б’є. «Хто сзаді єдєт?» – питає головний офіцер. «Сотня» – відповідаю. Большевиків це так сполохало, що вони без команди почали стріляти із усієї зброї. Дівчата повискакували з возів і поміж хат. Так і врятувалися, ніхто окрім мене до полону не потрапив.

Я лежу зв’язаний, біля мене вартовий з «десяткою» (десятизарядна автоматична гвинтівка). Прибігає розлючений майор, розлючений через те, що окрім коня нікого не вдалося із «сотні» вбити. Ударив мене ногою і заматюкався. Вже зібралися йти, як чатовий випадково натискає на гачок і всю обойму випускає майору в ту ногу, якою мене бив. Підбігає другий офіцер і до мене: «Ето ти стрєлял, бандіт?», «Чи ви дурні? – кажу. – Із чого? І як?» Майора вивезли на підводі, знаю, що потім йому ампутували ногу.

Далі очікував бутафорський суд, бутафорський тому, що навісили на мене казна що, слідчому давав одні відповіді, а на суді прозвучало зовсім інше. І вирок – розстріл. Потім через місяць заміна на 25 років каторги. У воркутинському таборі мені добряче допоміг колишній офіцер української поліції Лебедь, якого я у 1943-му перевів до УПА, влаштувавши мене на роботу, де можна вижити. Загалом серед українців на каторзі була взаємопідтримка.

Чи були спроби втечі з каторги?

- Так, багато. Але коли знаходили - убивали на місці, тіло давали рвати собакам, а потім клали труп десь на видноті і він лежав кілька тижнів, аби всі бачили. Та все ж одна вдала втеча була. Втекла група колишніх офіцерів червоноармійців на чолі з фіном. Зробили підкоп до аеродрому. Тоді зі мною цікавий випадок трапився. З приводу втечі було слідство, викликали і мене, тому, що я видавав їм ліхтарі для роботи в шахті, а вони, працюючи в шахті, в день відокремлювали двох, аби ті займалися підкопом. Щось біля двох місяців копали. Так ось, викликає мене слідчий, молодий такий хлопець, і замість того, щоб мене «колоти» та начіпляти провину, почав розпитувати про УПА, з самого початку сказав: «Я хочу знать, что там било на самом деле». Я й прочитав йому двогодинну лекцію. На прощання він потис мені руку.

Чи не відома вам подальша доля «Мамая».

- А як же, знаю. У 1991-му я зі слідчим розбирали мою справу на реабілітацію. Я й спитав його, чи не можна мені й справу мого друга глянути. Звісно, це заборонено, та слідчий пішов назустріч. Приніс його справу, а сам вийшов. «Мамай» із секретаркою ускочив у засідку в кінці червня 1945 року біля Жорнівських хуторів. Аби не потрапити до полону, застрелив секретарку (у них був договір ще при мені, якщо буде така ситуація, то вона просила аби він її застрелив) і спробував застрелитися сам. Та куля пішла не в череп, а поза черепом, повибивало очі, праве око вилетіло зовсім, і куля вийшла через ліве. Ще й у ноги був поранений. Він так влучно відповідав на допитах слідчим, по-перше він говорив: «Ви не маєте права мене судити, бо ви ніхто, а я не ваш підлеглий», а ще на яке питання відповідав: «Я не знаю, і аби знав, то не сказав би». Його тримали аж до 1951-го року, потім розстріляли.

Відсидів Михайло Кіндратович 14 років, потім на кілька років на поселення. До Західної України повертатися заборонили, тому потрапив туди, куди відправляли весь небезпечний для влади елемент – на Донбас в місто Горлівку. Лише в 1991-му з’явилася можливість оселитися на батьківщині, однак через хворобу дружини довелося повернутися на Донбас в Горлівку. Декілька років тому дружина померла і Михайло Кіндратович переїхав до сина в Суми. Наша бесіда тривала три дні і звісно все не вмістити в газетний регламент. Більш детально про службу в УПА і про сумні роки заслання Михайло Кіндратович виклав у своїй книзі спогадів «Мої сумні і радісні дороги», яка невдовзі вийде друком.

Published on 15 September 2013