Роман ІВАСІВ «Галичина»

З когорти Нескорених

Норильське повстання — найбільше і найтриваліше повстання політичних в'язнів проти людиноненависницької комуністичної системи СРСР, яке тривало 61 день.

Норильське повстання — найбільше і найтриваліше повстання політичних в'язнів проти людиноненависницької комуністичної системи СРСР, яке тривало 61 день. Усі політв’язні Норильського концтабору, — з них понад 70% складали українці, — як правило, були засуджені на багаторічні терміни неволі від 15 до 25 років (т.зв. «бандерівський стандарт»). І, на відміну від ув’язнених за кримінальні злочини, на амністію не сподівалися, а режим їхнього утримання й надалі залишався найжорстокішим…

Ключову роль у Норильському повстанні (26 травня - 4 серпня 1953р.), відіграли колишні вояки УПА.

Сьогодні в гостях один з таких повстанців — Володимир Аронець.

— Народився я 19 квітня 1927 року у Видиневі на Снятинщині в національно свідомій сім’ї українських націоналістів, батьки виписували «Народну справу». Коли прийшли большевики другий раз у липні 44-го, усіх хлопців 1927 рр. народження мобілізували. І ми відбули 110-годинну військову програму довжиною в три тижні: вчилися стріляти з гвинтівки та револьвера, кидати гранату і таке інше. По закінченні навчання «визволителі» попередили, що нас заберуть в армію в 1945 році, і відпустили. Ми, 17-літні хлопці господарюємо, помагаємо батькам, але через тиждень викликають усіх у військкомат, з них вибрали 24 хлопців і послали воєнруками по школах. Я в школі місяць поробив і придбав коросту: опоясала вона гниллю мене навколо тулуба. Знову військова комісія, я кажу, що в мене така біда — «нічєво! по дорогє на фронт заживйот», «заспокоїла» лікарка… За той час неня привезли мішок з сухарями, а сало й горілку я віддав капітанові Мойсеєнко, вони ж тоді були голодні як пси, і лише після того поклали мене в лікарню. По тижневи в лікарні, де я мастив себе маззю від корости по чотири рази замість одного, посилають мене під Снятин в Куличині підовчити хлопців до армії з 1927 року народження, так як мене вчили три тижні… Але вже через тиждень прибігає лейтенант Бакунішин за нами, бо комісія пакує усіх на фронт — йде війна!

— А як опинились в УПА?

— Увечері приходять до мене мої однолітки Богдан Берлад та Микола Ґодіца, які швидше за мене пішли в партизанку, бо пройшли відповідний вишкіл ще в Юнацтві ОУН, і пояснили що маю робити… На другий день я був в Туловій, а на наступний — «ястребки» з енкаведистами вже шукали за мною вдома, де перевернули все догори дриґом. Забрали тата до тюрми і не подивилися, що одного мого рідного брата, жонатого, «совіти» вже взяли в Красну армію, зате пригадали татові, що мій другий рідний брат пішов в «Галичину». А тут ще й я, невідомо де. Словом, протримали тата в тюрмі два тижні. А я — вже в боївці, куди входили Петро Шевчук, два однофамільці Семени Григорійчуки, згадувані Богдан та Микола. Словом, готуємось з побратимами до відправки в сотню УПА; сьомого грудня до Видинова приходять з Красноставців ще 38 чоловік. Нас почислили, присвоїли кожному псевдо, я отримав псевдо «Сян». Хочу згадати, що в Красноставцях була сильна боївка, яка налічувала 120 чоловік. Звідти в Красну армію навіть не знаю, чи й хто пішов. Пізніше енкаведисти спалили їхнього півсела, а другу половину вивезли, багато тоді пропало нашого люду, — але багато пропало й москалів. В ту пору якраз три сотні УПА прийшли до Снятина, до яких ми згодом мали приєднатися. Але як сотні УПА спалили два тартаки і міст у Снятині, то швидко відійшли і на нас вже не чекали, бо надійшла велика підмога енкаведистам з Чернівців та Коломиї.

— До постою сотні УПА мали добиратися самі?

— Самі би ми далеко добралися… Десять молодих хлопців з Красноставців зі мною пішли по зв’язку на Космач через Попельники над Черемошом. Туди потрібно було йти кілометрів сім. Вночі дійшли, перебрели Черемош, в лісі посушились. Хоч на дворі стояв грудень, Богу дякувати, не було сильних морозів. Лишень перекусили і трохи відпочили. А тут прибігає зв’язковий і повідомляє, що на нашому маршруті енкаведисти приготували засідку і ми ледь в неї не потрапили. Так, що маємо повертатись назад, додому зі зброєю та чекати на відповідні розпорядження. І ми повернулися з Буковини тим самим шляхом назад в Галичину. Але одного виденівського не долічилися — здався…

—Що Ви робили, коли повернулися додому?

—За п’ять кілометрів від Видинева, в Рудниках, стояв курінь УПА і там першого січня пройшов бій з енкаведистами. Курінь відступив через Рожнів на Косів, а важкопораненого вояка Тараса Берлада залишив у нашому селі. Він був війтом в селі за німців, націоналіст, а коли ґестапо (таємна поліція фашистської Німеччини) почала проводити масові арешти ОУН, то Тарас пішов в УПА. І під час бою Берлад дістав декілька розривних куль «дум-дум» з автоматної черги енкаведиста. Кулі повиривали кавалками тіло і потрощили кістки, з руки і плеча було одне суцільне криваве місиво, почалася гангрена. Коли ж я прийшов шостого січня на Святвечір додому, то мені поручили його сторожувати. Він мене просить: «Слухай, Володимире! Застріль мене!» Я ж йому: «Вибачай, не маю права. Я виконую наказ!». Тоді мене просить: «То відріж мені руку!..» — видно, біль був нестерпний… Це вже згодом я дізнався, що при таких пошкодженнях в тих часах залишалося сподіватись на чудо, і в таких випадках важкопораненому залишали «патрон милосердя»… Ніч і на саме Різдво коло нього був я, а ввечері мене змінили і його перенесли в другу хату, де господарювала старенька ґаздиня. На другий день Різдва, на Пречистої Марії, впала на село облава енкаведистів, баба хату закрила з вояком, а сама втекла. Облавники побродили під тою хатою та й пішли… І того ж дня, підвечір, коли його забрали до іншої господи — він помер, а вночі його поховали. Пізніше розказували мені, що грабар викопав кілька могил на цвинтарі, аби запутати іродів, коли би ті захотіли відкопати тіло повстанця.

— Коли і як Ви потрапили в тюрму, чим вона запам’яталася?

— Під час облави на Йордан, 18 січня 1945 року, мене взяли з карабіном та 40-ма патронами в розсипну. Це вже зараз я би дав собі якось раду, а тоді без досвіду, в 17 з половиною років… Так я потрапив в снятинську тюрму. Там били куди й чим попало два дні. Для того нелюди використовували метрові залізні пластини до шести міліметрів товщини та двох з половиною сантиметрів ширини, з яких підкови кували. Ставали навколо тебе три садисти-енкаведисти і лупили ними, куди рука ляже. Наші «стребки» тільки конвоювали, а там вже били офіцери й солдати. 28 лютого перевезли нас, 28 чоловік, зі снятинської до станиславівської тюрми, де запхали усіх нас в підвал на карантин в одну маленьку камеру площею три на чотири метри. Там ми відсиділи у холоді і голоді цілий березень. Спали «валєтами» — оден на другого ноги клали. Було так, що по чотири дні не було хліба, часто не було й зупи, хоч яка то зупа, — вода синя з піском і мишами... А в початку квітня всіх нас 28 чоловік перевели на третій поверх, але в таку ж саму за площею камеру-одиночку. Єдине, що вирізняло її від попередньої— це вікно.

— Де і як відбувся суд, хто судив і куди далі пролягла дорога?

— А суд — «тройка» нехристів-бузувірів, і що особливо стало противно, біля миршавого чоловічка-«предсєдатєля» сиділо дві молодих дівки, які були десь мого віку. Ось погляньте на їхню «работу»! — Показує справку, яку зберіг ще з часу звільнення зі сталінського табору під № 0043272* (за штепмелем 626483). З неї видно, що Аронець В.С. «осужден Военным трибуналом Войск НКВД Станиславской обл. от 25 мая 1945 г. по ст. ст. 54-1-а КК УССР».— Це іншими словами, присуд на п'ятнадцять літ каторжних робіт з висилкою за «ізмену Родінє».— Дають мені останнє слово, я й кажу: «Не розумію, за яку зраду Україні ви говорите! Я виховувався в українському національному дусі за Польщі і Вітчизни не зрадив. Я також не був «гражданіном» СРСР, не був вашим ні комсомольцем, ні піонером. І присяги в армії не складав…». Договорити не дали: «Увєсті!», — зверисканив високим голосом «предсєдатєль». На тому суд й закінчився. До слова, цих чотири місяці та сім днів тюрми «визволителі» так і не зарахували мені в термін покарання, але я знаю, Бог добрий — він їм відплатить… Далі відправили етапом до Львіва, де зібрали таких як я до трьох тисяч народу. Там ми перебували в таборі неподалік залізничного мосту. А зі Львова — товарняками, як худобу, повезли нас через Білорусь і Росію, до Молотовска неподалік Архангельська. З їжі — риба солена й кавалок хліба. А потім — усіх покидали в трюм американського грузового пароходу «Діксон» і попливли ми Білим морем, через Карські ворота на Єнісей в Дудінку. Там побули день. Звідтам посадили нас на платформи і вузькоколійкою відправили далі…

— То Ви опинилися в «столиці» заполярного Горлаґу…

— Норлаг, «Особый лагерь №2», Горлаг («горный лагєрь») — в різні часи по різному називалася ця система сталінських концентраційних таборів для політичних каторжан з центром в Норильську. А чисельність в ньому ув’язнених на початок 1953 року налічувала більше 20 тисяч політичних, більшість з яких складали українці. Засуджених за кримінальними статтями, так званих «битовиків», було лишень 60 людей. Хоч росіяни пишуть, що перший концтабір в Норильську утворили в 1935 році, коли розпочали будувати гірничо-збагачувальний комбінат, але українець-каторжанин дядя Вася говорив мені, що сидів він там ще з 1932 року. Щодо «заполярної столиці таборів» — це вірно, бо навіть по війні Норильськ ще залишався «посьолком» одного-двох десятків вільнонайманих, тисячі-другої табірної охорони та десятків тисяч каторжан, які розміщувалися по тюремних зонах й мали одну електростанцію.

— Про втечу не думали?

— Одних каторжан скинули на працю в шахти, а другу групу, до якої входив і я, повели на Далдекан під Норильськом, де робили дорогу до аеродрому. Там ми й подумали перший раз про втечу. На чолі задуму був один лікар-німець, який і розробив її план. Охочих до неї набралось десь набралось до сорока чоловік-добровольців з більше ніж 200 каторжан. Вирішили, що заберемо в лагерного конвою карабіни, візьмемо з собою каву, хліб, цукор і підемо в тундру. За день до втечі, коли розбиті на п’ятірки в’язні вже були готові виконувати поставлені завдання — нас здав старий православний батюшка з Києва, який працював реєстратором у лікаря-німця. І тут виводять усіх з бараків, вишикували, перекличка — і пару чоловік забрали. Все, план порвався. Прийшли на роботу — знову пару-другу взяли. Бригадир приходить до мене й каже: «Бачу, наша пора приходить». А коли прийшли з роботи, то вночі зі словами «вставай, сволочь» розбудили вже і мене, надягли наручники, вивели за зону, де нас чекало полковницьке начальство. І зранку погрузили «заводіл» на платформу та вузькоколійкою усіх відправили до тюрми «Шмідтіха» в Норильську (бо знаходилася під горою Шмідта). Там коротке слідство: «Що, хотів тікати?» — «Хотів!», кажу. І в такий спосіб усіх сорок чоловік «переслухали» та відправили «в штрафну командіровку в БУР» («барак усілєнного режима»). Там розпорядок наступний: зранку поїв, виходиш з бараку, вдягли наручники, і на вахту в копальні, а краще сказати, — на каторгу в бутовий кар’єр. Ми зривали, бурили, дробили і возили вагонами бутове каміння. В такий спосіб руками каторжан тоді почали будувати і цементний завод, і розбудовувати гірничо-металургійний комбінат, втім як і саме місто. Там в копальнях ґарували ми до кінця квітня 1946 року.

— В Заполяр’ї зимові температури падають до мінус 60 градусів. Які були умови утримання каторжан, час роботи та як харчувалися?

— На Таймирському півострові в час мого перебування до мінус сімдесяти п’яти градусів доходило! 280 днів на рік там стабільні морози, 130 днів — зі сніговими заметілями (метелицями). Нас водили до роботи, навіть коли градусник показував мінус 50 градусів. Потрібно знати також, що Норильськ займає четверте місце у світі по максимальних середніх швидкостях вітру. Але кожного дня, перша та друга категорія в’язнів від 8-ї год. ранку до 8-ї год. вечора, мали 12-годинний робочий день повноцінної каторги. В бутовому кар’єрі простою не було — вагони завжди мусіли бути повні! Умови утримання краще передати одним російським словом «Ужас!». Жили в бараках, які ділилися на праву і ліву секції, де розміщувалися по 100—150 чоловік на подвійних нарах. Посередині секції стояла металева грубка. В центрі табору знаходилася сушарка, де чергові сушили тільки валянки каторжан. А решта одягу — сушили своїм тілом. Щодо «розкошів» харчування. На день був гарантійний пайок в 600 грам хліба та столову ложку цукру, але не кожного дня. Сніданок і обід: На перше — півлітра пісної зупи. На друге — 200 грам ріденької каші, яка розпливалася по «котєлку» чи по банці, миски не було. Правда, були і свята, коли до зупи кидали «трєбуху» (нутрощі) з оленя, тоді в ній плавали «жирні» лайняки… Вечеря: півлітра зупи. Ну, і «кіпятку» — скільки душа бажає, бо до вбиральні не далеко: вона стояла у сінях під видом обрізаної залізної бочки з вухами.

— Чи щось змінилося, як Ви вийшли з БУРу?

— Перестали вдягати наручники, а все решта — те ж саме: крок в ліво, крок в право — стріляють без попередження. Втім мені повезло, бо коли я заробив великий чиряк під пахвою лівої руки, то декілька днів перебував в ОП — «оздоровчому пункті». А звідтам мене забрав до обслуги кип’ятильні її заввідділом добрий старий українець дядя Вася, за якого я згадував. Але се щастя тривало не довго, бо під весну 1947 року мене знову закрили в БУР, тобто ізолятор, за «спробу до втечі». Саме смішне в цій ситуації було те, що я не збирався нікуди тікати. Але уповноваженому емгебістові потрібно було «продати» начальнику другого лагеру робочу силу. Так що мене і ще одного політичного каторжанина разом з 18 «блатними» (кримінальниками) перевели на Середній лагерний пункт, де будували дорогу на водокачку. Коли ми вийшли разом з «блатними» на роботу, то я відмовився працювати. Люди від непосильної праці гинули як мухи, і така мене лють від безвиході взяла, що сам собі сказав: «робити на начальника не буду!» А на другий день взагалі не вийшов на роботу, за що отримав три доби штрафного ізолятора з 300-а грамами хліба і півлітрою окропу на добу.

— На якій частині тіла і до якого часу каторжани носили концтабірні номери і який носили Ви?

— Кожен каторжанин носив табірний номерний знак, який обліплював його зо всіх боків: на грудях, на плечах, на правій і на лівій руках, на правій нозі, спереду на шапці. Куди не повернешся — видно твій номер. Він був і прізвищем й ім’ям для каторжанина, і на свій номер кожний ув’язнений зобов’язаний був відгукуватися й зразу відповідати. З цим номером він йшов і на той світ. До Норильського повстання табірні номери носили всі ув’язнені, а після нього — зняли, принаймні, в Горлазі (раніше називався 25-й, за номером кобальтового заводу,або 3-й Горний). Щодо мого табірного номера, — я мав непокірний характер: з табору — в тюрму, а з тюрми у табір, — то в мене в різний час були різні номери: 185, 318, 705.

— Чи багато ув’язнених помирало, де і як ховали померлих каторжан?

— Не своєю смертю померлих, а закатованих і замучених голодом й виснажливими роботами. Особливо багато смертей приходило в лаґєр восени та зимою, коли наставали сильні морози з буревіями-вітрами, то було по 5-10 трупів в лагпункті за ніч (Норлаг мав шість лагерних пунктів політичних каторжан, в тому числі й жіночий. — прим. кор.). Також багато людей не витримували вітрів-буревіїв, холоду, голоду, наруги, тортур і вкорочували самі собі віку. Особливо багато самогубців було серед естонців і латишів, які до війни добре й заможно жили, тому вони чи не найважче переносили жахливі умови сталінського табірного пекла. А щодо мертвих тіл каторжан, то час від часу згадую наступне дике глумління над мертвими. Зимою на санях, а літом на возі, вільнонаймані або «безконвойні» вивозили голі-голісінькі трупи до брами табору. Хоч труп був не зовсім голий — його «прикрашала» фанерна бірка з табірним номером, яку прив’язували до великого пальця правої ноги трупа. За брамою відбувалася наступна процедура — «вохровці» (ВОХР— «воєнізірованная охрана») пересвідчувались, чи насправді мертве тіло у кожного трупа, чи може, хтось часом хоче втекти в такий «голий» спосіб. Щоб убезпечити себе від таких «непоняток», «перевіряли» мертвий зек чи ні,— й били кувалдою по голові… А тоді вже вивозили понівечені трупи під Шмідтиху (гора ім. Шмідта в Норильську знаходиться), десь за кілометр від лаґєра. При чому зимою просто скидали трупи на одну велику купу, а на весні екскаватором копали котлован, куди бульдозером загортали мертві тіла каторжан.

— Важко було залишитися людиною в сталінських таборах?

— Нелегко, але кожен робив свій вибір. Коли мене викликав начальник лаґеру і запитував, чому не йду на роботу, то я йому відповідав: «слухай, начальник, коли я маю здохнути коло роботи, то я ліпше здохну в БУРі, але на тебе робити не буду! Мені зараз 19 років, буде 33 роки, як звільнюсь, кому я буду потрібний, та ще й без носа! — В мене тоді ніс був сильно обморожений. — Давай мене краще в ізолятор!» Хоч що там ліпше, адже ізолятор не опалювався, на відміну від БУРу. А 300 грам хліба й півлітра окропу — не той «раціон», з яким легко сидіти самому в чотирьох бетонних стінах на такій самій підлозі при закритих дверях з малим віконцем. Одітий в кавалерійський бушлат, просякнутий кров'ю вбитого фронтовика, така ж «гімнастьорка», полатані ватні штани та бурки. А сидів я там — не один раз...

— Чи випадки непокори були до повстання і як Ви зустріли смерть Сталіна?

—У 1952 році 40 наших хлопців-бандерівців вирішили знищити у таборі всіх «сук» — стукачів і «бригадирів». По чотири чоловіки на «суку». Але нас продав табірному начальству один литовець. Знову усіх арештували — я відсидів спершу три дні в штрафному ізоляторі, а потім решту зі 40 днів в БУРі. Вже всіх хлопців пустили, а я сиджу — був молодий, живий і впертий. 5 березня 1953 року приходить до мене в БУР «уполномочєнний», енкаведист, який займався вербовкою стукачів, ув’язнені між собою називали його «кум» та й зараз так, напевно, і каже: «Ти слишал, Сталін умєр! — «Ну, і х… з ним!» — відповідаю. Я став вульгарним і брутальним, — з табірним начальством та їх «суками» не можна було бути інтелеґентним, бо зажерли би тебе, як паршиве котє. Там мат був «для св’язкі слів».

— Як почалося Норильське повстання, зокрема й у 3-му Горному?

— На межі жіночого четвертого й чоловічого п’ятого лагпункту «Горстроя», які були відділені одне від одного лишень колючим дротом, конвоїр з табірної «вишки» застрілив хлопця. Застрілив лишень за те, що він розмовляв з двома дівчатами. Тоді дівчата не вийшли на роботу, й об’явили табірному начальству непокору. Того ж самого часу їх підтримав четвертий чоловічий лагпункт «мідноплавильний завод», де організатором виступив Степан Семенюк з Волині. А коли розпочалася ця хвиля забастовок то каторжан «усмирялі» пожарними трансбоями з водою та піском в багато атмосфер, так що пісок пробивав тіло. А жодної бригади каторжан Горного на роботу не випустили. Бо це ж молоді в’язні підняли бунт, а тут в нашому таборі зібрали в основному старий контингент каторжан, так що тюремне начальство побоялися серйозних заворушень. Тому всі залишилися в зоні, де нам безперервно годинами крутять кіно «Небесний тихохід» три дни підряд.

А тим часом, 10 чоловік-«зачинщиків» з четвертого чоловічого лагпункту тюремне начальство кидає до нас в центральний БУР, який знаходився в 3-му Горлазі Норильська, де тримали запеклих штрафників та особливо непокірних. І що найгірше: тоді в БУРі сховали від нас трьох «сук», аби ми їх не знищили й туди по-одному хочуть закинути молодих бандерівців на «перевиховання». Але наші не дали закрити двері, виламали їх з БУРу, який був відгороджений від зони тільки сіткою з колючого дроту, і кричать нам «Хлопці, рятуйте!». А ми ж ходимо-блукаємо по зоні вже давно всі накручені, і два рази нам не потрібно було давати заклик на допомогу. Хто камінь, хто кавалок цегли, все що можна було взяти в руку — полетіло в сторону конвоїрів. Тоді начальник табірного гарнізону майор Повстяний дає команду «Плі». Наших двох каторжан вбили, Попика зі Стрия смертельно поранили в мочовик, і він на другий день зранку помер, а 21 каторжанин з важкими пораненнями потрапили в табірну лікарню.

— Що особливого пригадуєте за ті хвилини і кого пам’ятаєте з комітету повстання?

— Коли розпочалася стрілянина, люди розбіглися, а я тоді підбіг до малого хлопця з наших гір Соколюка, якого куля поранила рикошетом в голову. Несу його на руках, кров з голови ллється. І в той час бачу, як з центральної вахти під ту пору зайшов начальник «Горно-обогатітєльного комбіната» генерал-майор Звєрєв. Його, перепудженого, стало на кілька слів: «Рєбята! Я розберусь в чом дєло!», а далі він замовк і швидко побіг. Я ще встиг крикнути йому в плечі, коли він забігав у відкриті ворота гарнізону: «Генерале, що робите?!», а Соколюк хоч був в мене на руках, зумів «на прощання» дати копняка «надзіратєлю», що наздоганяв генерала. Після убивств українців-каторжан та двох десятків важкопоранених в’язнів, ми виганяємо з 3-го Горного лаґєра усе начальство за зону. За ними швидко втекли й три «суки», які прорвали дах. В таборі залишається десь до 4000 каторжан на чолі з комітетом повстання. Усі каторжани 4 червня починають забастовку, однією з головних вимог якої викликати комісію з Москви, яка би наказала майора. Каторжани бригадами закріпили охорону. З підручних матеріалів арматури та іншого приготували ножі… З тих безстрашних людей, що створили комітет з 15 чоловік, пам’ятаю Степана Семенюка з Волині, майора Воробйова з Красної армії, з нашої зони в комітеті були Микита Худоба та Назар Вільховець, односельчани з Рівненщини.

— Чи провокували повстанців?

— Аякже! І по радіо, і в інший спосіб. Завстоловою ходив получати продукти за зону, і в нього знайшли ножі, які він отримав від табірного начальства, щоб організувати на зоні різанину й безпорядки. Щоби скандал і бойню зробити. Словом, його ізолювали. Але ми знали за такі випадки, бо коли починався такий безлад, тоді могли винищити зону до ноги. Словом, були різні добродії, які запевняли «Рєбята, виходітє! Вам Родіна простіт, только видайтє кучку провокаторов!» І називали прізвища керівників повстання, що входили в Комітет. Весь час був сильний пресинг. Постійно два місяці день в день терзали наші душі, нелюди і морально нас чавили… Було страшенне напруження. З того часу за зону вже не виходив ніхто. Конвой привозив машиною продукти на центральну вахту, звідки повстанці їх забирали. Тоді Микита запропонував мені вести центральну вахту й дижурити вдень, а він зі своїми хлопцями з бригади буде вночі. До цього часу пам’ятаю, як отримував від «надзіратєлєй» бочки з рибою. Жовті хробаки так рухали тріскою в бочках, що виглядало риба рухається мов жива, бо черва розділювалася як сосонка, ломиться і знову швидко росла. То я їм ту рибу повертав взад.

Табірна охорона намагалася послати солдатів, але солдати молоді не пішли на нас.

— Чи намагалася табірна влада розв’язати ситуацію мирним шляхом? Чому й коли почався наступ енкаведистів на каторжан-повстанців?

— Через місяць приїхав в зону заступник начальника прокурора генерал-лейтенат Вавілов, говорив що з Москви. Його разом з начальником лагера ми впустили до табору. Показали де поховані невинно вбиті табірною охороною хлопці, повели його до поранених. Запитуємо: «Що ж це за такий організований терор проти ув’язнених?» Він запевнив, що поїде в Москву і там розбереться, та й з тим поїхав. Але його запевнення «нармально разобратца» були тільки на словах… 4 серпня, десь в половині четвертої ранку прибігає в барак і будить мене Василько Ясінський (тепер живе в Корничі Коломийського району): «Володя вставай! Об’явили, що хто не вийде за 20 хвилин за ворота зони будуть стріляти». Швидко вдівся, прибігаю на центральну вахту, всі бригади вже стоять напоготові. Микита об'явив: «Будемо захищатись!». А за метрів 300-400 від зони зі сторони «Коксохіму», бачимо як рухається в нашу сторону колона зо семи автомашин — американських «студебекерів» в куряві. В липні й на початку серпня протягом цілої доби в Норильську сонце не ховається за небокрай, — і все видно як на долоні. Микита вибігає, щоб зупинити першу машину й дістає з автоматної черги кулю в сонну артерію. Падає. Ми встигаємо його затягнути в столову. Я стягнув свою шапку, поставив під голову Микиті, і послав за фельдшером Богданом зі Львова, який запевнив, що Микиті залишилися лічені хвилі життя… А тим часом в’їжджає на територію зони решта машин, роз’їхалися по прямокутнику зони й з обох бортів кожної по сім автоматників поливають повстанців кулями...

— Далі — знову тюрма? Тюремники били?

— З машин ще пострілюють, але люди по трохи виходять з бараків й зі столовової, складають ножі, усіх кладуть під дулами на землю. Моя лисина далеко виблискує, то я в числі перших дістаю копняка, і зі словами «вставай, пашол сволочь» запихають мене в числі перших п’ятнадцяти каторжан у «воронок» й відвозять в тюрму, яка знаходилася там само, де й «братський цвинтар», — під Шмідтихою. А загалом, в число співучасників організаторів попало 130 чоловік. Заводять нас «на хату», ми роздягаємось до гола, навколо одного каторжанина стає чотири «надзіратєлі», беруть за руки-ноги, підняли на рівень голови і зо всієї сили кидали плечима до підлоги, щоб все всередині повідбивати. І так три рази підряд. Так що наступних три дні ніхто з нас нічого не те що їсти, місця спокійного не могли знайти: ні повернутися, ні поворухнутися. Вміли нелюди добре над людьми знущатися. Там в тюрмі ми посиділи неповний місяць. А з початком вересня, коли Єнісей ще не замерз і нас 130 чоловік посадили в Норильську на відкриту платформу вузькоколійки в Дудінку, а це 100 км. А там нас вже чекали трюми корабля «Марії Ульянової», який привіз нас до Красноярська. В трюмі цього корабля до нас приєднали 131 політичного — мого земляка Євгена Грицака. Звідтам етапом відправили усіх у Владімірский централ, В Красноярську я почав харкати кров’ю — придбав туберкульоз, — у мене виявилася двохкопієчна каверна. Тому попросив мене перевести від хлопців в «одиночку». А тим часом відбувається слідство над кожним каторжанином, і кожному з 130-и наших накинули по рокові та відправили транзитом по сім чоловік «столипінським вагоном» у Владімірский централ. А комітет окремо.

— В «Архіпелазі Гулаг» про взаємовідносини між НКВД, таємною політичною поліцією СеРеСеР, і світом блатних, який зневажав «гражданській мір», читаємо: «…Хто кого перевиховав: чекісти — урок? чи урки — чекістів? Урка, що прийняв чекіськую віру, — це вже сука, урки його ріжуть. Чекіст, що засвоїв психологію урки, — це впертий слідак 30–40-х років або вольовий лагерний начальник, вони в пошані, їх просувають по службі». До речі, «раскрой черепушку врагу народа» — така «ідеологія» підтримувалася чи не підтримувалася серед «блатних» табірним начальством в сталінських лагєрах?

— Блатні й енкаведисти, як два «блізнєци-братья», доповнювали одне одного. В основному, з блатних й набирався ВОХР («воєнізірованная охрана»). Більше ніде й ніколи в світі, кримінальні не мали такої влади над «політичними». А всі українські каторжани — політичні й скільки наших людей там кістками лягло — один Бог свідок… Але бандерівці, особливо наймолодші, ніколи не корилися. Я наведу один яскравий приклад з нашого табірного життя. По тому випадку, коли нас арештували 40 чоловік, четверо українців — політичних каторжан: Пельдер Тарас зо Стрия, мій ровесник, два кубанських козаки: один — Головко, а другого вже не пам’ятаю, як і четвертого в’язня — змовилися знищити нарядчика кримінальника Кучєрєнка, який мав 150 років судимостей, і який немилосердно знущався над каторжанами. Пронесли на зону ножі, після розводу його зарізали, ножі помили в коридорі начальника табору й поклали їх йому на стіл, і сказали: «Забери свого пса». Хлопцям добавили по рокові до їхніх строків, та й все.

Коротко підсумовуючи: коли в 1946 році «вори» ще зневажливо відносилися до політичних каторжан, то вже через рік як їх почали вирізати, тоді вони самі бандерівцям запропонували мир. Але цим я хочу сказати ще й іншу важну річ. Будь-який бандит, що вбивав і різав на волі невинних людей, займався розбоєм чи злодійством, був «соціально блізок» большевицькій владі. І хоч блатні цю владу відкрито зневажали, але вона допускала, що можна «пєрєковать любого матєрого прєступніка». Натомість політично засуджені за статею 54-ю КК УРСР, на все життя до смерті залишалися «політично неблагонадьожними». Більше того, їхнім дітям заборонено було поступати у ВУЗи, до речі, в мене мій син Степан так і не поступив.

Published on 14 May 2013