Розмовляла Ольга Ганенко

Він був першим

Доволі часто ми, приділяючи надмірну увагу одним видатним історичним постатям, просто забуваємо про інших, не менш важливих. Одних ми підносимо на п'єдестал слави, а інших при цьому залишаємо в тіні.

Доволі часто ми, приділяючи надмірну увагу одним видатним історичним постатям, просто забуваємо про інших, не менш важливих. Одних ми підносимо на п'єдестал слави, а інших при цьому залишаємо в тіні. На жаль, так сталося і з політичним та громадським діячем, ідеологом українського самостійницького руху початку 20 століття – Миколою Івановичем Міхновським. Саме про нього ми говоритимемо з істориком та публіцистом Віктором РОГОМ.

- Пане Вікторе, на Ваш погляд, Микола Міхновський гідний того, щоб нація про нього памятала?

- 31 березня 1873 року, отже 140 років тому, в селищі Турівка нинішньої Київської області народився Микола Міхновський. Я не впевнений, що для багатьох це ім’я про щось говорить. І це дуже прискорбно. Адже саме Микола Міхновський є тою постаттю, котра в часи зневіри, в часи національного занепаду, в часи державної безперспективності, ще на початку минулого століття, вперше голосно проголосив гасло «Одна єдина самостійна Українська держава від гір Карпатських аж по Кавказькі - республіка робочих людей». Властиво ці слова тоді пролунали ніби грім з ясного неба, ніби, скажу так трохи по-вульгарному, марення божевільного. Ніби клич якогось лицаря абсурду. І здавалося би жодного вигляду на реалізацію цього гасла не було навіть в дальшій перспективі. Але пройшло вже трохи небагато часу і це гасло стало реальністю в бурхливі часи національного відродження, в багряну добу української національної революції.

- Перш ніж стати активним учасником національно-визвольного руху, Миколі Міхновському довелося подолати складний шлях. Як він розпочав свою політичну діяльність?

- Як я вже сказав, Микола Міхновський народився недалеко від Києва, в родині священика. Вже з юних років активно став на шлях пропаганди української державності. Будучи ще студентом Київського університету імені Святого Володимира, правником, він вступає в Братство Тарасівців.

В березні 1891 року в Каневі, на Чернечій горі, на місці поховання Тараса Шевченка, група молодих патріотів – Іван Липа, Боровик, Грінченко, зрештою потім до них приєдналися і Міхновський, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, брати Шемети, ряд інших людей, проголосили створення Братства Тарасівців, котре ставило собі за мету проголошення української незалежної держави. Вперше в історії України як такої була створена організація, котра ставила собі за мету українську державність. Дещо пізніше влітку того самого року в містечку Глинськ Роменського району вони написали програму Братства Тарасівців, де саме цю мету офіційно і задекларували. І з того часу Микола Міхновський активно включається в ту діяльність. Пізніше створюється Революційна Українська Партія, РУП, в Харкові. І Микола Міхновський пише її програму, яка називалася «Самостійна Україна», котра пізніше вийшла друком у Львові. Саме в цій програмовій брошурі він проголошує гасла та основну мету цієї організації. І властиво це була навіть не програма якоїсь громадської організації, чи в перспективі політичної партії.

То була заголосна назва «Українська революційна партія», звичайно, на той час вона ще не могла зробитися такою партією, в нашому розумінні цього поняття. Але властиво ця брошура, написана дуже багато років тому, вона виклала основні і до цього часу актуальні програмові гасла борців за українську державу, за її розвиток і за її розбудову. Про що там йшлося. Про те, що властиво неправомірними методами на той час Росія окуповує Україну. Міхновський як адвокат, і то такий доволі серйозний і активний адвокат, впливовий і продуктивний, він аналізує Переяславські статті, Переяславську угоду між Хмельницьким і московським царем. І доводить, що згідно цієї Переяславської угоди Україна мала бути вільною державою, просто в Союзі, як рівний з рівним. І він доводить, що ця угода не дотримується. Тож є повне, юридичне, скажімо так, обґрунтування того, що Україна має бути вільною державою. Так було історично і так воно має бути в перспективі.

- Пане Вікторе, в той час багато людей боролися за незалежність, самостійність України. А чим Микола Міхновський відрізнявся від інших? Можливо Ви згадаєте приклади з життя Миколи Івановича, які б охарактеризували його в повній мірі?

- Міхновський також активно працює як адвокат, щоб захистити селян від репресій. В Лубнах за участь в повстанні засудили кількох селян на кару смерті. Міхновський був їх адвокатом. І він домігся того, щоб їх виправдали взагалі. Тобто ми усвідомлюємо який це шлях, від кари смерті, до повного виправдання. Він був принциповою людиною не лише в політиці. Сьогодні таких мало. Він був принциповою людиною і в особистому житті.

Олена Теліга в статті «Партачі життя» згадує цікавий епізод. Вражений успіхом Міхновського як адвоката відомий письменник Короленко, підійшов до Міхновського, щоб подякувати йому, привітати з успішним виступом. Міхновський демонстративно заклав руку за спину і сказав «Я зрадникам свого народу руки не подаю». Короленко тоді був російським письменником, російськомовним, хоча за походженням був українець. І потім Короленко згадував, що ці слова Міхновського спонукали його задуматися над тим, як він себе поводить, скажімо, як син української нації.

Інший такий випадок, коли на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, також виступали представники з різних країв України. Поїхали туди з Галичини, з Харкова. Міхновський їхав і ніби вони жартували між собою, їдучи в цьому вагоні на відкриття пам’ятника Котляревському, що якби от потяг зійшов з рейок, то вся б Україна залишилась без інтелігенції. От наскільки їх мало було, такої свідомої інтелігенції. І от вже виступаючи на відкритті пам’ятника Міхновський вийшов зі своєю доповіддю, зі своїм привітом і почав говорити українською мовою. Місцева влада йому заборонила - «говори російською мовою». Міхновський демонстративно вийняв привітання із конверта, поклав собі в кишеню і віддав порожній конверт представнику влади і сказав, що привітання написано українською мовою, і його вповноважили виступати українською мовою і іншою виступати не буде. Після цього всі виступаючі так само, під аплодисменти, йшли і замість привітів віддавали лише порожні конверти.

- Пане Вікторе, а як в подальшому склалася доля Миколи Міхновського?

- В часи національного відродження 1917 року Міхновський вже розуміє, що порожні слова представників Центральною Ради, Винниченка, Грушевського, інших, без підкріплення реальною силою не мають за собою перспективи. Міхновський займається творенням українського війська. Він проводить кілька українських військових з’їздів. Дуже багато українців з російської армії переходять на бік української держави. Про що йдеться? Йдеться про те, що частини українізуються. І це також був теж дуже цікавий процес. Було багато українізованих частин і пізніше навіть російська влада вже цей процес стимулювала. Бо українці були більш дисципліновані, більш організовані, і більш так войовничіші. Тобто були більш якісніші частини, які українізувалися на фронтах. І от ці частини шукають собі влади, шукають собі мети, для чого це все. Хто ними буде командувати, хто ними буде опікуватися, зрештою за що вони мають воювати. Проводяться з’їзди. Багато вояків приїхали на перший військовий з’їзд, другий військовий з’їзд...

Я думаю, як це все було Міхновському важко переживати, коли він бачив, що це все свідомо топиться в балаканині, нездатності це все організувати, чи навіть в нерозумінні чому це все треба організувати. Винниченко заявив, що нам, українським революціонерам, не треба ніякої української армії, нам взагалі ніяких армій не треба. Ми не за українську армію, а за те, щоб ніяких армії взагалі не було.

Це в той час, коли йшла Перша світова війна, в той час, коли більшовики здійснили переворот в Петрограді, в той час, коли вже більшовики оголосили війну Українській народній республіці! Міхновського в той час відправляють на румунський фронт, щоб він не ворохобив в Києві людей.

Після поразки українських визвольних змагань Міхновський не емігрує на захід, а опиняється на Кубані. Вже б здавалося вигляду на якусь українську державу немає. Міхновський, як зараз кажуть, «засвічений і спалений», бо знають хто він такий і чого він добивався і добивається. На Кубані він вчителює. І там він також займається українізацією українців, як це не парадоксально звучить. Тому, що більшість там були українці за походженням, але багато з них про це походження забули. І Міхновському за дуже короткий термін вдається в співпраці зі своїми соратниками, зокрема з Іваном Олексійовичем Марченком, який опиняється там дещо пізніше, українізувати практично цілу станицю.

До речі, після того вже в 1932-33 році ця станиця була практично повністю знищена під час Голодомору. Не залишилось живими з учнів Міхновського практично нікого.

Микола Міхновський вже пізніше, в 1923-24 році, перебирається до Києва, шукаючи собі місця, бо там вже на Кубані було небезпечно. І от він тут оселяється в Києві в родині своїх побратимів Шеметів. І бачить, що і тут йому виходу немає. Нестерпно стає його зболеній, зраненій, але нескореній душі. І в травні місяці 1924 року Миколу Міхновського знаходять повішеним в саду родини Шеметів в Києві. Властиво це ім’я дуже довго замовчувалося, лише з настанням незалежності про нього стали згадувати, писати, досліджувати його життя і творчість.

- Пане Вікторе, на початку нашої розмови Ви зазначили, що нині мало хто пам’ятає ім’я Миколи Міхновського. А в нього між іншим було багато соратників, послідовників. В чому полягає те головне, важливе, чому повинні памятати саме про цю людину українці?

- Він був першим. Ми завжди згадуємо і маємо згадувати перших людей. Тобто ті, хто вже йде за покликом, це люди світлі. А ті, хто перші підіймають цей прапор, і здавалося б зовсім в часи зневіри - святі. Я навіть не уявляю собі, щоби було, якби не було Міхновського в той час. Адже Міхновський покликав до національного життя і боротьби цілі покоління людей, я не перебільшую, саме покоління. Я вважаю, що сьогодні Міхновського треба перечитувати, Міхновського сьогодні треба вшановувати і виховувати на прикладі таких безкомпромісних, таких послідовних принципових людей нові покоління українців.

- Пане Вікторе, на Вашу думку, яких особистих якостей Миколи Міхновського не вистачає нинішнім українським політикам?

- Міхновський, як згадують сучасники, був дуже колоритною постаттю. Він був здоровий фізично, високого зросту. Був категорично принциповим, безкомпромісним. Але був адекватним ситуації, хоча був максималістом у своїх поглядах. Я думаю, що цей максималізм, ця безкомпромісність, мають бути зразком. Людина з хребтом. Не міняв, залежно від вигоди, своїх переконань. Йшов, як вважав за доцільне. Не був він снобом, і не був якимось кар’єристом. Я вже згадував про ці судові процеси над селянами, де він їх захищав. І це було не поодиноке явище. Хоча був з роду священників і був людиною, скажімо так, не бідною, але дбав про простих селян.

Я, до речі, пропустив ще одну таку галузь його діяльності, як видавничу діяльність. Міхновський був засновником і видавцем перших українських часописів. «Хлібороб», «Сніп»… Там, де ці видання поширювались, там де вони йшли у маси, там (це показали вибори в Державну думу), перемагали українські кандидати. Отже він займався і просвітницькою діяльністю.

Отже, чого бракує сьогоднішнім політикам з огляду на постать Міхновського. Як на мою думку, це принциповості і переконаності в своїх ідеалах. Я би сказав, у багатьох політиків сьогодні взагалі відсутні жодні ідеї, окрім ідеї власної кар’єри і власного збагачення, на превеликий жаль.

Це чоловік з хребтом, він мав свої принципи і відстоював їх у кожній ситуації, і властиво це та візія Великої України, про яку він так мріяв і за яку боровся. Він написав ряд програмових текстів. До речі, він навіть готував проект Конституції України. Є його такий цікавий текст «10 заповідей УНП», також на початку минулого століття. Тож він залишив по собі небуденну спадщину, як публіцист, як теоретик, яка й сьогодні є актуальною значною мірою. Залишив нам приклад бути людиною з хребтом, бути людиною з переконаннями, людиною з вірою. І вага великого заповіту Міхновського сьогодні лежить на нашому сумлінні: чи ми цей заповіт виконаємо, чи ми його, принаймні, усвідомимо.

Published on 2 April 2013