Розмовляв Андрій ЧЕРНЯК

Павло Подобєд: «Не скиглити, а діяти»

Кажуть що нація, яка не пам’ятає свого минулого, приречена позбутися майбутнього.

Кажуть що нація, яка не пам’ятає свого минулого, приречена позбутися майбутнього. Переконатися в правдивості цих слів можна, згадавши світову історію, коли народи, забуваючи про своє коріння, своїх прабатьків та героїв, переставали існувати. З іншого боку, нації, які жили за своїми національними звичаями і не забули хто вони є і звідки, й до сьогодні залишаються найрозвиненішими в світі. А чи пам’ятають про своє минуле українці? Чи знають про ті муки, які століттями доводилося терпіти нашому народові? Чи вшановують героїв, які намагалися протидіяти ворогам і віддали свої життя за волю і незалежність. Здається, за останні роки почали пригадувати. Минулого місяця ми бачили в мільйонах вікон поминальні свічки, запалені за жертвами голодомору 1932-33 років. З’явилося сотні пам’ятників та пам’ятних знаків. Упорядковуються братські могили та кладовища. Але займатися цим доводиться переважно ентузіастам, до яких належить і наш сьогоднішній співрозмовник, координатор Благодійної ініціативи «Героїка» Павло ПОДОБЄД.

- Пане Павле, вітаю вас. Отже, ви є координатором громадської ініціативи. Давайте нашу розмову розпочнемо з цього. Отже що таке ініціатива «Героїка»?

- Наша громадська ініціатива займається насамперед тим, що ми шукаємо і відновлюємо українські військові поховання, а також встановлюємо пам’ятники і пам’ятні знаки борцям за незалежність України. Йдеться насамперед про поховання вояків військ Центральної Ради, армії Української Народної Республіки, а також воїнів УПА, «Поліської Січі», бойовиків ОУН тощо. Такий от у нас фронт робіт.

- А як виник цей проект? З чого все розпочалося?

- Ми виникли як громадська ініціатива, з часу появи нашого першого заходу, першого пам’ятника у 2010 році. Це був наш перший проект. 23 серпня, на День Державного Прапора, ми урочисто відкрили в селі Зміївка Бериславського району Херсонської області перший наш пам’ятник. Це був такий оригінальний Меморіал борцям за волю України, який присвячувався воякам армії УНР, які неподалік від того села розбили загін більшовиків.

Відтоді ми вирішили наші заходи проводити регулярно, і кожен рік визначаємо собі певний фронт робіт. Намагаємося шукати людей які поділяють наші цінності не лише вигукуванням гасел «Слава Україні!» та «Героям Слава!», а й які можуть спричинитися в якийсь матеріальний спосіб. А саме коштами, будівельними матеріалами та своїми руками. До прикладу, в тому самому селі Зміївка, з якого ми почали. Там живе чоловік, який походить із Закерзоння. Його тато був вояком УПА. Він же депортований за акцією «Вісла» опинився на Херсонщині. Почувши, що ми таку акцію започаткували, він, будучи ковалем, безкоштовно викував гарний мистецький паркан для Меморіалу. Місцеві степовики-херсонці допомагали тим, що на возах перевозили з районного центру будівельні матеріали. Молоді 30-ти річні хлопці прокидалися о 4-й ранку, щоб встигнути 2-3 години перед жнивами попрацювати на будові Меморіалу. І це знову ж таки за «дякую», через те, що люди відчували свою причетність до цієї справи.

- Оскільки ви вже заговорили про людей, які долучаються до вашої справи, то давайте цю тему продовжимо. По-перше хто ці люди, і по-друге - як ви їх знаходите? Чи як вони дізнаються про вашу діяльність?

- Людей, які нам допомагають, знаходимо ми різних. От до нас відгукнувся народний депутат, вже можна сказати минулої каденції, Андрій Шкіль. Він був тією першою людиною, яка зробила такий суттєвий фінансовий поштовх, внесла свою лепту в цю справу. Згодом ми почали в різний спосіб, через різні друковані часописи, звертатися до людей з проханням підтримати якісь певні конкретні проекти. Так нам вдалося знайти майстра нашого, який зараз працює постійно - це Олег Собченко з міста Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Це людина, яка повернулася з Росії на свою малу Батьківщину, і вже тут, в Україні, він вирішив у такий спосіб якось прислужитися Україні, і щось зробити для своєї держави.

- Взагалі то в більшості країн перепохованнями загиблих воїнів, спорудженням пам’ятників та облаштуванням військових поховань займаються державні органи. Чому у вас з’явилося таке бажання до цього долучитися? Бажання звичайно благородне, але все ж?

- Гадаю для читачів, що постійно звертаються до цієї тематики, не варто розповідати хто такі герої, чому це потрібно робити і таке інше. Гадаю, що всі, хто читає цей текст, вже давно визначилися, на яку пошану заслуговують ті люди, які боролися за незалежність. Хотілося б наголосити на тому, про що можливо читачі ніколи не чули.

На території України за нашими підрахунками знаходяться тисячі поховань вояків армії УНР і напевне сотні поховань ветеранів армії УНР. Тобто тих, які не загинули в 1917-21 роках, а загинули вже пізніше внаслідок репресій, голодоморів, в іменних та безіменних могилах. Однак наші численні краєзнавчі експедиції, архівні пошуки, і перевірки на місцевостях, демонструють те, що радянська влада цілеспрямовано, планомірно, роками, десятиліттями працювала над знищенням місць культових поклонінь так званих. Тобто це цілий ряд армійських цвинтарів і окремих могил наших героїв, котрі були цілеспрямовано знищені.

- Гадаю прикладів навмисного нищення владою поховань українських героїв можна навести сотні. Пригадайте бодай кілька з них.

- Для того, щоб читач уявив собі про що йдеться… Місто Боярка, армійський цвинтар вояків армії УНР. Це колишнє село Будаївка неподалік від Києва. Це ділянка на цвинтарі, де було поховано 6-ро вояків корпусу Січових стрільців, які загинули в українській громадянській війні з військами армії Скоропадського, і один сотник Дніпровського полку Карпєкін. Сім поховань вже в післявоєнний період, тобто після Другої світової війни, були молотами побиті. Є люди, тодішні комсомольці, які нам самі розповідали, опускаючи очі в землю, що була вказівка іти і нищити конкретні поховання. Це поховання, де є відповідні підписи, зображення тризубу тощо…

Село Писарівка Вапнярського району на Вінниччині. Там, в одному селі лише, сім поховань учасників Першого зимового походу. Це молоді хлопці з усіх куточків України, від Кубані до Харківщини, які знайшли свій останній спочинок в цьому селі. Повністю винищені всі поховання. На місці, де були поховані наші вояки, їх останки викопали, облили кислотою. Згодом кістки засипали в землю, зверху засипали вапном, зверху поклали дошки та нагорнули землі, а потім посадили сад, в якому згодом поставили пам’ятник Леніну, аби молодята приходили після весілля йому вклонятися.

- А ще можна пригадати і Томашпіль Вінницької області. Там теж радянська влада, так би мовити, «подбала» про поховання українських воїнів.

- Місто Томашпіль на Вінничині. Похований там легендарний сотник Крижанівський, який залишився з трьома рядовими козаками прикривати відступ однієї з частин армії УНР. Він загинув в останньому бою і був похований з військовими почестями, військовою сальвою. Вже згодом наші наступаючі частини віддали йому таку шану. Через деякий час на місці їхньої могили з’явилася автостанція. А безпосередньо там, де похований сотник Крижанівський, поставили бензоколонку. Тобто все зробили для того, аби унеможливити розкопки цього поховання, щоб останки героїв можна було перепоховати та належним чином вшанувати. І таких прикладів безліч. Це, так зване, перше християнське кладовище в Одесі. Це просто такі дикі випадки, як на Львівщині: село Глинно-Наварія, де були поховані хлопці Херсонської охоронної сотні армії УНР, які відгукнулися на заклик уряду ЗУНР і як українці-східняки прибули на Галичину, аби дати відсіч полякам. Вони загинули в бою за Львівський вокзал. На місці їх поховання більшовики зробили штучний ставок. Отже не так багато в нас залишилося таких матеріальних святинь. І ми, представники Благодійної ініціативи «Героїка» (нас буквально декілька чоловік, об’єднаних цією ініціативою), ми дуже добре розуміємо, що знищення саме таких матеріальних символів робилося для того, аби вже згодом, зараз, в теперішні часи, можна було б сказати: – «Дивіться, немає могил, немає пам’ятників, немає ніяких святинь. Значить і боротьби ніякої не було».

- Отже місць, де поховані люди, які боролися за волю України, насправді, з тих чи інших причин, залишилося небагато. До їх збереження мають долучатися не лише громадські активісти чи державні органи. Мабуть сьогодні це справа кожного. І власне останнє на сьогодні запитання. Яким чином можна долучитися до справи, якою ви займаєтесь?

- Маючи таку нагоду, хотів би звернутися до всіх небайдужих. Сказати, що ми володіємо великою базою даних, таким реєстром воїнів армії УНР, армії української держави, УГА, і ми розшукуємо поховання цих героїв, місця спочинку яких невідомі. Що можете ви зробити – читачі, в своєму селі, в своєму містечку, чи великому місті, не витрачаючи жодних коштів на пошук таких могил. Просимо вас, будь ласка, відвідайте свій сільський чи міський цвинтар, і будь ласка, перепишіть прізвища імена та по-батькові і роки народження всіх тих чоловіків, які там поховані з датою народження від 1870 року до 1904 рік. Тобто це дата народження тих людей, які гіпотетично могли служити в армії УНР. Далі просимо надсилати цю інформацію на нашу електронну пошту heroic.spirit@gmail.com, або звертайтеся на нашу сторінку в Інтернеті geroika.org.ua. Пересилайте нам ці списки і ми їх перевіримо за нашою базою даних. Якщо нам вдасться встановити, що дійсно у вашому селі, селищі чи містечку поховані наші Українські герої, то ми обов’язково візьмемо ці поховання на облік, в разі потреби проведемо ремонт пам’ятника, або встановимо новий. Будьте українцями і робіть для цього конкретні справи. Як казали в роки громадянської війни у Сполучених Штатах «Не базікай – зроби щось». Нехай це буде і нашим гаслом.

Published on 3 December 2012