Спілкувався Сергій Пархоменко

Володимир Василенко: «Якщо будемо мати консенсус щодо нашої історії, ніяка Росія нам не зашкодить»

З відомим юристом, дипломатом, Надзвичайним та Повноважним Послом України у Великій Британії (1998-2002 рр.) Володимиром Василенком вдалося поспілкуватися під час заходу Молодіжного Націоналістичного Конгресу, який проводився для студентів КНУ імені Тарас

З відомим юристом, дипломатом, Надзвичайним та Повноважним Послом України у Великій Британії (1998-2002 рр.) Володимиром Василенком вдалося поспілкуватися під час заходу Молодіжного Націоналістичного Конгресу, який проводився для студентів КНУ імені Тараса Шевченка. Пан Володимир розповів дуже цікаві і, відверто кажучи, неочікувані речі про Голодомор і про його визнання з боку світової спільноти. Пропонуємо вашій увазі найцікавіше і найрезонансніше з того, що нам вдалося записати.

Євреї добивалися визнання Голокосту з боку ООН 60 років

- Пане Володимире, Ви були свого часу послом у Великій Британії. Як британське суспільство та британський політикум ставиться до України?

- Загалом до України і українців в Британії ставлення було досить приязним, нашу країну готові були підтримувати. Але ж якби Україна сама дотримувалася тих вимог і норм, яких вимагало західне співтовариство! Тоді і співпраця протікала би в іншому руслі.

- Чому Україні на міжнародній арені поки не вдалося добитися того рівня визнання Голодомору як Геноциду, як цього вдалося досягнути, наприклад, євреям з їх Голокостом?

- Я завжди казав нашим політикам: чого ви пнетеся в міжнародні організації, не завершивши справу визнання Голодомору в самій Україні, не завершивши розслідування, не притягнувши до відповідальності фігурантів справи? Нам чітко дали зрозуміти, що процес міжнародного визнання Голодомору геноцидом залежить від того, наскільки швидко буде дана оцінка цьому діянню в самій Україні. Євреї добилися визнання Голокосту на рівні ООН у 2005 році, їм знадобилося для цього 60 років! Але вони працювали, йшли до цього, дали правову оцінку цьому злочину, покарали винних. В політикумі Ізраїлю завжди був консенсус щодо питання Голокосту. А що можна казати про Україну, коли наші політики мають різну оцінку Голодомору, а деякі навіть відкидають сам факт злочину, що можна казати, якщо в самому суспільстві нема консенсусу?

- Наскільки російський фактор впливає на процес визнання Голодомору як геноциду світовою спільнотою?

- Звичайно, російський фактор серйозно впливає на цей процес. Але повторюсь: коли ми самі будемо себе поважати, коли будемо по іншому ставитися до таких дат в своїй історії, ніяка Росія не стане нам на заваді. Треба було ще в 2006-2007 рр. завершити розслідування. А у нас навіть в Законі існує колізія. Бо свого часу в проекті Закону про Голодомор, одним з авторів якого я є, ряд політиків, в тому числі і тодішній спікер Ради Олександр Мороз, замінили формулювання «Голодомор – геноцид української нації» на «Голодомор – геноцид українського народу». З точки зору міжнародного права це формулювання не зовсім вірне, адже геноцид – це винищення групи людей за національною, етнічною, расовою, релігійною ознакою. Українці є безперечно нацією, яку радянська влада збиралася винищити як таку.

Добре, що довели справу до суду. Але його вердикт вийшов в січні 2010 року, а це вже другий тур президентських виборів. А за цієї влади справа забулася і відклалася на невизначений термін.

Більшовики казали: «Втратимо Україну – втратимо голову»

- Які факти доводять спланованість злочину з боку радянського режиму проти українців?

- Влада робила все, аби винищити українське селянство як стан, а українців – як націю. Чому в багатій на хліб Україні і на Кубані був страшний голод, а в північних регіонах Росії, де хліб не заготовляють – ні? Бо влада необґрунтовано збільшувала норми здачі зерна, в селян вилучалося все, навіть домашні млини і жорна, щоб люди не могли нічого змолоти і приготувати щось подібне до хліба. Селянам було заборонено покидати межі свого населеного пункту під страхом репресій. Вони були приречені на смерть. Допомоги своєчасної не надавалося. І хоча деякі адвокати радянської влади говорять про десятки постанов про допомогу селянам в УРСР, але тільки-но ознайомившись зі змістом цих документів, стає зрозумілим, що ця допомога не була розрахована на більшість потерпаючих від голоду людей. Допомога надавалася колгоспам і часто вимірювалася наданням зерна для майбутніх посівних кампаній. Жодних дій, аби припинити голод, влада не робила.

Дехто каже, що в країні не вистачало зерна. Це нісенітниця. Зерно було, вони гнило на розподільчих пунктах, часто воно навіть не потрапляло на експорт, бо пропадало. До речі, експорт зерна був не головною статтею отримання коштів в бюджет СРСР, як дехто намагається це подати. За зерно Радянський Союз отримував на той час за рік близько 300 млн. карбованців. Тоді як, наприклад, на експорті нафти чи лісу державна казна поповнювалася на 1,5 млрд.!

І найголовніше: врожай 1934 року був МЕНШИМ за врожай 1932-33 років. Але голод в 1934-му, як відомо, вже припинився. Отже, голод був спланованим засобом знищити українське селянство, українців, які до 30-х років чинили опір колективізації і були тією силою, яка могла поставити під загрозу існування сталінської імперії. Як казали тоді самі більшовики: «Втратимо Україну – втратимо голову».

Території, де вимирали українці, заселялися росіянами

- Противники визнання Голодомору геноцидом української нації наголошують, що голод зачепив не лише Україну. Як можна їм заперечити?

- Для того, щоб позбавити їх аргументів, треба подивитися на карту районів, які найбільше постраждали від голоду. Ці території в своїй більшості були заселені українцями. Особливо це стосується Північного Кавказу і, зокрема, Кубані. На цій території в 1920-ті роки 70% населення були українцями. Після проведення політики українізації на Кубані сталінський режим відчув загрозу відродження тут українського національного духу. Тому окрім власне акції винищення українців Кубані було видано цілу купу постанов про деукраїнізацію краю, зокрема, постанов про переведення місцевих шкіл на російську мову навчання, про припинення друку українських газет, про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Тут козаків не просто морили голодом. За будь яку спробу чинити опір населення станиць піддавалося виселенню. Станицю оточували загони НКВД, які проводили зачистку. Виселені станиці заселялися неукраїнським елементом, перш за все – росіянами. Так, зі станиці Полтавської було виселено понад 90% місцевого населення і заселено червоноармійців. Саму станицю перейменували на Червоноармійську. До речі, подібним чином більшовики діяли і в Україні. В 42 райони найбільш постраждалих від голоду областей – Одеської, Дніпропетровської, Донецької, - було заселено 100 тисяч неукраїнського населення, переважно росіян.

Тому тим, хто заперечує ці факти, варто піднімати документи, літературу і вивчати, як все було в дійсності. А українській владі і українській громаді треба доносити правду про Голодомор не лише до світової спільноти, а насамперед до власних громадян.

Published on 28 November 2012