risu.org.ua

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): “Причина Голодомору випливає з комуністичної доктрини: якщо ворог не здається, його знищують”

Чи є богословське осмислення Голодомору, чому цю трагедію по-різному сприймають на Заході і Сході України і чи можна проводити паралелі між Голодомором 1932-1933 рр. і Голокостом?

Чи є богословське осмислення Голодомору, чому цю трагедію по-різному сприймають на Заході і Сході України і чи можна проводити паралелі між Голодомором 1932-1933 рр. і Голокостом? З такими та іншими запитаннями редакція РІСУ звернулася до архиєпископа Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) ІГОРЯ (Ісіченка).

— Владико, не раз нині можемо чути думку: як Бог міг допустити Голодомор. Інші ж кажуть, що це покарання за гріхи. Чи є богословське осмислення такого жахливого явища як Голодомор?

— Християнська теодіцея виходить із того, що безмежно добрий Бог не чинить зла. Зло з’являється там, де людина протиставляє себе Богові, зчиняє бунт проти Нього, легковажно прагне створити свій, альтернативний світ – без Бога, без євангельських цінностей.

Голодомор не є ізольованим епізодом з нашої минувшини. Він цілком логічно випливає з комуністичної доктрини, відверто сформульованої Максимом Горьким у назві його класичної статті: «Якщо ворог не здається, його знищують». Світ традицій українського сільського побуту, міцно зіпертий на християнську мораль і ритм церковного богослужіння, був ворожим більшовицькій утопії. Тому він був приречений на знищення з тієї миті, коли червоноармійські загони перетнули кордон Української Народної Республіки. Брак організованого опору окупантам, суспільна апатія, легковірне сприйняття пропагандистських обіцянок землі селянам чи «політики українізації» створювали передумови для геноциду. І хоча Голодомор 1932-1933 рр. був найбільш кривавим епізодом геноциду, його можна зрозуміти й гідно оцінити лише в загальному контексті протистояння червоної диктатури й жорстоко викорінюваних нею християнських складників нашого національного буття та їхніх носіїв у суспільстві.

— У ХХ ст. інші народи також піддавалися масовому знищенню, геноциду — євреї, вірмени. Чи можна, у такому разі, проводити паралелі між Голодомором, Голокостом і винищенням вірменів?

— Так, звичайно. Геноцид в усіх цих випадках однаково спрямований проти етнічних спільнот, що їх панівний режим уявляє перешкодою до творення або збереження імперії – Османської, нацистської, совєтської. Причому корені протистояння сховані не в політичній самоорганізації винищуваного етносу, а в його способі життя, моралі, свідомому чи підсвідомому почутті національної окремішности. І щоразу організатори геноциду демонструють відрив від власної релігійної традиції – чи то християнської або юдейської (нацисти, комуністи), чи ісламської (младотюрки).

— Минає 80 років після Голодомору. Чи Україна оговталася від цієї трагедії, зокрема, на ментально-духовному рівні? Чи зараз ще відчутні наслідки страху?

— Корисно було б порівняти карти національних втрат під час геноциду ХХ ст. із популярними з 2004 року картами електоральних симпатій мешканців різних регіонів України. Я не здивуюся, коли блакитні або червоні барви домінуватимуть у регіонах, що знелюдніли в міжвоєнний час від політичних репресій і голодоморів. Ідеологічна індоктринація, сполучена з переживанням небезпеки голодної смерти, що закріпилася в генетичній пам’яті, — могутня психологічна зброя. Нащадки тих, хто сприймав комуністичну окупацію 1917-1920 рр. як абсурдну випадковість, десятиріччями засвоювали важку науку виживання в імперії зла. Вони вчилися пристосовуватися, приховувати свої думки, завжди зберігати продукти на чорний день, тримати в коморі клунок із сухарями й чистою білизною. Вони відвикали допомагати один одному, ділитися з убогим, захищати невинно скривджених. Духовне оздоровлення цих поколінь вимагає часу, гідних довіри суспільних лідерів та інституцій, економічної справедливости. Як і кожен хворий, ці люди потребують доброзичливої уваги, любови, розуміння. Саме того, чого бракує посткомуністичному суспільству.

— Можливо тому на Заході України, де Голодомору 1932-1933 рр. не було, так набагато болісніше сприймають цю катастрофу, ніж на Сході?

— Я б не зважився порівнювати, де Голодомор 1932-1933 рр. сприймають болісніше. Сусідки можуть голосніше плакати за втратою матір’ю її єдиного сина, але закам’яніла від горя мати переживає цю втрату незмірно глибше. Для галичан голодомор став суспільною драмою, виявом брутальности комуністичного режиму. Для нас, східних українців, — це глибоко особиста трагедія, яка зачепила мало не кожну родину. Від неї можна було ховатися за пропагандистськими міражами, її можна було силоміць стирати з історичної пам’яти, але рубці від неї завжди лишалися на кожній душі. І те, що про голодомор довгі роки не можна було говорити при чужих, зовсім не означає, що його забули або легковажили. Мій 84-річний батько ніколи не забуде мертві тіла, які йому доводилося обминати на вулиці, або смерть свого знесиленого голодом дідуся...

— Від кого Ви вперше почули про страхіття Голодомору: від батька?

— Ні, від бабусі. Вона воліла розповідати про це, коли ми були на самоті й привчала ніколи не говорити про голодомор із чужими. Ці спогади були чимось глибоко сокровенним, не призначеним для сторонніх. Тим більше, ділитися ними з невідомими особами було реально небезпечним. Пригадую, згодом на фольклорній практиці (в 1975 році) літній селянин, котрий почав був відверто розповідати нам, студентам, про голодомор, помітив, що хтось із дівчат непомітно записує почуте. Як він від нас тікав!

— Нині про Голодомор можна говорити відкрито. Проте ті, хто його пережив, воліють мовчати. У чому, на Вашу думку, причина?

— Жертви Голодомору, як і будь-якої катастрофи, лишаються психологічно залежними від неї й не бажають повертатися до неї спогадами, знов і знов переживаючи біль втрат, відчуття власної безсилости. А ще дається взнаки невіра в щирість співрозмовників і в реальність суспільних змін в Україні. Живучи переважно в регіонах, очолюваних політиками просовєтської орієнтації, наші ветерани не відчувають себе звільненими від влади комуністичної бюрократії. А, отже, вони й тримаються чуйно, намагаючись не говорити речей, за які в старі часи були б покарані. Крім того, вони інстинктивно тікають від спроб визиску їхнього болю з політичною метою.

— Владико, скажіть, будь ласка, як же тоді на державному рівні відзначати цю дату Голодомору? Що потрібно зробити, щоби жертви цієї трагедії були пошановані, а живі винесли для себе урок?

— Пам’ять про Голодомор необхідно насамперед звільнити від політичних спекуляцій: самореклами на тлі хрестів пам’яти жертв національної трагедії, спорудження коштом злиденного бюджету монументальних споруд, влаштування галасливих процесій. Єдиний гідний монумент на вшанування мільйонів жертв геноциду ХХ ст. – це створення національної держави, здатної дбати про здоров’я й безпеку своїх громадян, вільної від домінування аґресивних ідеологій і партійного чи кланового волюнтаризму, чуйної до громадської думки. От довкола творення цього монументу нам і варто всім гуртуватися.

День пам’яти жертв Голодомору й політичних репресій же уявляється мені днем спокою та призадуми, для християн – днем заупокійної молитви. Зустріч із пам’яттю про загиблих мала б бути насамперед індивідуальною, спонтанною – чи то ця зустріч відбуватиметься в Церкві, чи біля запаленої в оселі поминальної свічки, чи біля хреста пам’яти. Для живих уроком з жорстокого досвіду геноциду, пережитого українцями, є неприпустимість суспільної апатії, мовчазного потурання злу, вільного чи невільного сприяння чужинецькій агресії. Без опанування мистецтва національної солідарности, зведеної на міцному підмурку братньої християнської любови, ми ніколи не зможемо відчувати себе захищеними від загрози нових геноцидів.

risu

Published on 23 November 2012