Розмовляла Христина Парубій

Любов Стернюк: «Про свого батька дізналася в одинадцятирічному віці…»

За роки Незалежності нам почала відкриватися правда про героїчну боротьбу УПА, щораз більше довідуємося про гідні подиву долі повстанців: героїчно-трагічні, сповнені високої ідейності та жертовності в ім’я України.

За роки Незалежності нам почала відкриватися правда про героїчну боротьбу УПА, щораз більше довідуємося про гідні подиву долі повстанців: героїчно-трагічні, сповнені високої ідейності та жертовності в ім’я України. Ми захоплюємось їх подвигом. Про них співають пісні, пишуть книжки, ставлять фільми. Вони - взірець для кожного українця. На прикладі їх життя виховується сучасна молодь, і, безперечно, будуть формуватися наступні покоління. Та, на жаль, ще дуже мало знаємо про тих, хто був поруч з мужніми воїнами УПА, їх рідних і близьких, хто неминуче розділив з ними їх гірку долю.

Як жили сімї українських партизанів, через які муки та страждання довелось їм пройти, про це знають тільки вони. Та кожен з них проніс свій хрест гідно.

Мені пощастило колись писати про дивовижну людину – крайового провідника Львівської округи, майора УПА Зиновія Тершаковця, який героїчно загинув у бою проти окупантів. А згодом я довідалася про складну долю його родини, зокрема його доньки Любов Стернюк, яка живе поруч із нами у Львові. Тому вирішила зустрітись з нею та її дочкою Оксаною Стернюк і розпитати про їх долю.

- Ваш батько небуденна постать у нашій історії. Та для Вас, його доньки, він довго був незнаним. Як і коли Ви дізналися, хто Ваш батько?

- Про свого батька я дізналась вже після його смерті, у 1956 році, коли мені було одинадцять років - зі сльозами на очах згадує пані Люба. В цей час я жила в Дашаві, у людей, яких приймала за своїх рідних. Свого батька я зовсім не знаю і не пам’ятаю, адже востаннє бачила його ще дуже маленькою. Мені ніхто не розповідав про нього, про його діяльність, тому що тодішні часи не дозволяли говорити про це, навіть вдома, в родинному колі. Знала лише, що маю батька, який загинув. Я не мала ніякої знімки тата, всі світлини я вже побачила у дорослому житті. Єдине, що розповідала нам мамця – те, що в тюрмі на Лонцького, а на той час вона вже була ув’язнена, було чотири трупи і її привели на впізнавання. Батько був дуже закривавлений, але мати впізнала його і зомліла. Ми досі не можемо довідатись, де знаходиться його могила, маємо лише припущення. Люди у Львові казали, що тіла із тюрем вивозили вночі та вивантажували на Личакові.

- Як склалася Ваша доля як дочки крайового УПА Зиновія Тершаковця?

- Від народження, я зі своєю мамцею жила в Дашаві, в прекрасних людей – в родині Камінських, які були переселенцями з Польщі. Мені було лише два з половиною роки, коли мою мамцю арештували у Львові. Як мені розповідали, вона завжди при собі мала необхідні побутові речі, бо знала, що за нею слідкують і в будь-який момент можуть забрати у відділок. І ось одного дня, моя мама не повернулася додому і не приходила ще довгих десять років. Це був 1947 рік. За офіційною версією казали, що мамця наробила «манки» в магазині, іншими словами - знайшли недостачу в приміщенні, де вона працювала. Але було очевидно, що арешт відбувся саме через діяльність її чоловіка. Я була ще зовсім маленька, тому людей, які нас прихистили в Дашаві я називала мамою та батьком і лише пізніше дізналась, що вони були мені нерідні. У третьому класі я вперше познайомилась зі своєю рідною сестрою Мартою, яка на той час, як і я, мала інше ім’я та прізвище. Жила вона у маминої сестри в Галичі, в її сім’ї росла, виховувалась, навчалась грамоти. Саме від Марти я дізналась про своїх рідних батьків.

Коли мамця повернулась із тюрми, я вже була у п’ятому класі. На жаль, життя склалося так, що з мамою я не могла зразу жити. Їй потрібно було шукати роботу в Галичі, куди вона повернулася і винаймала помешкання, тож мене на деякий час віддали під опіку до моїх тітки та вуйка в Сулимів, що під Львовом, тож п’ятий клас я закінчила там. Але мною почало цікавитись КГБ. У шостий клас мене влаштували в школу у Львові і поселили у дуже порядної пані, яка мала ще двох синів. В цій сім’ї до мене ставились дуже добре, але я не могла бути там одна. Мені було сумно. Тож одного разу я зібрала свої речі і пішла до названої родини з Дашави. В них у Львові на той час була одна кімната, та вони радо прийняли мене.

Уже після першої четверті шостого класу мамця мене забрала до Галича. Умови були такі, що, сідаючи за стіл, не завжди всім вистачало ложок. У цей час моя сестра вступала до Львівського університету. Всі іспити здала на відмінно, але місця у вищому закладі для неї не знайшлося – офіційне пояснення – через відсутність місць. Тоді вона поїхала в село шукати роботу, а мама працювала в ательє кравчинею. Вона була велика майстриня: вміла шити, вишивати, в'язати.

Через деякий час моя сестра вступила в університет аж в Одесі, на заочне відділення. Я в цей час закінчила одинадцятий клас і також неодноразово поступала далі, але всі мої спроби були марні. Тож я пішла на курси медсестер і працювала за фахом. Пізніше ми переїхали в Івано-Франківськ, де винаймали однокімнатну квартиру. Вже там я вступила в медичний інститут, а згодом перевелася до Львова, де і закінчила навчання.

Згодом я вийшла заміж за Богдана Стернюка і з цього часу живу та працюю лікарем у Львові.

- Як Ви довідались про свого дідуся?

- До моїх юнацьких років, у родині про нього мовчали. Я лише згадую, що були деякі здогади, а інформації про дідуся вкрай мало. Аби дізнатися щось про його життя, ми скуповували всі книги з книгарень, де було хоч якесь речення про нього. Ще за президентства Віктора Ющенка ми давали запит в державний архів. Однак отримали інформацію, що на наш запит матеріалів не знайдено. Ймовірно, що архівна справа Зиновія Тершаковця може бути в Москві. Ми також розпитували у очевидців факти із життя дідуся, складали його біографію по дрібних частинах, які вишукували у різних виданнях. Як виявилось родина дуже мало знала про його військову та політичну діяльність, адже тепер ми маємо набагато більше інформації про його життя. Навіть місце загибелі ми дізналися лише коли вийшла книга київського історика Володимира Мороза про Зиновія Тершаковця. За його даними, що базуються на дослідженнях матеріалів архівів КГБ, воно знаходиться біля села Малий Любінь. Для нас це дослідження є унікальна річ, адже на сторінках книги містяться найповніші відомості про дідуся. Дуже багато фактів вперше дізналися із цієї книжки. До прикладу, ми навіть не підозрювали, що Зиновій Тершаковець організовував підпілля ОУН в Полтаві. Заслуга автора також в тому, що він добре опрацював архіви та інші джерела. Вже після виходу видання, рік тому, в архіві був знайдений документ, який свідчив, що дідусь у бою не загинув, а лише був важко поранений і попросив, щоб його пристрелив побратим, аби не дістатися в руки ворогу.

Ще одна людина, котра велику роль відіграла у відновленні пам’яті про дідуся – це Іван Гель. Він родом з тої ж місцевості, що дідусь – сіл Якимчиці і Кліцко Городоцького району Львівської області, до того ж вони були родичами по мамі п. Івана. Зиновій Тершаковець був прикладом для Івана Геля. Я думаю, хоч він був політичний дисидент, але ідея збройної боротьби була дуже близька йому. В своїх інтерв’ю п. Іван завжди згадував, що дідусь був образ, на який він рівнявся з дитинства. У 2004 році Іван Гель організував у Львівському університеті наукову конференцію присвячену родині Тершаковців, з якої вийшло багато видатних постатей в історії нашого краю. Серед них Михайло Тершаковець – літературознавець, почесний член НТШ, дослідник творчості Маркіяна Шашкевича, Григорій Тершаковець – громадський і політичний діяч Галичини, посол до галицького та польського сеймів, Зиновій Тершаковець – крайовий провідник ОУН, командир ВО „Буг”, засновник видання „Літопис УПА”. Тоді ж було представлено багато спогадів та досліджень про нашу сім’ю. У свій час з ініціативи Івана Геля та за підтримки депутатів, міська Рада назвала вулицю честь родини Тершаківців.

- А що б Ви найперше розповіли своїй дитині про дідуся?

- (Задумується) Мене завжди вражав героїзм мого діда та тих, хто був поруч з ним у цій боротьбі. Я знала, що були тисячі людей, котрі не були командирами, та вони теж віддавали життя за свої переконання. Якби не було їхньої боротьби, то сьогодні були б інші історичні обставини. Це перше, що приходить на думку. Друге – це те, що мій дідусь був справді видатною постаттю. Він загинув у 35 років – зовсім молодою людиною, але стільки мужніх кроків і відважних справ встиг зробити у своєму житті. Його батько, мій прадід, Григорій Тершаковець, теж був людиною з мужньою громадською позицією, яку твердо відстоював протягом всього свого життя. За це він двадцять два роки провів у польських та радянських тюрмах і таборах. Тому дідусь мав на кого рівнятися. Тож, думаю, що наступні покоління нашої родини будуть мати з кого брати приклад у житті.

- Що для Вас означає бути внучкою упівця?

- Кожна людина повинна робити свої власні вчинки у житті. Але, у нас є наша історія, і ми зобов’язані пам’ятати про те, як жили попередні покоління, рівнятися на них приймаючи ті виклики, які нам ставить життя у сучасному світі. Ми повинні достойно прожити наше життя, як прожили своє життя наші діди.

Published on 24 September 2012