Спілкувався Сергій Пархоменко, УІС

Тарас Компаніченко: «Я цю владу не люблю і під неї не прогинатимусь!»

Визнаний сучасний український бандурист, лідер гурту «Хорея козацька» Тарас Компаніченко

Визнаний сучасний український бандурист, лідер гурту «Хорея козацька» Тарас Компаніченко розповів про своє козацьке коріння, про те, як «совєти» вкрали наш фольклор, про те, чому не любить нинішню владу та про свої стосунки з Олегом Скрипкою та Віктором Ющенком.

- Як сталося, що Ви опинилися в музиці? Хто Вас привів у музику?

- Батьки багатьох дітей хочуть розгледіти в своєму чаді музичність, це я зрозумів, сам будучи батьком. Так було і зі мною. Не пам’ятаю скільки мені було років, як мені подарували маленьку сувенірну бандурку. У нас були на грамплатівках записи, пам’ятаю, під них співав «Жито мати полола…» та «Червону руту». У нас були не рідкістю домашні співи в колі родини. Народні пісні співали, стрілецькі, хоча боялися, щоб зайві люди їх не почули.

Потім батько привів мене на клас бандури в дитячу музичну школу. По-справжньому почала вона мені подобатися, коли став підбирати на бандурі пісні, п’єси. Далі я дійшов усвідомлення необхідності інших музичних дисциплін, так от потроху і опинився в музичному мистецтві.

- Відомо, що багато пісень доби визвольних змагань 1917-1920 рр. в українського народу вкрали. Які з них Ви могли б назвати?

- Таких дійсно багато: «Там вдалі за рєкой…» - в оригіналі «Розпрощався стілець зі своєю ріднею». Коли я виступав, мене часто просили виконати саме оригінал цієї пісні. «По долінам і по взгорьям шла дівізія впєрьод…» - це «Розпрягайте, хлопці, коней…», «Как родная меня мать провожала» – «Ой що це за шум учинився, як комар та на мусі оженився». Пам’ятаю, в нас ще співали «…як Петлюра на Вкраїні появився».

Ми теж запозичували, але переважно в період Другої Світової війни. Справа в тому, що Українська Повстанська Армія користувалася музикою, розтиражованою через дротове радіо чи через грамплатівки. Наприклад, «Катюшу» виконували з українським текстом. Я зустрічав в «Літописі УПА», присвяченому її пісенному надбанню, багато пісень на мотив радянських. Наприклад, на мотив «На позіцию дєвушка провожала бойца» виконується повстанська пісня «На покинутих згарищах сумно віють вітри». Або «Все вище і вище, і вище несім жовто-синій прапор»…

УПА не крала, а перепрограмовувала радянські пісні. Таким чином повстанці боролися з інформаційним простором «совєтів». Наприклад, вони виконували на свій манер «лезгінку», «Суліко» на слова «Хай землю виорять гармати». «Суліко» взагалі була однією з улюблених пісень Сталіна. Її зробили в пику вождю – антисталінською.

Але в чому різниця УПА – вони не крали і не приховували, що це запозичена пісня. А «совєти» крали і ніколи не визнавали, що запозичали чужі пісні, але видавали за свої.

- Чи були у Вас в роду кобзарі, козаки, стільці, вояки УПА?

- Козаки були і по батьковій, і по материній лінії. Якщо Ви побуваєте в Скадовську на Херсонщині і Вас спитають «Звідки Ви?» і Ви відповісте «З селища Красного», то Вам одразу скажуть «Ну, так то ж козаки!».

По материній лінії були козаки Дехтяренки – з Харківщини, вільна козацька слобода Деркачівка. Дід по батьковій лінії загинув у 41-у в «сталінських котлах», предки матері були репресовані в 1930 році, вивезені на Північ, там, в Архангельській області, народилася моя мама. Темна історія з моїм дядьком – братом батька, чи був він в УПА-Південь… Два двоюрідні діди загинули в так звану «громадянську війну», третій був у морській піхоті і пройшов Другу Світову війну.

Я спілкувався і з тими, хто воював в УПА, і тими, хто воював в Червоній або Красній армії. Цікаво, що насправді ніколи між українцями з обох військових формувань не було антагонізму. Червоноармійці розповідали про війну без пафосу, казали страшні речі про окопи, шквали атак, як ішли під кулі без зброї, без шоломів… Ті, хто потім опинилися в Гельсінський спілці, казали, що УПА воювала за Україну, а ми – ні…

Мій друг - віце-президент Інституту колекціонерства при НТШ у Львові – якось попросив свого діда розповісти про січових стрільців. То дід казав: «Січові стрільці за Україну воювали. А ми ні. Ми були гарматним м’ясом. Ми воювали за Австрію».

Це є фундаментальна відмінність в усвідомленні. Коли людина мислить, усвідомлює, то вона може оцінити свою діяльність і діяльність інших людей чесно і щиро. Ті, хто воював «за Родіну, за Сталіна» мають визнати, що були гарматним м’ясом. А якщо міфологізують – значить були десь в загородзагонах.

- Коли Ви відчули, що є патріотом України?

- Все формується поетапно. Це як пазли, з яких ти складаєшся - складаєшся у патріота. Пам’ятаю, в другому класі ми співали «Можна все на світі обирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Співали і плакали. Ми, хлопці, ще в матроських безкозирках її виконували.

Ми дуже дивувалися, коли вчителька зверталася до нас російською. У нас були україномовні родини, дома спілкувалися українською. Якось прийшов додому, говориш російською, а мама говорить: «Тарасику, ти що, мами не любиш?»

Потрапили мені до рук і українські гроші, ще в брежнєвську добу, я почав малювати тризуби. Знайшов у бібліотеці книжки про козацтво, читав Шевчука, Малика… Батько якось сказав: «Якщо ти почуєш, що мене назвуть «бандерою», то знай: Бандера був розумним чоловіком». Така собі то була передшкільна настанова.

Я якось запитав у мами, а це був 81-й або 82-й рік, чи вона за самостійну Україну. Вона тихо сказала «Так, я за самостійну Україну».

Друзі у мене були з одного кола – українського, у нас було українське середовище. Потім прийшов до Гельсінської спілки, там було коло однодумців, із захопленням слухав майбутнього патріарха Романюка, Лесіва, Степана Сапеляка, Миколу Руденка, Сверстюка… Бачився з ветеранами ОУН-УПА, зокрема, з Євгеном Стахівим, який розповідав, як розвивалося націоналістичне середовище на Донбасі, як німці нищили націоналістів в Одесі чи Дніпропетровську… Так наша минувшина формувала з нас патріотів у сьогоденні.

- Ви виконували старовинні козачі пісні на вечорі Кубанської пісні. А чи особисто Вам судилося бути знайомим з кубанськими кобзарями? Чи вивчали щось про кубанське кобзарство?

- Я був особисто знайомий з Олексієм Нирком, автором великої праці по кубанському кобзарству. Так само доводилося мені спілкуватися з Ренатом Польовим – дослідником Кубані, одруженим на козачці; з Супрун-Яремко Надією, авторкою докторської праці «Пісні українців Кубані», що проводила дослідницьку роботу цілих 30 років. Можна сказати про Дмитра Білого, він історик з Донецька, кубанський козак. Через нього Микола Будник – бандурист - спроваджував музичні інструменти на Кубань.

Мав щастя слухати кубанського бандуриста Василя Ємця, коли був у Канаді у кобзаря Віктора Мішалова. То він мені поставив послухати не випущену грамплатівку Ємця. Це була фантастична музика, той грав на такому придуманому інструменті – величезній бандурині, Карпатську сюїту виконував.

Цікава специфіка бандуристів на Кубані – це те, що у них не було сліпців. Деякі кажуть, що і бандури не було, що вона з’явилася лише внаслідок діяльності «Просвіт» наприкінці 19 ст. Дехто заперечує, що у священників Кубані цей інструмент таки був. Але бандуристи просто виконували пісні у себе по станицях, не будучи сліпцями.

- Відомо, що ви є кумом знаменитого українського виконавця Олега Скрипки? Що дав Олег особисто Вам і що Ви дали йому?

- Олег дав мені віру в себе. Коли він почув, як я виконує епос, він підійшов до мене, сказав: «Я і не знав, що у нас хтось цим займається». А йому в свою чергу було цікаво пізнавати ті світи, які я відкривав в українській культурі…

- Багато хто критикує слова Олега про те, що з владою треба співпрацювати, а не тільки боротися. Як Ви можете це прокоментувати?

- Я навіть не хотів би коментувати. Я особисто цю владу не люблю. Олега люблю, а владу – ні. Не можу нікого судити, кожен сам вирішує, що він робить для досягнення своєї мети. Політика – це мистецтво домовлятися. Побачимо, хто кого зможе переумовити: чи влада Олега, чи Олег владу. По ділам побачимо!

- Чи поділяєте Ви думку, що митець повинен бути в опозиції до будь якої влади?

- Я будь якій владі не зовсім довіряю. Але є здоровий глузд. Я ніколи не прагнутиму до руїнництва. Я не буду в опозиції до всіх, аби тільки своє еґо задовольнити. Має бути позиція незалежності від влади. Треба бути гідним. А гідність – це не запобігання, не лизання, не страх.

Наприклад, я дружу з родиною Ющенків, хоч зараз це непопулярно. Дружу вже після того, як Віктор Андрійович перестав бути президентом. Але я ніколи не був тим, хто лизав дупу, аби отримати якісь дивіденди, а зараз поливає брудом… Я, наприклад, ніколи не кричав «Ющенко - Так!» і «Разом нас багато, нас не подолати!», бо не ці гасла вели нас в 2004 році. Нас тоді вів здоровий глузд проти безумства. До влади треба бути рівним, а не лизати зад і прогинатися під неї!

- Яке Ваше життєве кредо?

- «Бог і Україна» - моє кредо. Щоб на цій землі ми могли в повній мірі реалізувати закони, покладені Богом, щоб зробити людей щасливими, щоб слава цієї землі дійсно була славою Божою. Іншими словами – все, що є найкращим в нашій землі, має здобути славу в усьому Світі!

Published on 2 July 2012