Розмовляв Петро МАЦАН

Мова і нація: як здолати колапс?

Недавно прийнятий у першому читанні закон «Про засади державної мовної політики» знову розітнув, наелектризував українське суспільство.

Недавно прийнятий у першому читанні закон «Про засади державної мовної політики» знову розітнув, наелектризував українське суспільство. Цю загрозливу для української державності ситуацію ми попросили прокоментувати публіциста і політолога, керівника Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова Олега БАГАНА.

- Чи реальною є загроза розколу нашої країни внаслідок такого непродуманого рішення? Що є джерелом деструкції?

- Пригадую, британська контррозвідка ще у 1991 р. пророкувала розкол України через надмірні регіональні відмінності. Але не сталося. Спрацювали, очевидно, як соціальні, так і геокультурні ресурси країни, тобто українців у більшості об’єднали якісь господарські зв’язки та інтереси, і водночас задіяли містичні відчуття цілісності національного простору: від Карпат до Приазов’я. Бо ж сусідня Молдова все-таки розкололася…

Так, через вдаване піклування про російську мову влада відволікає увагу суспільства від власних економічних і політичних провалів; так, тільки через заклики обороняти все російське і боротися з усім українським в Україні (як це парадоксально і страшно звучить!) вона може згуртувати своїх виборців; так, надто слабкою, неорганізованою, ненадійною виявилася офіційна парламентська опозиція (хоча є ще й позапарламентська дуже чисельна опозиція до влади, яка не виявлена на рівні парламенту через загальну неякісну структурованість усього українського табору). Однак усі ці факти і тлумачення насправді не розкривають до кінця драматизму політичної ситуації в Україні, й, що прикро, більшість політиків і політологів не хочуть аналітично виходити поза ці факти і тлумачення.

Проштовхування нового мовного закону, як і системні зміни в сфері інформації, в освіті й культурі України, насправді є виявами нового масштабного і цілеспрямованого наступу російського шовінізму та імперіалізму в нашій державі. Цей наступ, властиво, триває безперервно від 1991 р., але біда, що політики з українського табору так само систематично закривали на нього очі, переконували українську частину суспільства в тому, що поступово русифіковані пласти соціуму (а це близько половини населення країни, залежно яку міру русифікованості й денаціоналізованості брати за визначальну) приймуть українську ідентичність і увіллються у наше спільне державотворення. Це був самообман, а за самообман у політиці, як відомо, треба платити. От тепер ми розплачуємося тим, що на 21-му році незалежності сформувалася кількамільйонна маса в суспільстві, яка фактично не визнає української державності й не хоче асимілюватися ні громадянськи, ні культурно в український національний простір.

Ця маса здобула собі більшість на рівні парламентського представництва і почала переформатовувати державу під неукраїнські, колоніальні виміри. Зрозуміло, що ці процеси йдуть так інтенсивно, бо цю антиукраїнську масу підтримує стала в своєму імперіалізмі Росія, яка в усіх своїх офіційних та неофіційних геополітичних стратегемах не бачить Україну суверенною державою.

Реально наша держава така розхитана, бо в ній діють три національні формації, а саме: етнічні українці, які мають національну свідомість і програму; малороси (або ще креоли), змутовані внаслідок російсько-радянських політико-гуманітарних експериментів і посттоталітарних травм, вони зараз прагнуть виробити якусь свою окрему ідентичність, будучи надто відірваними від українських етно-духовних основ, і росіяни, які переважно вперто не приймають української ідентичності. Об’єктивно йде повільний процес формування української національної свідомості в середовищі малоросів і росіян, особливо серед молодшого покоління. Цьому, правда, сильно перешкоджають віяння космополітичного лібералізму, що поширюється з Заходу, особливо через маскультуру і примітивні ЗМІ.

За Х.Ортегою-і-Гассетом, нація втратила (не до кінця, правда) візію проекту майбутнього. Зараз цих людей мобілізував агресивний російський шовінізм, який має свою давню традицію (євразійська імперія ще від Петра І), свою якісну ідеологію (більшість російських політичних теоретиків і філософів ХІХ-ХХ століть були імперіалістами), свою ментальну динамічність (від російської історії вони перейняли нестримне прагнення когось усувати, перетворювати). Якби українські політики не закривали очі на факт російського шовінізму в Україні, щось робили для того, щоб його ослабити і дезорієнтувати в наступі, то сьогодні ми б не отримали такого несподіваного удару від нього.

Великою стратегічною помилкою українського політичного табору в 1991р. було те, що він пішов на компроміс із комуністичною номенклатурою, не боровся за її цілковите поруйнування і погодився на те, що наша нова держава стала спадкоємицею УРСР, а не УНР, тобто незалежної української держави 1918р. (хоча такі ініціативи націоналістів існували). Це, по-перше, тепер дає підстави антиукраїнським силам твердити, що вони є повноправними співзасновниками сучасної української держави і фальшиво доводити, що проросійська частина соціуму нібито щиро розбудовувала соціалістичну державність у 1920-1991 рр. і тепер має всі законні права, в т.ч. ідеологічні та культурні, формувати цю державність на свій лад, як проросійську. По-друге, це позбавило нас можливості юридично оцінити прихід російської радянської влади у 1920р. як зовнішню окупацію, а далі – визначити період комуністичного правління в Україні як систему тоталітаристської організації геноциду проти етнічних українців і злочинів проти людства. Оскільки Росія є правонаступницею СРСР, то, відповідно, вона зараз мала би відповідати перед Україною і всім світом за ці гігантські злочини проти людяності й цивілізації, як відповідала і відповідає до сьогодні Німеччина за злочини своїх нацистів, які, як відомо за елементарними підрахунками, були набагато скромнішими за масштабами від злочинів більшовиків.

- Чому російський шовінізм такий агресивний?

- Він має дуже давню історію. Коли слов’яни, в’ятичі й радимичі, у 7-12 ст. почали колонізувати простори сучасної центральної Росії (східноєвропейську рівнину), то вони зустріли тут чисельні племена угро-фінів (меря, весь, мордва, черемса та ін.), які перебували на значно нижчому культурно-соціальному рівні. Так у майбутніх росіян з’явилося велике почуття зневаги до гігантської людської маси, яка оточувала їх – здебільшого мирна, інертна, темна, безвольна і безхарактерна (ці риси часто проявляються і в російському менталітеті, оскільки згодом росіяни асимілювали, увібрали ці етнічні характеристики угро-фінів, звідси, наприклад, походить і славетне російське п’янство). Прийнявши християнство, ці в’ятичі й радимичі з особливим фанатизмом повірили у свою місію сіяти світло серед «диких» угро-фінів. Так зародилося знамените російське фанатичне, нетерпиме, герметизоване православ’я. До 16 століття московити загартувалися у переконаності про свою вибраність панувати над іншими, перейнявши від Візантії ідею «Третього Риму», від Золотої Орди – ідею світової імперії і розвинувши ідеологію постійної боротьби із католицтвом, із загрозливим Заходом, з волзькими мусульманами-татарами. У 17 ст. шовінізм, тобто нетерпимість до іншого, прагнення поглинати інакшого, зневага до відмінних форм культури, міцно увійшов у ментальність росіян.

Квінтесенцією шовіністичної політики стало правління Петра І (рубіж 17-18 ст.), який перетворив загарбування чужих земель у природний стиль поведінки російської еліти. Знаменитий британський історик Норман Дейвіс назвав це bulimia politica – невситимість політична, це коли держава виправдовує своє існування не якістю управління, а розширенням своїх територій. Протягом 18-19 ст. російська політика і культура наповнилися тисячами теорій, ідеологем, містичних імпульсів, які обґрунтовували «велич», «наступальність» і «нетолерантність» російської поведінки в історії. Вершиною цих ідеологій були, наприклад, писання Н.Данілєвського чи К.Лєонтьєва, які переконували, що Росія, як мінімум, має панувати в Євразії, має ненавидіти Захід, має асимілювати в собі всі народи, які підкорила, захопити Константинополь і стати центром планети. Поставлені на рейки пишної імперської влади і пропаганди, ці ідеологеми глибоко і широко увійшли у ментальність російського народу, який не розуміє навіщо, але рветься захоплювати нові землі, ненавидить «Захід» і «католиків», не толерує інших.

Відтак у Росії цілком нема націоналізму, націоналістичної свідомості, бо вони підмінені шовінізмом та імперськістю. Про це, на жаль, майже не згадують у нас і помилково називають російський імпершовінізм «націоналізмом», так пише, зокрема, й визначний мислитель і культуролог Оксана Пахльовська, суттєво дезорієнтуючи у принципах та поняттях націю, хоча пише дуже проникливо і переконливо. Відсутність націоналізму – це велика трагедія Росії. Саме націоналізм надає органічності, гідності, здорового саморозвитку кожній нації (на його базі реалізувалися майже всі успішні народи Європи). Натомість росіяни, за дуже рідкісними винятками, підмінюють національне самозаглиблення і самоствердження (націоналізм) експансивністю, нетолерантністю до кожного інакшого, великодержавністю, бо ж як інакше пояснити, що мільйони з них, народившись і вивчившись в Україні, вперто не сприймають української мови, такої близької як східнослов’янської, такої «по-православному» духовно спорідненої їм, такої культурно «одноджерельної», як переконує імперська пропаганда. Висновок простий: широка теорія «братерської» близькості не стимулює їхньої любові до нас, а навпаки – лише посилює прагнення асимілювати, розчинити в гігантському просторі євразійської імперії.

Україна в імперській стратегії росіян займає центральне місце: це край, звідки до них прийшло християнство і висока київська культура 11-13 ст.; це простір, який відкриває їм Чорне море і рух на південь; це людність, яка збагатила їх морально і соціально в століття протистояння угро-фінам і татарам та інтелектуально – від 17 ст., давши основи європейської освіти й культури, коли тисячі українців пішли на службу імперії; це земля, яка дає великі багатства і вихід у Середню Європу та відкриває заповітний Захід, Захід, якого кожний москвин ніби ненавидить, але якому скрито вельми заздрить, перед яким відчуває містичну насолоду самоствердження і водночас комплекс неповноцінності (як у фільмі «Брат-2»: дійти до епіцентру Заходу, до Нью-Йорку, і сказати західній людині, що він не боїться її). Відтак боротьба за Україну для російської людини є чимось органічним (як це не парадоксально).

До цієї боротьби треба бути готовими, а не розслаблювати націю утопіями про «порозуміння» і «східнослов’янське братерство», чим переважно займаються наші політики. Зараз ми так ганебно відступаємо, бо не були готові до жорстокого удару шовінізму.

Якби, наприклад, ще у 1990-і роки (як про це говорили окремі політологи-націоналісти) були розвинуті теоретично положення про шовінізм як про позазаконну ксенофобію, якби були вжиті, відповідно, санкції до шовіністичних російських організацій та осіб, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу, то сьогодні ми б не мали таких проблем із уже утвердженою (навіть виправданою філософськи) ідеологією шовінізму й цілим шовіністичним рухом в Україні. Натомість більшість українського політикуму пішла за лібералами, які сподівалися «по-європейськи» перевиховати російських шовіністів, і програла, закономірно.

- У чому Ви бачите вихід, як позитивно розв’язати національну проблему в Україні?

- Передусім треба чесно проаналізувати причини тривалих поразок українства у нібито своїй державі. Треба визначити головні стратегеми державного розвитку і пропагандивно їх утверджувати у свідомості нації. Рух уперед можливий тільки тоді, коли винуватці глобальних провалів будуть виявлені і відповідно покарані, усунуті як перешкоди зі шляху розвитку. Не можна боротися за щось часткове, за ту ж мову, потрібні цілісні морально-ціннісні, ідеологічні зрушення в Україні. Ми сильно вражені корозією безвідповідальності, імітаторства патріотизму. У нас людина може, наприклад, цілком провалити, спрофанувати діяльність місцевої «Просвіти» і одночасно отримати звання почесного громадянина міста; може безкарно вкрасти громадські гроші й згодом вимагати ще на якісь безглузді, невартісні проекти і т.ін. Тобто реально суспільство перетворене через тотальну безпринципність у драглисту масу – сонну, безідеальну, неорганізовану і хаотичну у своїх інтенціях. Це розуміє і влада, і тому веде себе так цинічно й нахабно: вона впевнена, що такому суспільству потрібна лише «тверда рука».

Люди так збайдужіли, бо не вірять своїм «вождям». Відтак дуже потрібними є приклади принципової поведінки провідників громадських і політичних організацій. Якщо будуть зроблені якісь реальні кроки, будуть прийняті якісь тверді рішення, люди потягнуться до таких організацій.

В ідеологічній сфері потрібне переосмислення ідей лібералізму, який сьогодні домінує в українському політикумі. У специфічних українських умовах він лише збільшує драглистість української громади. На Заході лібералізм має коріння в традиціях самоуправління ще середньовічних міських комун, чого в Україні нема цілком. Тому там він виходить із засади суворої відповідальності за життєздатність громади, а в нас він означає тільки максимальну свободу індивідуума і його безвідповідальність перед Традицією, Нацією, Духовним Імперативом. Тому в Україні пропаганда лібералізму обернулася не в системне формування громадянського динамізму, як на Заході, а у сплеск плебейства. Головні теоретики лібералізму вдають, що не розуміють цього, або називають цей факт, але не пробують критично оцінити лібералізм. Проте вони інтелектуально домінують, і це створює колапс.

Потрібною є реабілітація в суспільній свідомості ідейних традицій націоналізму і консерватизму, які здатні виховати в суспільстві національну гідність, героїчну почуттєвість, відповідальність, органічність у культурі, шляхетність і широту політичного мислення і т.ін. На жаль, ці традиції великою мірою дискредитовані кон’юнктурниками, профанаторами й імітаторами, тому потрібні якісні й кардинальні трансформації правого табору в Україні.

Повага до української мови зростатиме, коли її носії демонструватимуть принциповість, динамічність громадянської поведінки, коли сама українська культура ставатиме щораз привабливішою. Чи можна, скажімо, привабити до українського мистецтва сучасника, регулярно ставлячи п’єси примітивного змісту – «Сватання на Гончарівці» чи «Кайдашеву сім’ю», – як це є в нас майже повсюдно, особливо на провінції? На прикрість, усе українське переважно асоціюється в суспільстві з вторинністю, примітивністю, дрібністю в почуваннях і візіях, і тому так повільно йде процес навернення до українства.

Малоросійська (креольська) частина українського соціуму піде лише за Силою (бо вона не вміє бути самостійною у своєму виборі). Зараз силу вона відчуває з боку Росії, з боку агресивних ідеологем місцевих шовіністів. Це й стало соціальною основою для прийняття мовного антиукраїнського закону. Відтак наше завдання: знайти ресурси для демонстрації сили, для нарощування наступальності, для ефективного розвитку інформаційних сфер і середовищ української культури. Таким позитивним прикладом може бути Форум видавців у Львові, де українська культура і думка пульсує, але це поодинокий, на жаль, приклад.

Іншими словами, справа оборони української мови не лежить тільки у площині юридичній. Навіть якщо ми забезпечимо нашій мові усі законні права і підстави для розвитку, вона однаково може занепадати через відсутність якісної моральної та емоційної складової. Пам’ятаймо про гіркий досвід ірландців та валлійців, басконців та бретонців: сфера функціонування їхніх рідних мов катастрофічно звузилася через наступ англійського та французького культурних імперіалізмів. Російський культурний імперіалізм ще загрозливіший, бо він всуціль зіпертий на шовінізм, на тотальне знищення іншого, на відміну від все-таки демократичних за духом англійців і французів.

Перед Україною, як і на початку ХХ століття, про що з тривогою писав Дмитро Донцов ще у 1911р. (стаття «Національні гермафродити»), стоїть етнопсихологічна та культурологічна проблема «Провансу», тобто підміни національної самосвідомості на свідомість етнографічної групи, втрати високих та героїчних регістрів культури і самозамикання у вторинності. До цього з руйнівними стимулами додається сучасна культура постмодернізму, яка пропагує егоцентризм, девальвацію вічних вартощів (нібито для максимальної свободи особи) і вириває людину з національної органічності. Якщо ми не будемо відкрито і чесно осмислювати ці болючі проблеми, то й надалі утримуватимемо націю у стані напівсну, у світі декорацій самообману і реальної стагнації, про що так відверто і гостро сказала недавно Ліна Костенко в романі «Записки українського самашедшого».

Published on 19 June 2012