Газета «Галицька зоря»

Найбільший філософ українського націоналізму

2-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова, який має тематичну назву «Культурологічна та історіософська есеїстка (1911–1939 рр.)»

2-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова, який має тематичну назву «Культурологічна та історіософська есеїстка (1911–1939 рр.)», з успіхом був презентований в авторському культурологічному проекті Ірини Фаріон «Від книги до мети». Ми розмовляємо з відповідальним редактором, упорядником, автором передмови і коментарів до тому, керівником Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова Олегом Баганом.

– Пане Олеже, узагальніть, будь ласка, концепцію цього видавничого мега-проекту.

– Метою багатотомника є подати спадщину Дмитра Донцова, зрозуміло, якомога повніше, але водночас і увиразненіше. Звідси – тематичне групування статей і книжок, поєднане з часовими відтинками його творчості. Справа в тому, що до сьогодні загальне уявлення про Д.Донцова, про його місце в українській історії та культурі є викривленим, навіть затуманеним і стереотипізованим. Переважно про нього знають як про пристрасного самостійника, войовничого націоналіста і гостро критичного публіциста. Насправді Д.Донцов був ще й вельми проникливим політичним аналітиком (писав для багатьох авторитетних європейських часописів), оригінальним геополітиком (його геостратегічні візії здійснюються до сьогодні), глибоким мислителем та ідеологом (ніхто інший в Україні так широко не виразив теоретично весь спектр правих, традиціоналістських та ірраціоналістичних, філософем та ідей), експресивним літературним критиком (все-таки він створив окрему літературну течію – вісниківство, базовану на стилістиці вольового неоромантизму) і був талановитим культурологом та історіософом, що й підтверджує наш 2-й том.

То ж, ми запланували собі згрупувати твори так, щоб вони цілісно увиразнювали внесок Д.Донцова у розвиток певного інтелектуального напрямку. Відтак у 1-му томі читач побачив автора динамічним публіцистом з особливою широтою узагальнень, геополітичного стратега, який зумів поставити українське питання в міжнародний контекст найконцептуальніше і найпереконливіше натоді. У 2-му томі ми відкриваємо Д.Донцова як мислителя, який виводить міцні ментально-духовні та культурні обриси української цивілізації, ставить боротьбу за неї на залізний грунт вічних законів історії людства. У наступних томах ми зустрінемо Д.Донцова як ідеолога, філософа, знову політичного аналітика (ця частина його спадщини є особливо великою), літературного есеїста, ще раз культуролога та історіософа. Гадаю, в останніх томах вмістимо його численні дрібні рецензії, відгуки на події, можливо, листи, а також ранні статті (до 1913 р.), написані у час світоглядного соціалізму, і тому менше цікаві для сучасника.

– Що на Вашу думку є особливо сенсаційним у 2-му томі?

– Цих сенсацій є кілька (зрозуміло, що для професійних дослідників українського націоналізму це не будуть сенсації, а лиш зручніше поданий матеріал для інтерпретацій). Насамперед це блок статей та есеїв про природу українського малоросійства і москвофільства: «Шевченко і патріоти», «Національні гермафродити», «Нарід-бастард», «Модерне москвофільство», «Культура примітивізму» та ін. У них Д.Донцов заглибився у причини українського пасування в історії, нашої і національної роздвоєності і невиразності, у причини фатальності впливу російської ментальності і культури в Україні. Зауважу, що класиком з вивчення українського малоросійства у нас прийнято вважати Євгена Маланюка, автора студії «Малоросійство» (1935), учня Д.Донцова, але з публікації «Національні гермафродити» (1911 р.) видно, що все-таки учитель на 20 років раніше висловив комплекс гострих думок з цієї проблеми.

Другий несподіваний блок тем – Церква і нація, про які йдеться в есеях «Справа Унії» (1916), «Церква і націоналізм» (1924), «Патрія чи Еклезія?» (1928), «Новий Папа» (1939). Тут Д.Донцов постає виваженим осмислювачем законів духовного буття народів, пояснює логіку взаємозалежності релігійних почувань нації і національного характеру.

У статтях «Міщанин-шляхтич», «Сансара», «Дух американізму», «До міст!» автор постає блискучим етнопсихологом. У низці портретів відомих діячів історії – Петра Першого, Мак’явеллі, Жанни Д’Арк, Мазепи – він виступає як чудовий знавець законів історії, філософ, що розтиняє нам Особистість і описує її спромоги формувати майбутнє, стимулювати нові і якісніші інтенції зростання народів та цивілізацій.

– Д.Донцова часто звинувачують у профашистських тенденціях, антисемітських випадах. Чи правда це?

– У цих питаннях ми маємо справу зі звичайними хитруваннями в логіці і маніпулюваннями поняттями. Наприклад, різні «об’єктивні дослідники» усіляко спекулюють з тим, що Д.Донцов цитував чи наводив як позитивний приклад італійських, французьких чи німецьких фашистів, але вони «забувають» при цьому уточнити, що праві, традиціоналістські і волюнтаристські, ідеологеми і принципи послідовно застосовувалися українським автором приблизно від 1913 р., задовго до народження європейського фашизму тоталітаристського ґатунку, і він загалом вітав усі націоналістичні і консервативні сили, які в ту добу боролися із соціальним хаосом, наступом лівих та деструктивними течіями олігархічного лібералізму. Відтак Д.Донцов розглядав європейських фашистів (до 1941 р., коли насамперед Німеччина стала остаточно на шлях агресивного імперіалізму) лише як одну з версій успішних змагань за духовно-традиціоналістську консолідацію суспільств. При цьому не треба забувати, що у 1920-і – 1930-і рр. фашисти були головною силою, яка зупинила наступ лівих у багатьох країнах Європи, не лише в громадянській війні в Іспанії середини 1930-х, через це їм симпатизували не тільки європейські праві, а й багато європейських центристів, які бачили у фашизмі конструктивну і стабілізуючу силу (про це тепер багато «об’єктивних» істориків воліють не згадувати).

Додам, що Д.Донцов ніяк не підтримував фашистську партію Фронт національної єдності (керівник Д.Паліїв), що діяла в Західній Україні у 1933 – 1941 рр., а навпаки, критикував її політику. Як і вся ОУН(б), він відмовився від будь-якої співпраці з німецькими нацистами від літа 1941 р., коли ті виступили проти проголошення української самостійності.

Загалом, цю проблему вартує тлумачити так: націоналізм як ідеологія є значно ширшим за фашизм, між ними є окремі ідейні збіги, як от апелювання до духу традиції, мілітарність, героїка і т.ін., однак вони суттєво розходяться щодо функцій держави (фашисти завжди за її поліцейські функції, націоналісти – за народоправління), щодо імперських доктрин (націоналізм в засаді відкидає будь-який імперіалізм), розходяться у питанні однопартійності (ОУН, проголосивши у червні 1941р. українську державність, відразу створила багатопартійний уряд, на відміну від усіх фашистських партій, які встановлювали свою диктатуру) і т.ін.

У питанні про «антисемітизм» Д.Донцова вартує зауважити наступне. Загалом, він як теоретик був далекий від расистського тлумачення природи націй, тому й ніколи не обґрунтовував якоїсь нижчої расової природи євреїв і не закликав до їх знищення. У нього є тільки пасажі про, наприклад, зв’язки єврейських груп із великим капіталом чи про підтримку євреями лівого, авангардного мистецтва, однак про це писали і сьогодні пишуть відкрито теоретики різного ґатунку і за це їх ніхто не називає антисемітами. Д.Донцов послідовно доводив одну велику стратегему: євреям треба облишити свою давню політично-ідеологічну практику (до слова, описану І.Франком у романі «Перехресні стежки») – підтримувати імперські держави та пропаганди, зокрема, російську; їм треба чітко стати на позиції власного націоналізму і розбудовувати державу Ізраїль в Палестині. У цьому з ним консолідувався, наприклад, ідеолог сіонізму В.Жаботинський та ін.

Зазначу, що теми фашизму і антисемітизму загалом, не тільки щодо Д.Донцова, використовуються ліберальними істориками і політологами зі спекулятивною метою – лише для навішування ярликів на правих, на націоналістів і консерваторів, для успішної боротьби з ними у сфері суспільної пропаганди. Насправді їм цілком не йдеться про з’ясування якихось історичних чи політологічних об’єктивностей і реалій, про зрозуміння складнощів міжнаціональних стосунків у історичних вимірах. Йдеться тільки про демонізацію ідеологічних конкурентів.

– Ви згадали про зміну в думках Донцова у 1913 р. і про те, що він – наймасштабніший правий ідеолог. Але ж змінився Донцов під впливом В’ячеслава Липинського, який потім гостро критикував його…

– Так, у 1909 р. відбулося їхнє знайомство і Донцов почав більше звертати уваги на політичні ідеї консерватизму та на мислителів-консерваторів. Однак це саме той випадок, коли учень явно переростає вчителя. Донцов, маючи, очевидно, ширший світогляд і динамічніший талант, швидко і глибоко опанував концептуалістику мислення філософів-ірраціоналістів (В.Дільтей, М.Шелер, Ф.Ніцше, В.Зомбарт, О.Шпенглер, Х.Ортега-і-Гассет), теоретиків націоналізму (А.Мадзіні, Ш. Пегі, М.Баррре, Ш.Морра), нові культурологічні теорії (Б.Кроче, Дж.Раскіна, Г.Честертона), історіософські концепти (Г.Лебона, Г.Ферреро, А.Дж. Тойнбі). Він значно розширив спектр бачення проблем і завдань, які стояли перед українською нацією. Це, власне, і демонструють його праці 1-го і 2-го томів, в яких подана просто вражаюча за своєю складністю картина духовного і політичного розвитку нації, чого ми не знайдемо у В.Липинського, який надто однобічно постійно твердив лише про «класократію», про фантасмагорії відродження української аристократії, якої просто тоді не було в природі і не було чого відроджувати. Д.Донцов збагнув могутні сенси Історії: Емоцію (силу переживань), Волю (силу моральної мобілізації), Героїку (силу жертовності і боротьби), з яких і народжувалися всі великі зрушення і здобутки людства. Саме з його натхнення й народився дивовижно героїчний і завзятий український націоналістичний рух 1920 – 1940-х рр. І в цих «практичних» аргументах – головна перевага Д.Донцова над В.Липинським, який своїми теоріями не розбудив нікого і не зрушив нічого.

Як ніхто інший в історії української політичної думки, Д.Донцов протрактував у своїй публіцистиці та есеїстиці тисячі фактів історії, світових тенденцій, культурних явищ і дав їм пояснення з позицій світоглядного націоналізму. І в цьому головна вартість його спадщини як своєрідного універсуму націоналізму.

Published on 18 May 2012