Джерело: газета «Галичина»

Володимир В’ятрович: Дуже багато негативного досвіду КДБ

Пропонуємо увазі читачів «Галичини» ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським істориком, колишнім керівником архіву СБУ Володимиром В’ятровичем

Пропонуємо увазі читачів «Галичини» ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським істориком, колишнім керівником архіву СБУ Володимиром В’ятровичем, якого недавно було удостоєно премії ім. Василя Стуса за книжку «Історія з грифом «Секретно».

- Премію ім. Василя Стуса ви отримали за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби та публіцистичну працю «Історія з грифом «Секретно». Яка основна думка цієї книги і її практичне значення?

— Я писав книжку саме для того, аби показати сторінки нашої історії, які приховувалися в радянські часи під грифом «секретно» і які, на жаль, намагається приховувати і сучасна влада. Я вважаю, що це й нині надзвичайно важливі події — як трагічні, так і героїчні. І ніхто не має права приховувати цей досвід. Адже якщо ми забудемо про нього, то історія як вимоглива вчителька змушена буде повторити уроки, а ми знову робитимемо помилки наших попередників. Це було одним із головних мотивів, чому я взявся писати цю книгу. Яке її практичне значення? Я сподіваюся, що люди, які цікавляться історією ХХ століття, захочуть побачити її, можливо, під несподіваним кутом зору, дізнатися про не вивчені досі білі плями, і все це знайдуть у книзі «історія з грифом «Секретно». Адже її написано на основі таємних документів КДБ і вона розповідає про події від 1918-го до 1991 року.

- Вам вдалося під час розсекречення колишніх архівів КДБ розкрити таємниці, які десятиліттями були закриті грифами секретності, пролити світло на невідомі факти з історії України, дізнатися, як приховували наше минуле і як його фальшували. Які найцікавіші архівні документи потрапили до ваших рук за час роботи?

— Таких документів було безліч, тому навіть важко якихось кілька виділити. Матеріали в архівах охоплюють нашу історію впродовж усього ХХ століття. Це надзвичайно цікаві документи про повстанські рухи в Південній і Центральній Україні, які тривали до середини 20-х років, а подекуди й до 32—33-х років, про Голодомор, про масові репресії 37—38-х років. Тут, напевно, найбільше серед українських архівів матеріалів про Українську Повстанську Армію — понад 243 томи, що їх зібрали кадебісти. Вони нині є головним джерелом для історії визвольного руху. Також цікаві документи про дисидентів і про боротьбу проти них, про чорнобильську катастрофу, її причини і наслідки, про останні дні радянської влади, на основі чого я й писав книгу. Це минуле України через призму документів КДБ. Воно постає по-новому, ми бачимо не лише певні моменти, які замовчували і приховували, а й те, як перекручували історію, як вигадували міфи, які досі відіграють свою роль у політичних маніпуляціях.

- Чи сподіваєтеся, що архіви, які ви розсекретили, щось змінять в українському сьогоденні, в сприйнятті українцями їх власної історії?

— Я думаю, що зміни вже відбуваються — як на персональному рівні, бо чимало людей дізналися правду про долі рідних і навіть таким чином побачили всю трагічність українського минулого у ХХ столітті, так і на загальнонаціональному рівні, оскільки українці починають бачити і розуміти історію свого народу, усвідомлювати, що багато питань минулого, які начебто розділяють їх, є просто маніпуляцією політиків. Зокрема, звинувачення УПА в колабораціонізмі чи українців в антисемітизмі, широко використовувані радянською політичною пропагандою, були сконструйовані в рамках спецоперацій КДБ, про що збереглися документи й звіти. Прикро, але цей «спадок» намагаються використовувати й нині. Тому оприлюднення фактів, як формувалися ці міфи, як їх насаджували суспільній свідомості — єдиний шлях забезпечити, щоб вони уже не спрацювали сьогодні.

- Ви володієте чималою кількістю інформації, яку колись ретельно приховували і тепер, як ви вважаєте, замовчують. З огляду на це чи були якісь спроби переслідувати вас, стежити за вами?

— Спробою переслідування чи залякування вважаю затримання мого колеги і друга директора музею «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого. Якби не було гострої і масштабної реакції громадськості в Україні і за кордоном, коли на підтримку українських істориків виступили науковці всього світу, то тиск на дослідників продовжили б, щоби знову заховати нашу історію під грифами «секретно». Дякувати Богу, українська громадськість зорганізувалася і відстояла своє право на правду.

- Хто і за що затримував Руслана Забілого?

— Його затримали у вересні 2010 року співробітники Служби безпеки України. Спочатку порушили кримінальну справу за «спробу розголошення інформації, що містить державну таємницю». Втім, СБУ так ніколи й не змогла пояснити, про що саме йдеться, де могла бути державна таємниця. У Руслана Забілого було вилучено електронні копії документів про історію УПА 40—50-х років, матеріали, які розповідали про репресії. Згідно з законом такі документи не можуть бути таємними, вони не містять жодної державної таємниці. Там виключно цікава для істориків інформація. Відповідно, справа згодом фактично розсипалася, і ніяких процесуальних дій, крім кількох допитів, зокрема всіх співробітників музею «Тюрма на Лонцького», — що, думаю, мало на меті психологічний тиск, а не юридичні процедури, — не відбулося. Але саму справу досі не закрито і їй теж надано, тепер уже український гриф «цілком таємно».

- Після того, як вас було звільнено з посади керівника архіву СБУ, чи мали ви якийсь досвід спілкування зі спецслужбою?

— Після звільнення у мене не було жодного контакту зі співробітниками СБУ. Хоча Р. Забілий говорив, що під час допиту його неодноразово питали саме про мене.

- А загалом, чи відомі вам факти про стеження, прослуховування українців працівниками спецслужб у наш час?

— На жаль, змушений сказати, що дуже багато негативного досвіду КДБ щодо залякування громадськості, про який я пишу в своїх історичних працях, повторюється і нині. Про це свідчать переслідування громадських активістів, журналістів, навіть міжнародних експертів упродовж останніх двох років. Хоч СБУ пробувала, часто недолуго, пояснювати свою позицію, я думаю, що це не випадково. На жаль, теперішнє керівництво СБУ намагається втілювати в життя старі кадебістські методи. Це не випадково, оскільки керівник служби пан Калінін є випускником вищої школи КДБ. А чинна влада, на жаль, бачить Службу безпеки передусім як інструмент залякування, а не як інструмент забезпечення порядку в державі і гарантування безпеки громадян.

- Але ж ви самі якось сказали, що методи КДБ нині вже не ефективні...

— Абсолютно не ефективні. Те, що робить СБУ, лише дискредитує її, оскільки це справді ганебні методи КДБ. З другого боку, старі кадебістські інструменти в наш час виглядають смішними, бо якщо слідчі вилучають в Руслана Забілого електронні копії і вважають, що таким чином можна припинити їх поширення, то це доволі наївно. Адже історики, які працювали в архівах КДБ, мають тисячі копій, що вже давно розійшлися, і заховати їх якимись конфіскаціями комп’ютера неможливо. Але ці методи попри свою застарілість і неефективність неприємні, якщо їх застосовують до конкретних людей з метою залякування, і це дискредитує Службу безпеки.

- Недавно побачив світ довідник, своєрідна інструкція «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів». Розкажіть трохи про цю книгу.

— Так, це інструкція, практичний порадник, яким чином шукати інформацію в радянських архівах. Річ у тім, що ще 2010 року, після зміни влади в Україні, дослідники, які бажали працювати з архівами СБУ, дуже часто стикалися з незаконним обмеженням доступу до інформації. Їм нерідко відмовляли в отриманні документів, які мали бути відкритими. Ми побачили, що проблема полягає не лишень у сваволі співробітників архівів, які порушують закон, а й у тому, що немало громадян України не знають законів і своїх прав. Власне це спонукало нас узятися за проект «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять», який вилився у видання порадника «Право на правду». Книга дає можливість кожному ознайомитися з правами, які він має, аби працювати з архівами колишніх радянських спецслужб. У пораднику є адреси всіх архівів, перелік документів, з якими треба звертатися до керівництва архівів, закони, на які потрібно посилатися, аби відстоювати своє право на доступ до інформації. Є розділ, що розповідає про закордонний досвід відкриття архівів. Я переконаний, що ця книжка стане інструментом для відстоювання права на доступ до історичних документів.

- Аби отримати відомості про родичів, засуджених у часи СРСР, дізнатися, хто співпрацював з КДБ тощо, з чого треба розпочинати?

— Із врахуванням того, що мова йде про спілкування з бюрократичними державними установами, якими є архіви, то треба розпочинати з письмової заяви на ім’я керівництва архіву, яке впродовж місяця зобов’язане дати відповідь. У заяві потрібно вказати максимум відомої вам інформації про той випадок чи ту особу, яка вас цікавить. І відповідно до закону про звернення громадян упродовж місяця ви маєте отримати відповідь про наявність чи відсутність відомостей, і якщо такі є — отримати можливість працювати з цими документами.

- Чи можуть довідатися пересічні громадяни про справи, які було на них заведено в КДБ?

— Так, люди можуть побачити таку інформацію. Для цього їм потрібно письмово звернутися до архіву з відповідним запитом та очікувати відповіді протягом місяця. Річ у тім, що коли йдеться про останні роки — 70—80-ті, початок 90-х, то, на жаль, дуже велику кількість документів було знищено в архівах КДБ у 90—91-му роках. То може бути так, що та чи інша справа вже не існує. Але в будь-якому випадку треба звертатися і добиватися отримання інформації.

- А ви не вважаєте, що ця інструкція — все-таки більше теоретична, ніж практична, і що в нинішніх умовах не так просто користуватися цими порадами?

— Ні, це саме практичний порадник з доступу до документів. Теоретичними там є лише два розділи. Один розповідає про європейський досвід роботи з архівними матеріалами, тобто про те, як би воно мало бути. Другий інформує, яка законодавча база є в Україні. Все решта — це практичні речі: як, до кого, коли звертатися, впродовж якого часу має бути отримана відповідь, як ви маєте реагувати на відповідь, що робити в разі негативної відповіді, як скопіювати матеріали, як врешті-решт готуватися до відстоювання свого права в суді тощо. Це практичні поради, які ми випробували і які можуть використовувати всі інші люди.

- Де можна придбати цей порадник?

— Ми проводимо його презентації по областях. Наразі відбулося десять таких презентацій. Книжку розповсюджуємо безплатно. Крім цього, вона доступна на інтернет-сайті Центру досліджень визвольного руху www.cdvr.org.ua та на кількох інших сайтах, звідки її можна безплатно «скачати».

Published on 15 May 2012