Віра Перегіняк

Степан Лесів: “Наше завдання — нести людям правду про Степана Бандеру, про визвольний рух”

Степан Лесів, завідувач історико-меморіального музею Степана Бандери у Старому Угринові на Калущині. Народився 1975 року у сусідній з Угриновом Новиці. Разом із батьком-вчителем місцевої школи і неперевершеним грибником часто бував у навколишніх селах і в Чорному лісі, де майже кожний метр рясно скроплений кров’ю українських героїв, котрі на смерть ішли за нашу і майбутніх поколінь свободу. У студентські роки активно включився в громадську роботу, невдовзі очолив обласне молодіжне крило КУНу. Однак політична кар’єра не звабила його. Вирішив конкретною справою долучитися до висвітлення білих плям у страдницькій українській історії, до пошуку місць боїв і загибелі повстанців, їх належного пошанування. “Ніхто не забутий, ніщо не забуто”,— цей пам’ятний ще зі шкільного дитинства лозунг, переконаний Степан Лесів, має стосуватися всіх, хто боровся за нашу свободу. Над цим і працює вже більше десяти років у музеї. Молодший науковий працівник, завідувач фондами, заступник директора і останніх шість років очолює колектив музейників. Ходить з молодими науковцями, активістами “Меморіалу” повстанськими стежками, знаходить місця боїв, встановлює або відновлює разом із громадами березові хрести, досліджує численні архіви, пише наукову роботу.

Передісторія

У контексті підготовки до відзначення 20-річчя Незалежності України не можна оминути ще однієї дати. Як на мене, знакової в майбутній історії краю. Цьогоріч минає 20 років, як група ентузіастів, підтримана тодішнім головою Середньоугринівської сільської ради Богданом Іванюком, започаткувала створення музею Степана Бандери в його родинному селі Старому Угринові. У земляків Бандери мотивів було багато: ще збереглася волею долі одна маленька кімнатка із колишньої розкішної священичої резиденції сільського пароха о. Андрія Бандери, де, власне, народився майбутній Провідник українських націоналістів; ще живі люди, які добре знали священика, його дітей, з ким Степан організовував хор, грав у виставах сільського драмколективу на гімназійних і спудейних вакаціях; ще в декого збереглися речі із родинного будинку священика, завбачливо заховані і збережені земляками. А ще відчули потребу численних гостей відвідати хоча б залишки цієї будівлі, аби спізнати атмосферу, відчути дух того часу. Ключ від неї доручили сусідському ґазді В. Дубині (нині він — один із працівників діючого музею — жартує, що був першим його директором). У кімнаті поволі більшало цінних експонатів та ще активніше запрацювалося одразу після надзвичайної сесії Калуських міської і районної рад 21.01.1991р., котра у відповідь на злочинний третій вибух пам’ятника С.Бандері у Старому Угринові, організований військовими фахівцями тодішньої союзної держави, вирішила, окрім спорудження нового пам’ятника на родинному обійсті, розпочати ще й будівництво цілого історико-меморіального комплексу із справжнім музеєм. Невдовзі калушан підтримали і депутати обласної ради. Вже були передбачені в бюджеті кошти на утримання музею, затверджено штатний розпис. Першим директором музею став Богдан Яневич. Держава взяла на себе відшкодування втрат родині, яка мешкала у новому будинку на цьому подвір’ї і котрий зазнав руйнувань від вибуху.

Працівники БМУ “Карпатнафтомашу” (посеред яких було багато угринівців і сусідніх новичан), місцеві колгоспні будівельники з “Вільного Прикарпаття”, звели й облаштували добротну оселю на новобудовах, підвели усі комунікації, а музейники тим часом записували безцінні спомини, шукали експонати. Численні гості, які приїздили до Старого Угринова із усієї України, привозили до цієї хатини свої родинні реліквії, літературу, пов’язану з життям Степана Бандери, його родини, визвольним рухом, визначними його постатями.

До 50-річчя створення УПА в рамках Всеукраїнського свята “Гомін Чорного лісу” поряд із цією маленькою хатинкою постав у бронзі Степан Бандера (автори: скульптори М.Пасікіра, В.Яремчук, архітектор З.Давидюк). Наступного року чергові роковини загибелі Провідника вшанувала своєю присутністю голова Конгресу Українських Націоналістів Слава Стецько. З нею вперше після років тюрем і заслання (а це 60 років) прибули на родинне обійстя сестри Оксана і Володимира Бандера. Частим гостем став онук Бандери журналіст з Канади Степан Андрійович Бандера.

Наприкінці 90-х, під безпосереднім керівництвом голови обласної державної адміністрації Михайла Вишиванюка, районних очільників, силами усієї області на цьому подвір’ї виросла сучасна нова будівля, яка символізує вже собою початок ІІІ тисячоліття (автори: архітектори О.Козак, О.Микуляк, І.Шимко). Музей відкрито під час велелюдного віча 30-го грудня 2000 року. Згодом відбудували за вимогами тодішньої архітектурної думки, за переказами очевидців і всю резиденцію священика, відтворили інтер’єр кімнат плебанії, наповнивши їх автентичними речами.

І щороку 1 січня, в день народження Степана Бандери, 14 жовтня, у день створення Української Повстанської Армії, 24-го серпня, в день Незалежності України ,сюди прямувала і прямує українська спільнота. Їдуть вчені і дипломати, митці і письменники, політики і урядовці, прості українці, люди інших національностей. Їдуть, аби подивитися на місце, звідки з-поміж пагорбів злетів у піднебесся орел, який став символом визволення нації, їдуть з потреби, за образним висловом одного буковинського науковця, як на прощу.

...Нині історико-меморіальний комплекс у Старому Угринові — окраса Калуського району. Як уже було зауважено, поряд із сучасною модерною будівлею, власне музею, стоїть хатина, на цілу епоху старша, плебанія о.Андрія Бандери, до якої залюбки з’їздилася тогочасна прогресивна українська інтелігенція, в покоях якої народився майбутній лідер українства, де гартував свою волю, характер, готувався до нелюдських випробувань, формував світогляд, набував знань із перших матусиних уроків. Поміж тих будівель на подвір’ї він застиг у бронзі. Наче замислився на мить...

За останні 20 років на цьому подвір’ї побувало більше, ніж півмільйона гостей. Сюди їдуть і зараз. Навіть більше, ніж минулими роками. Мабуть, таки спрацювала реклама судовими процесами навколо героя Бандери і визнання воїнів УПА борцями за волю України. За півріччя 2011 у музеї побувало більше відвідувачів, ніж за увесь 2010 рік.

Про сьогодення музею — із його керівником, науковцем Степаном Лесівим

— Ви щойно згадали, як народжувався музей. З приємністю відзначу, що більшість подій відбулися і з моєю участю. За той час став земляком Бандери, живу у Старому Угринові. Отож перед земляками відчуваю неоплатний борг. Борг маю виплатити правдою про Провідника, про визвольний рух. Правдою без ретуші, без так званої “в кожного своя”. Перед нами має постати одна правда. В тому і бачу основне наше завдання.

Це так би мовити до слова. І все ж, з висоти 20 музейних літ, можу з гордістю сказати: зроблено багато. Пригадуєте, як на початку 90-их засипали нас запитаннями колишні гімназисти Станіславівської гімназії. На багато з них ми тоді відповіді не мали. А нині таких питань певно немає. Мало того, скажіть, чи багато з нас знає, що родина С. Бандери у повоєнне десятиліття перебула в Австрії і Німеччині не лише під прізвищем Попель. Ми ж не лише знаємо, а й маємо оригінали цих документів. З певністю можу сказати, що повнішого зібрання таких автентичних документів немає ніде у світі. За це безмежно вдячні німецькому інститутові освітньої політики, адміністратором якого є Андрій Куцан, зять Степана Бандери. Саме на його запрошення мав можливість два тижні працювати у Мюнхені, вивчати архіви, зустрічатися з провідними діячами української еміграції, людьми з оунівських структур на німецьких теренах, навіть, стати свідком суду над І. Дем’янюком. А ще побувати в тодішньому помешканні Бандери, пройтися тими сходами, на яких він упав, убитий підступною ворожою кулею, на якусь мить затриматися у його тодішньому офісі, помолитися на його могилі.

Цінні речі передав нам до музею Дмитро Злепко, відомий на заході дослідник, професор історії, Зенон Терешкун, до слова, теж колишній випускник колишньої Станіславівської гімназії. Вдалося також отримати унікальні матеріали архівів щодо діяльності закордонних частин ОУН і посеред них часопис “До зброї” 1945 року видання, вісник УГВР 1945 року та багато іншого.

Результатом моєї поїздки стало поповнення експонатів музею тисячами нових речей з приватних архівів Дмитра Миськіва, Василя Зброжика. Втім, я уже про це детально розповідав у ЗМІ.

— Скільки часу потрібно, аби відвідувачі музею побачили ці цінні матеріали?

— Ми маємо виготовити уніфіковані паспорти на нові музейні речі, занотувати їх у книзі надходжень предметів до музейного фонду. Втім, частину того, що я особисто привіз, відвідувачі мали вже змогу бачити 30-го червня.

— Я так розумію, згадані вами речі — то найновіші поповнення?

— Так. І не лише найновіші, вони безцінні. Тому я ще раз, користуючись нагодою, дякую нашим друзям і шанувальникам з Німеччини.

— Але повернімося знову до витоків. Це стосується і самого задуму експозиції. Хто бував у музеї років п’ять тому, напевно, зауважив, що всередині все змінилося. Експозиції осучаснені найновішими технічними можливостями. Щоправда, навколо цього також існують різні думки. Багато вважають, що попереднє вирішення було простіше і доступніше пересічному відвідувачеві.

— З останнім твердженням ніяк не погоджуся. Пройдіться нині залами музею. У них — ціла епоха, в якій жив Провідник, формувався як особистість, боровся, карався, зрештою був підступно вбитий. А це три окупаційні режими, які панували на нашій Україні. Як на мене, дуже вдалий, повчальний і переконливий задум. У кого виникають запитання — на те і є екскурсоводи. Задум повністю відповідає завданню. А воно у нас, як представників музею конкретної особистості, одне: якнайповніше показати цю особистість, або підтвердити (тоді ми б були ідеологічною установою), або спростувати міфи про неї (попередня система вміла їх творити). Останнє ми і намагаємося своєю щоденною працею робити.

– Серед численних експонатів бачимо унікальні твори мистецтва. Зокрема, для мене було цілковитою несподіванкою побачити бюст головнокомандувача УПА Р.Шухевича роботи скульптора М.Черешньовського. Вперше на світлині бачила його у календарі української громади Аргентини за 1955 рік. А тут – оригінал!

— Кожна з таких речей вартує окремої розповіді. Все більше і більше переконуюся, що твір мистецтва також має свою долю, як і згадуваний вами бюст. Нам дарують унікальні вишивки, скульптури, роботи з дерева, картини, книги. І це дуже добре, бо ще раз засвідчує, що Степан Бандера не був командиром бандформувань, як нам намагалися його подати і зафіксувати в такий спосіб для майбутньої історії. Бандера був справжнім лідером нації, яка у середині 20-го століття повстала у віковічному прагненні до волі. Саме у нас, у Старому Угринові, Слава Стецько, лідер КУНу, сказала, що про бандитів жоден народ не складає пісень. До речі бюст до музею передав п. Зенон Терешкун, активіст українського націоналістичного середовища з Німеччини, про якого ми вже згадували.

— За роки свого існування музей змінював своє підпорядкування. Що кажете з цього приводу?

— Дуже цікавою є у цьому плані наша музейна біографія. Спершу, як і кожен подібний заклад, входили до структури, відділу управління культури. З відповідним фінансуванням. Ні для кого не є таємницею, що музеї фінансуються за залишковим принципом навіть у залишковому фінансуванні культури. Намагалися якимось чином змінити статус. У своїх прагненнях виявилися одностайними із високим керівництвом. Як-не-як музей не просто історико-меморіальний. Він присвячений особистості, яка стала знаковою для української історії ХХ століття. Отож справжнім дарунком долі вважаємо рішення обласної ради від 22.01.2002 р. про передання історико-меморіального музею С.Бандери в управління і на баланс Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. 15 лютого цього ж року вчена рада університету включила його у структуру як науковий, навчально-методичний і виховний центр. Власне, з подачі науково-методичної ради університету і було затверджено нову концепцію музею. Праця музейників, завдяки тісній взаємодії з відповідними кафедрами вишу, стала системнішою, у пошуковій роботі запанував науковий і творчий підхід. Науковці університету у співавторстві з працівниками музею написали і видали цілу низку досліджень з історії Угринова, родини Бандерів, більш змістовним в історичному плані став культурно-просвітній краєзнавчий альманах “Бандерівський край”, підготовлено багато краєзнавчих брошур, які охоче купують численні гості. Музей має велику бібліотеку. З нашої ініціативи і здебільшого власними силами впорядковано могилу матері С.Бандери Мирослави, похованої на місцевому цвинтарі. Вона стала основою своєрідного пантеону родини Бандерів, на граніті якого викарбовано ім’я о.Андрія Бандери, розстріляного в липні 1941 року у Києві. Неподалік могили сестер Марти, перепохованої із далекого Красноярського краю, та Оксани, яка останні роки мешкала у Стрию разом із сестрою Володимирою, і забажала бути похованою в Угринові.

Нами була організована пересувна виставка по залах музею, з якою їхали по школах і закладах культури. Музей порівняно добре технічно оснащений, підключений до мережі Інтернет. У лютому 2008 відбулася реорганізація. Нині ми є філією Івано-Франківського музею визвольної боротьби. Чи щось істотно змінилося? І так, і ні. Ми продовжуємо працювати. Плідно працювати, особливо в архівах, організовуємо піші походи по місцях боїв наших повстанців, відшукуємо місця їх загибелі, встановлюємо березові хрести, разом із сільськими громадами пошановуємо їх спільними молитвами. У цій праці маємо дуже велику підтримку активістів “Меморіалу”. Щороку в день народження легендарного командира УПА Р.Шухевича організовуємо наукові конференції, на яких кожен з доповідачів розповідає про те нове, що зроблене ним протягом року у дослідженні визвольного руху. Щоразу число учасників конференції збільшується. Втішає те, що все більше молоді зголошується для участі в її роботі.

І найсвіжіша інформація. 30 червня, під час проведення щорічного заходу, присвяченого Акту проголошення відновлення української держави, відбулася презентація сайту історико-меморіального музею. Його адреса — http://museum-bandera.if.ua/. Невдовзі про наш музей, його роботу за лічені хвилини зможуть через світову мережу дізнатися у будь-якій закутині землі. Ми щиро вдячні комп’ютерному дизайнеру Андрієві Леськіву з Рогатина, котрий зробив музеєві такий подарунок. А також президентові осередку міжнародної федерації бойового гопака в Івано-Франківській області Віктору Павліву. Плануємо найближчим часом через Інтернет дати можливість всім охочим віртуально помандрувати залами музею, поспілкуватися з його працівниками.

— А щодо фінансування?

— Це болюче питання для кожного музею. Врятувати ситуацію може меценатство. Поки що це — віддалена перспектива. Хоча, можливо, могла би наблизитися, якби на державному рівні подумали про закон, який би розвив меценатство і зробив його престижним.

— Якою, на Ваш погляд, буде доля звання Героя України, якого удостоєний С.Бандера?

— Для цього є у нас суди. В одному переконаний: звання Героя Бандера заслужив в українського народу. І звання це не лише Бандери, а й сотень тисяч тих, хто боровся за Україну до останньої краплі крові. Нація, яка хоче сповідувати європейські цінності, повинна визнавати всіх, хто життя віддав у боротьбі за її незалежність.

— Дякую Вам за розмову. А завершити її хочу словами, залишеними свого часу у книзі відгуків музею редактором відділу культури всеукраїнської газети “Сегодня” Вікторією Муратовою: “Народ, який забуває минуле й свої святині не має майбутнього. Щиро захоплююся людьми, які живуть своєю справою... збереження історії, культури та традиції рідного краю... Хай оберігає вас Господь!”

— Дякую за високу оцінку нашої скромної праці. Вітаю усіх із 20-річчям Незалежності України. Бажаю несхитної віри, впевненості у власних силах і єдності. Переконаний, що єдність прийде. Вона у Любові, а ще у Правді, якою б гіркою вона не була.

Published on 8 August 2011