Записала Вікторія Садова, спеціально для Західної інформаційної корпорації

Українські питання історії: боротися чи перечікувати?

Виступ доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидата історичних наук Івана Патриляка на тему «Антиповстанська боротьба: німці проти УПА» у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»

Виступ доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидата історичних наук Івана Патриляка на тему «Антиповстанська боротьба: німці проти УПА» у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові зібрав зацікавлену й уважну аудиторію, яка довго не відпускала науковця, адресуючи йому до з’ясування чимало гострих запитань.

Добре відомий публіці як коментатор багатьох історико-документальних фільмів, київський історик Іван Патриляк висвітлив протистояння Української Повстанської Армії нацистській окупації України на основі німецьких, радянських та українських документів, які містять десятки фактів про бої між українськими повстанцями та німецькими окупантами.

На жаль, за словами історика, тема антинімецького фронту УПА в 1943-1944 років є вкрай заполітизованою, що, внаслідок політичних маніпуляцій, не сприяє донесенню до суспільства достовірних фактів історії, бо політикам вигідно тиражувати ангажовані інтерпретації, стереотипи і міфи, а не досліджувати й встановлювати правду.

Тому Іван Патриляк поклав собі за правило не полемізувати з політиками, а дискутувати тільки в середовищі колег-професіоналів. Однак він радо відгукується на запрошення публічних виступів у радіоефірі та пресі, співпрацює з багатьма кінодокументалістами, рецензує нові книжки тощо.

Утім, про стосунки у середовищі науковців Іван Патриляк розповідає, не завиваючи дражливих тем у блискучі обгортки, даючи зрозуміти, настільки боляче б’є по українській історії їхня неспроможність постояти за українську справу.

Чому українські історики не боронять української справи?

Ми часто підписуємо з істориками різні колективні листи до влади і то неодноразово, наприклад звернення щодо терміну «Велика Вітчизняна війна». По-перше, це ніде не звучить. По-друге, підписи треба брати у людей, які мають у суспільстві якісь становища і позицію, а ці люди тепер бояться, бо на них іде страшний тиск. Вони змушені вибирати: чи бути підписантом, чи бути якимсь заввідділом в Інституті історії, чи десь інде працювати, бо всім треба годувати сім’ї.

Усі бояться втратити роботу. Та й не можуть лише історики чи тільки інтелігенція зробити те, що влада має зробити. Суспільно прогресивні кола не можуть заступити роль держави.

Як оцінити гуманітарну політику України?

Наша держава не має того, що називається гуманітарною політикою. Якщо в Польщі є національний телеканал «Історія», куди запрошують вчених і вони дискутують в ефірі, а між цим показують документальні фільми, то там відбувається професійна дискусія в колі вчених, а не оця «бла-бла-бла», де політики кидаються тапочками один в одного по 4 чи по 6 годин на нашому телебаченні.

Скрізь у цивілізованому світі професійні вчені з документами в руках дискутують, який момент історії висвітлено повно і чи правильно. Оце має якусь користь для суспільства.

У нас живуть «от с’єзда к с’єзду», як казали в радянські часи. Як їх півень в одне місце клюне, скажімо, поляк якийсь пам’ятник поставить, вони тоді в ґвалт — історики, пишіть відповідь! А коли прийдеш до них просити книжку видати, вони видають аж 300 примірників! Отак, аби вистачило роздати. То один одного читаємо, однин одному дякуємо, один із одним чарку п’ємо і обговорюємо. І все цим і завершується. Ось у чому проблема! Найбільше вражає те, що так було і при минулій президентській каденції, і при теперішній. Якась абсолютна незацікавленість наукою...

Сила польських істориків у підтримці держави?

Саме так, сила польських істориків, які постійно чіпляються до українців з «людобуйством», у тому, що їх підтримує їхня держава. Я пригадую 2003 рік, коли було 60 років подій на Волині: телефонують мені з адміністрації Кучми і запрошують до начальника відділу внутрішньої політики АП такого собі Гончарука. Я прийшов, а там ґвалт-крик, мовляв, поляки на нас накинулись, тож треба щось робити. Я тоді написав в «Урядовому кур’єрі» статтю про волинські події. І це, мабуть, була єдина за весь час на серйозному рівні якась реакція з боку урядових кіл.

Другий раз, 2008 року, коли президентом був Віктор Андрійович, а Юхновський тоді був головою Інституту національної пам’яті, телефонує Юхновський: «Іване, зайди». Зайшов, а він і каже: «Президент їде в Польщу і нам подзвонили з секретаріату, попросили підготувати про волинські події інформаційну довідку». У мене був з собою комп’ютер, то я й пропоную розділ з книжки, яку якраз готував, — беріть сторінок 200, мені не шкода, дайте Президенту. Ні, кажуть, президенту треба 1 сторінку! Так-от, якщо в нас влада хоче все дізнатися в межах одної сторінки, щоб букв поменше було — то є проблема. Як з такою владою можна працювати?

У справі Дем’янюка теж не було позиції істориків чи держави?

Знову ж таки, тут би мала бути позиція держави, хоча Дем’янюк не громадянин України. Але він зараз і не громадянин США.

Справа Дем’янюка не тримається купи, у самій Німеччині більшість юристів і істориків з неї сміється, кажуть, що вона висмоктана з пальця. Чому? Бо навіть, якщо уявити, що всі звинувачення Дем’янюкові є правдиві, то щодо німецьких виконавців злочинних наказів ще в 1950-их роках була амністія! Якщо то був німецький есесівець, який не за страх, а на совість служив у концтаборі (крани в газових камерах відкручував абощо), то його амністували і він тепер спокійно як бюргер отримує пенсію, і тихо доживає собі віку. А якщо то був совєтський військовополонений, перед яким стояв вибір: з’їсти свої підошви з чобіт і вмерти потім з голоду, або піти в той же концтабір стояти на якійсь вишці із гвинтівкою Мосіна (бо, як правило, більшого їм не довіряли), то за те, що ходив вздовж колючого дроту, за яким знищили 30 чи 60 тисяч людей, хоч і не був до того причетний ніяким боком, то його за це через 70 років посадіть у тюрягу, хоч він і так ледве живий! Це називається вибірковість правосуддя!

А наша держава стала в позу страуса. Зробила вигляд, що нічого не відбувається. Хоча, я думаю, нічого б страшного не сталося, коли б грамотно юридично й історично була складена заява МЗС про те, що ми розцінюємо це як неподобство, як гру за подвійними стандартами, що такого робити не можна, або давайте тоді арештовуйте всіх німців, які служили в концтаборах, і садіть їх на одну лаву з Дем’янюком та й судіть разом! Але ж усі знають, що те Дем’янюкове посвідчення було підробленим: це ще доведено на процесі в Ізраїлі, коли його мали стратити, але не стратили й відпустили, бо з’ясували, що такої форми посвідчень в німецьких концтаборах не було, його в КГБ зробили, — про це навіть цілі книжки були написані! Але, як кажуть, «коли зірки запалюються, значить, це комусь потрібно»…

Кому потрібні тривалі «страсті за Бандерою»?

Це справді масштабна постать. Щодо нього завжди будуть іти якісь дискусії. І комусь він буде подобатися, а комусь не подобатиметься, — знову ж таки, виходячи із певних моральних пріоритетів. Засуджувати завжди легше. Легше казати, що все робилося неправильно. Але ми ніколи не повинні аналізувати дії тої чи іншої особи, тої чи іншої організації, партії, групи і так далі, виходячи з наших сучасних знань. Тільки з того погляду, що вони могли перед собою бачити тоді. У них була зовсім інша картина.

Часто доводиться опонувати комуністам, які говорять: «А всьо-такі ж оні в сорок пєрвом году с гітлєровцами дагаварівались…». Я на це кажу: а чому Сталін домовлявся з нацистами в 1939 році? Бо він з точки зору реалізації своєї основної ідеї — світового комунізму — вважав, що це вигідно. Так само й ті з погляду свої головної ідеї — здобуття незалежної держави — вважали, що це їм на той момент було вигідно. А з іншого боку, який вони мали досвід на той час стосунків з Німеччиною і СРСР? Так, німці негарно повелися з Карпатською Україною. Німці віддали більшовикам у 1939 Західну Україну. Але в оцих окраїнних українських землях, які в генерал-губернаторстві опинилися, німці поводилися надзвичайно ліберально (600 шкіл українських засновано). Загалом, українці мали деякі підстави з досвіду Першої світової війни сподіватися від німців на прихильне ставлення до ідеї державності, водночас добре розуміючи, від кого цього прихильного ставлення не буде ніколи, — тут це однозначно.

А як із апологією визвольного руху з етичного боку?

Прагнення національної держави не дає народу знищитися, асимілюватися з іншими народами, зникнути. Із цього випливає, що кожен рух, кожна людина, яка боролася за здійснення цієї ціннісної мети, є позитивними.

Але при цьому не слід собі також думати, що усі були святими. Ні, борони Боже! У визвольному русі брали участь сотні тисяч людей, і ні вони, ні теперішні історики не могли б поручитися, що серед тих сотень тисяч не траплялися покидьки, які приєдналися, щоб когось вбивати й грабувати, задля наживи. Таке могло бути. Але мета — головне. Якщо виходити із засудження, то слід засудити будь-яку війну, будь-яку армію через те, що жодної армії, яка б не чинила злочини в роки війни не було! Інша справа, як за це карали. Якщо ми знаємо, що в повстанському русі жорстоко карали за злочин, бо є маса протоколів дисциплінарних стягнень за пиятику, крадіжки тощо, то, з іншого боку, ми бачимо червону армію в Берліні, у Східній Європі: мільйони пограбувань і зґвалтувань, — і за це нікого не карали, а навпаки заохочували.

Наприклад, Ярослав Грицак намагається виступати з точки зору гуманізму. Однак, з позицій гуманізму треба сказати, що червона армія, британська армія, американська армія, які боролися проти нацизму, також є злочинцями. Не треба було боротися, бо хіба ж це гарно — розбомбити Дрезден, де загинуло 150 тисяч мирних мешканців, чи спалити за 10 хвилин два японських міста Хіросіму й Нагасакі? Це ж також не гуманно! Якщо виходити з теорії абсолютистського гуманізму, то його як такого не буває, це утопія. Тоді всіх доведеться оголосити злочинцями, й сказати, що ні в кого не існує героїв, бо навколо одна підлота. Але так ми дійдемо до повного нігілізму.

За такими схемами можна оцінювати будь-що, як це робить, умовно кажучи, «школа гуманістів». Наприклад, Яковенко пише, що козаки чи гайдамаки були «зброд і бандити». Але краще, ніж Шевченко, не скажеш: «Брешеш, людоморе!». Бо тут важливо те, що ми оцінюємо. Усе залежить від наших світоглядних цінностей.

Наталя Яковенко досить авторитетна людина, але мені не імпонує її позиція в ставленні до певних речей. Сказати, що Річ Посполита до моменту повстання Богдана Хмельницького була таким собі мало не ідеальним суспільством, значить наразитися на запитання: а чому ж тоді це повстання мало таку масовість, кривавість, затятість і затяглість. В ідеальних суспільствах революцій не відбувається. Просто казати, що Хмельницький зробив велику помилку, що краще було б залишатися в межах Речі Посполитої і ми б тоді були якимись європейцями. Та ні, ми були б, як ті білоруси. Може це комусь і краще… А мені здається, що не краще! Бо хоч у Білорусії не було якихось великих повстань проти Речі Посполитої, але що це їм помогло? Тобто, це питання риторичні й одвічні (вони ж стосуються і всього повстанського руху взагалі): чи треба боротися, навіть коли якоїсь чіткої перспективи не видно, чи треба чекати й перечікувати? Але досвід показує, що багато народів перечікували, яких ми зараз із вами й не згадаємо без енциклопедії, бо вони зникли, асимілювавшись. Зрештою, це категорії не так історичні, як моральні. А вони вже залежать від погляду історика.

Погляд історика не претендує на об’єктивність?

Мені видається, що історик не може абстрагуватися від певних речей, які його сформували як людину. Інша справа, коли б я писав історію Британії, Фінляндії чи Нової Зеландії, тоді я ще міг би якось абстрагуватися. Але тоді дуже часто такі історії виходять якимись такими порожніми схемами, тому що коли історик абстрагується від усього, то він не може емоційно пережити того всього, що відбувалося. А не переживши емоційно, не вдасться пояснити багатьох рішень, дуже багатьох нюансів.

Чи можна довіряти документам, якими оперують історики Вєдєнєєв і Биструхін?

Вєдєнєєв, Биструхін?.. Я б швидше вважав за історика Вєдєнєєва, бо Биструхін то кадровий кагебіст, спецназівець, він дописаний у співавтори Вєдєнєєву. А Дмитра я знаю давно і добре. Як на мене, він як історик має низку вад. По-перше, сліпо вірить усім документам НКВД-КГБ як істині в останній інстанції. Допустимо, написано там, що Арсенич особисто замордував 3 тис. чоловік, і він тому вірить. Хоча коли подумати логічно, то від цього можна було б здуріти, а в людини, яка керує всім підпіллям СБ ОУН не було часу навіть особисті допити проводити. Це все одно, що казати, буцімто Берія власноруч замордовував тисячі, при тому, що в нього було більше часу і апарат був більший. Тобто, це абсурд з точки зору елементарної логіки і ці твердження можна ставити під сумнів. Але Вєдєнєєв їх лупить!

Коли вийшла його книжка «Меч і тризуб» він подарував її мені з проханням про рецензію, бо я часом пишу гострі рецензії. Та коли я прочитав книжку, то відповів, що можу написати тільки дуже критичну рецензію (книжка була не вичитаною, із купою помилок). Після того він рік не розмовляв зі мною. Складна людина. За ним тягнеться шлейф історій, він працював у архіві СБУ, його звідти прибрали, бо позникали деякі документи, й відправили на викладацьку роботу в академію. Дисертацію він захищав на закритій раді, хоча ще до його захисту я вже був ознайомлений із текстом тої дисертації — нічого таємного там не було, практично — те саме, що й у книжках. Але людина, вочевидь, відчувала, що дисертація є настільки слабенька, що боялася виносити її на відкритий захист. Там є відверті ляпи, бо він повторив усі кагебістські штампи.

Його книжки також не містять аналізу, бо там цілими сторінками цитуються протоколи допитів, довіряти яким з огляду на те, за яких обставин давалися ці свідчення, не можна. У тих протоколах людина могла свідчити, що замірялася вбити Сталіна і з’їсти його, абощо... Там же ж уміли так допитувати, що ще й у не такому зізнаєшся, — по 12 діб без сну допитували. Це навпаки незбагненно, як дехто не підписував таких протоколів!

От наприклад, відомий випадок із Стельмащуком, який розказав, як буцімто палив польські села, вбивав тисячі людей і закопував у ями. Важко логічно уявити, що це було саме так. Але ж треба знати, як той Стельмащук опинився в полоні! Його, хворого на тиф, везли возом до повстанського шпиталю, цю медичну валку захопив відділ НКВД. Свідчення Стельмащука — це марення людини в напівпритомному стані з великою температурою, яка прохопилася про місце зустрічі з Клячківським (через що той і був убитий). Коли Стельмащук вилікувався, енкаведисти йому показали протокол, записаний з його підсвідомого марення, і цим його зламали: мовляв, ти тепер говоритимеш, що ми тобі накажемо, бо інакше всі твої свідчення стануть відомі в підпіллі й тебе знищать (врешті його таки повісили).

Тому вважати за чисту монету протоколи допитів не можна, бо там дуже багато речей неправдивих писалося. Це специфічні історичні джерела, які треба ретельно перевіряти. А Вєдєнєєв, котрий позиціонує себе як великого спеціаліста із спецслужб, має таку властивість сприймати це за святу правду. І це є проблема, яка вельми серйозно підриває його авторитет як історика. А за теперішньої влади в країні він почав співати вже такі дифірамби соввласті, що в мене очі на лоба полізли, я був шокований і кілька разів із ним мав публічні сварки на конференціях, бо мав до нього як до історика суттєві претензії.

Скажімо, у 2008-09 роках у Вєдєнєєва були доповіді про те, як румунська й польська історії викривлено висвітлюють українську (зокрема, йшлося про реваншистські претензії). Одного разу він піддавав гострій критиці Пруса й Вєчоркевича, мовляв, ті ллють воду на млин сепаратистським й фашистським організаціям своїми заявами в газетах. Я за регламентом мав виступати за ним і вирішив повеселити людей, нагадавши, що «наша служба і опасна, і трудна, бо полковнику Вєдєнєєву було б добре знати, що Вечоркевич і Прус уже померли, один минулого, інший позаминулого року, мабуть, стараннями наших спецслужб. А от на те, що в нас працює маса аналогічних російських спецслужб, то наші спецслужби щось про це — ані сном, ні рилом! Звісно, із румунськими й польськими реваншистами слід боротися, але відціджуючи муху, не треба пропускати слона чи верблюда згідно із Писанієм». Отож із Вєдєнєєвим у нас специфічні стосунки: вітаємося, але не розмовляємо.

А такі джерела, як свідчення чехів у фільмі «Бандерівці», наскільки коректні?

Може, чехи поспішали зняти фільм й не шукали більш достовірніших очевидців, які б більше розповіли. Чи це зроблено спеціально, — можна стверджувати, тільки якщо маєш на руках якійсь факти. Скидається на те, що знімальна група просто їздила селами, які були на маршруті переходу сотень Громенка й Бурлаки, й опитувала тих людей, які погоджувалися щось говорити.

Загалом, у Чехії ще за комуністичних часів виходило декілька фільмів і книжок про бандерівців, там ця тема була досить болісна. Бо чеська армія вже вкотре не змогла захистити своєї країни! У Чехії була створена група «Оцел» (сталь), яка мала заблокувати перехід повстанських частин українців через кордон. Щоправда, ця «Сталь» виявилася дуже крихкою. У фільмі вони кажуть: наші дві дивізії не могли справитися з 20 людьми. Якби це була нормальна дивізія, то смішно було б говорити, що 10 тис. чоловік не змогли блокувати лісовий масив. У радянські часи вони казали, що бандерівці — недобитки українських есесівців, і це певною мірою виправдовувало нездарність чеської армії.

Загалом у фільмі «Бандерівці» є багато речей, пов’язаних із типовими стереотипами сприйняття, і не тільки в контексті того, що «вбивали мирне населення». Наприклад, яскраво тут засвічений інший стереотип — буцімто у момент початку війни Німеччини проти СРСР керівництво ОУН було свято переконане в тому, що Німеччина дозволить створити державу. Якщо виходити з тих фактів, які існують, то це було не зовсім так, а точніше — зовсім не так!

70-ліття проголошення Акта відновлення української державності відбулося не з такого розрахунку?

Треба відрізняти загальну громадську опінію і думку професійних політиків і революціонерів, якими були керівники ОУН.

Загальна думка населення України (не тільки Західної, а й колишньої підрадянської, у тій мірі, в якій у ній збереглася думаюча інтелігенція, яка пам’ятала прихід німців в Україну у 1918 році) була така, що гірше при німцях не буде, бо гірше ніж при совєтах бути не може. Загалом населення думало, що Німеччина дасть добро на створення держави на зразок того гетьманату Скоропадського у 1918 році. Вони не вірили, що німці сподіваються розгромити Радянський Союз, не використовуючи центробіжних (насамперед національних) тенденцій, які були тим основним динамітом, що міг би зруйнувати сталінську імперію.

А які факти щодо німців мали Бандера і керівництво бандерівської ОУН? З одного боку, вони, звісно, читали «Майн кампф», чули різні заяви з боку нацистського партійного керівництва про «життєвий простір». Але з іншого боку, вони спілкувалися дуже тісно саме із військовим керівництвом Німеччини, із представниками військової еліти, верховного командування вермахту та Абверу. І це було нормальним, тому що усі революційні рухи діють через розвідки, бо спілкуватися на урядовому рівні неможливо.

Нацистська Німеччина не була такою, як сталінський СРСР, по тоталітарності німці до нього не дотягували, тому що армія значною мірою була Гітлерові опозиційною. І саме в армії перед 1941 роком відбувалися оці неофіційні чи напівофіційні розмови керівників ОУН з високопоставленими чиновниками, які запевняли, що так чи інакше, а Гітлер змушений буде піти на поступки і погодитися з існуванням української держави, бо інакше Радянський Союз перемогти не можна.

Сам же Гітлер публічно своєї позиції щодо українців і щодо їхньої майбутньої держави не афішував фактично аж до липня 1941 року. В одних промовах він казав, що має звільнити від комунізму всі народи. В інших на закритих нарадах говорив про протекторат. Навколо нього були різні паладини з різними думками. Гітлер і Геринг однозначно казали про потребу «життєвого простору», Розенберг вів свою лінію — протекторатів, залежних від Німеччини напівдержав. І Гітлер вибирав варіанти, зважаючи на те, як піде війна. Якщо добре, то не буде нічого, якщо погано, то тоді треба буде якісь стосунки з українцями налагоджувати. Тобто він дивився на це з прагматичної позиції.

Усі політики завжди виходять винятково зі своїх інтересів й інтересів своїх держав. Коли Німеччина напала на СРСР, Черчілль заявив, що якби Гітлер вторгся в пекло, то він би знайшов кілька добрих слів про диявола, — тому що він автоматично отримав союзника в особі сталінської тоталітарної держави.

Українці справді отримали шанс на якісь зміни?

Так, до того ж треба ще знати й пам’ятати той нюанс, що керівництво ОУН усіма силами (офіційними й неофіційними каналами) намагалося витягнути з німців інформацію про те, як же вони все-таки будуть поводитися, коли німецькі війська вступлять на територію України. Неофіційними шляхами цього зробити не вдалося, тоді 23 червня Бандера через Стахова надіслав до німецького керівництва меморандум, у якому було чітко написано, що ставлення і стосунки між німцями й українцями залежать винятково від того, чи Німеччина визнає Україну як повноцінну державу. Там було згадано, що протягом останнього часу в Європі з’явилися дві держави — Хорватія і Словаччина, але досвід цих країн не може бути прийнятним для України. Тобто, коли деякі історики пишуть, що Бандера хотів створити державу на зразок усташської Хорватії, то це неправда.

У тому меморандумі чітко було записано: нас така державність (тобто, цілковито залежна від Німеччини) не цікавить. Або повноцінна держава, і тоді ми можемо вважати вас союзниками в боротьбі з більшовизмом, або, якщо цього не буде, то Німеччина наштовхнеться на організований опір. І це 23 червня 1941 року! Не кожна людина могла собі дозволити погрожувати Гітлеру опором у червні 1941 року, бо німецька армія вважалася наймогутнішою у світі.

Я поясню, чому дата 30 червня є ключовою. Приходить похідна група Стецька для оголошення незалежності у першому більшому місті на території України. Оголошують незалежність винятково із метою спровокувати Німеччину для того, аби та виявила своє ставлення до незалежності вже на початку війни й не дурила людям голови. У самому Акті проголошення незалежності той знаний третій пункт, яким закидають оунівцям, з’явився тільки у Львові, фактично він був дописаним у день проголошення. Свого часу мені вдалося в архівах Києва знайти проект цього Акта, написаний у травні 1941 р., коли готувалися похідні групи за півтора місяці до війни. Там було тільки 2 пункти. Власне писалося, що проголошується держава, а не відновлюється, як було сказано у Львові, і що ОУН, маючи моральне право своєю боротьбою, бере на себе справу проголошення.

То навіщо у Львові Стецько дописав третій пункт?

Первісно розраховували, що Львів буде під контролем українців, тобто місцевого націоналістичного підпілля й «Нахтігалю», який ішов в передовій охороні фронтальних частин першої альпійської дивізії. Вони мали взяти місто під контроль і оголосити незалежність. Так і було до обіду 30 червня... А з полудня 30 числа у Львів вже масово почали входити німецькі війська, і Стецькові вже не було куди діватися, він мусив піти на дипломатичний реверанс у бік Німеччини. Очевидно, він після нарад із Шептицьким та старшим громадянством, яке було поміркованим, погодився із їхньою думкою: по-перше, писати не проголошення, а відновлення української державності (що було логічно), а по-друге, якось згадати німців.

І вже 30 числа вибухає перший конфлікт, коли на засідання Народних зборів в «Просвіті» приходять представники Абверу, спеціалісти з українських питань Ганс Кох (той навіть умів по-українськи говорити) і Ернст фон Айкерн. Виникає словесна сутичка із Стецьком, Кох наказує припинити збори, а Стецько йде на балкон проголошувати Акт. Кох наголошує: «Ви граєтеся з вогнем». Стецько відповідає, що Німеччина грається з вогнем не менше: «Пригадайте 1918 рік, поразку Німеччини! Якщо у вас є якісь питання, приходьте завтра до мене на прийом, тоді будемо говорити». Враховуючи, що Стецькові тоді було 29 років, що взагалі це були дуже юні люди навіть за сучасними політичними мірками, а тодішніми тим більше, то можна собі уявити, якими ошелешеними були Кох і Айкерн, коли почули таку розмову.

Але ж для Стецька це не минулося просто так, та й для України також…

Відрізок часу від початку липня до кінця 1941 року надзвичайно для нас важливий з огляду на те, що відбувалося далі. Скрізь, де тільки червона армія відступає, оголошують незалежність або місцеве підпілля ОУН, або похідні групи. Акт читають в різних варіантах, інколи його складають на місцях, але суть його одна — проголошення незалежності. Формують місцеві адміністрації, які були створені у всіх 203 районах за тодішнім районуванням Західної України і в 32 районах Правобережної України (це сучасні Житомирська, Хмельницька, Вінницька та Київська області). Також створюються обласні управи. Відбувається стихійний процес творення державності. ОУН виходить нагору. Похідні групи формують адміністрацію із місцевих українців, на керівників управ ставлять колишніх вояків армії УНР, місцевих вчителів, голів колгоспів, якщо люди про них гарно відгукуються. Підпілля відкрито займають офіси й бюра. Вішають таблички «Окружний провід ОУН», «Районний провід ОУН». А тут 7-9 липня німці починають арешти у Львові.

Керівництво ОУН прийняло рішення йти назад в підпілля і відправило Михайла Степаняка з інспекційною поїздкою по проводах Західної України, щоб він доніс їм цю інформацію. Степаняк уже на допитах, коли його захопили 1944 року, казав, що люди діяли так відкрито, бо не вірили в те, що німці заборонили державність і розпочали арешти. Це була страшенна помилка. Бо, власне, за рахунок цього 15 вересня вдалося завдати одного з найбільших ударів по ОУН, коли в один день до 3 тисяч чоловік арештували, — гестапо від імені польових німецьких команд, тобто військовиків, розіслало в оунівські структури запрошення на нараду. Ті прийшли, а їх арештували! На той момент і міліцію починають роззброювати, і розганяють управи.

На початку жовтня відбулася перша підпільна конференція ОУН. Під Львовом (дехто каже в Збоїськах, дехто — в Сороках). Нарада мала визначити лінію поведінки щодо німців. Це з позиції сьогодення все виглядає зрозумілим, що треба німцям протистояти. А тоді все виглядало набагато складнішим. Підпільна структура вийшла на денне світло і за день її назад не законспіруєш, бо це складно. Раз люди знають, хто належить до організації, то й гестапо зможе це з’ясувати елементарно. Усе керівництво організації — у Берліні під домашнім арештом, а з вересня — у концтаборі. Під час цих нарад було досягнуто компромісне рішення: поступово крок за кроком Організацію все таки остаточно переводити в підпілля, але при цьому використовувати будь-які нагоди зачепитися за якісь просвітницькі структури, інфільтрувати своїх людей в місцеві адміністрації, що їх почали було заводити німці, нашпигувати своїх людей у поліцію, щоб знати, що відбувається. Паралельно вирішили почати пропагандистську роботи на Сході України і формувати там підпільної структури.

Є купа документальних свідчень німецької розвідки, яка характеризувала на кінець 1941 року ОУН. «Бандерівський рух єдиний на території України, який створює Німеччині реальні проблеми», — писали вони. У лютому 1942 року німецькі аналітики, яким вдалося захоплювати якісь інструктивні матеріали підпільників (спецслужби в Німеччини були і то відносно непогані), доходять висновку, що завдання, яке поставила ОУН для свого підпілля в Україні на 1942 рік — це максимальна розбудова структур. Накопичення зброї і підготовка до майбутнього повстання в момент, коли Німеччина буде в незручному воєнному становищі, щоб можна було диктувати їй свої умови. Німецькі аналітики писали, що цю позицію можна назвати «маршируванням на місці»: жодних активних дій, які б могли спровокувати великі арешти, а водночас накопичування сил, щоб у слушний час можна було сказати вирішальне слово.

А як щодо червоного підпілля?

А про червоне підпілля і слова нема. Це, до речі, спеціально для львівського депутата Верховної Ради Голуба, є такий молоденький товстенький комуніст. Так от, існують фонди Коха, Розенберга, звіти німецької поліції, вони перекладені російською мовою після війни, навіть не треба напружуватися, щоб читати німецькою. Там все написано. До початку 1942 року взагалі про жодне радянське підпілля в Україні майже не йшлося. У німців був один головний біль — прокляті бандерівці. А з 20 березня 1942 року в усіх німецьких донесеннях з окупованих територій Сходу вводиться спеціальна рубрика «Український рух опору», який мав дві підрубрики: «Рух Бандери» і «Рух Мельника». Крапка. Про комуністичний рух опору на території України вони починають згадувати тільки з квітня 1942 року як про диверсантів, бо це справді були спеціально підготовлені диверсанти, переважно співробітники НКВС, яких доставляли сюди для так званого партизанського руху, для диверсій в тилу і розвідки.

Навесні 1942 року відбувається березнева конференція ОУН, що її з метою конспірації назвали квітневою. Лебідь зібрав оточення, у якому чітко сформувалося два крила: яструбів і голубів — одні більш радикальні, інші більш помірковані. Радикальне очолює Іван Климів «Легенда», який вимагає негайного переходу до воєнного збройного опору Німеччині. Лебідь стоїть на позиції, що й далі слід накопичувати сили, хоча уже на той момент існувала маловідома директива (про неї не так давно дізнався рівненський історик Ігор Марчук, який в обласному архіві СБУ знайшов протокол допитів Мартинюка, який був функціонером ОУН на Рівненщині). Там згадується, що у лютому 1942 року він отримав директиву від Савура — тобто від Клячківського, який керував ОУН на Волині й Полісся. Це була директива Проводу, яка йшла від Лебедя, про те, що ОУН перебуває з Німеччиною у стані війни, а відтак дозволено в разі небезпеки застосовувати вогнепальну зброю проти німецьких функціонерів, поліцаїв та жандармів. Про цю директиву ми довго не знали, бо її приписано було спалити після прочитання й донесення особовому складу. Можливо, згодом з’явиться якийсь збережений примірник, але поки що ми маємо про неї інформацію тільки з цього допиту.

Було прийняте рішення: накопичувати сили, посилити військову підготовку для всіх членів організації пройти вишкіл, і по змозі — влаштувати військовий вишкіл серед населення, готувати мобілізаційні списки по селах, вказуючи де проживають українські старшини, і розгорнути на Сході України пропаганду не тільки в національному дусі, а й антинімецьку. Це, на думку ОУН, мало залучити щонайбільше прихильників.

Як на це відреагувало німецьке гестапо?

У квітневих донесеннях гестапо по генеральній окрузі «Київ» за 1942 рік пишеться, що вилучено листівку, яку розповсюджували від імені Мирона «Орлика», де в Пасхальному привітанні було написано, що наш народ за довгі роки має можливість святкувати Великдень без більшовицьких комісарів із пістолетом за спиною. Але новий режим, який прийшов на українську землю, призвів до того, що в більшості наших людей нема з чим святкувати той Великдень: нема з чим сісти за стіл, людей ловлять і відправляють в рабство (тоді почався вивіз на роботи не добровільний, а примусовий), а наш уряд — Бандера і Стецько — мордується по німецький тюрмах. Це був перейдений рубікон до жорсткої антинімецької агітації, і німці це відзначили у своїх звітах.

Але найцікавіше було в червні 1942 року: у донесенні по генеральній окрузі «Волинь-Поділля», що охоплювала території сучасних Волинської, Рівненської Тернопільської й Хмельницької областей та Берестейщини й Пінщини, йде повідомлення начальника поліції безпеки до керівника округи Шьонне. У повідомленні написано, що проти нас протистоять два найсильніші опори: бандерівці і червоні на Поліссі, а далі вказано, що найбільший успіх на селян має бандерівська пропаганда, бандерівці проникли до лав окружної поліції, встановлено, що їхні прихильники здійснили кілька диверсійних актів, вибухів, вбивств німецьких адміністраторів, і в цьому документі уперше український націоналістичний рух німці вперше характеризують, як ПОВСТАНСЬКИЙ і СИЛЬНИЙ!

Published on 14 July 2011