Розмовляла Владислава ПОЛІЩУК

Магія Майстра

Цей двоповерховий цегляний будинок на Печерську, по вулиці Січневого Повстання, впродовж 60-90 років ХХ століття знало багато людей не лише в Києві, а й по всій Україні та за її межами. Будинок був на двох господарів.

Цей двоповерховий цегляний будинок на Печерську, по вулиці Січневого Повстання, впродовж 60-90 років ХХ століття знало багато людей не лише в Києві, а й по всій Україні та за її межами. Будинок був на двох господарів. У одній його половині з 1959-го по червень 1993 року мешкав відомий скульптор, художник, етнограф і громадський діяч Іван Макарович Гончар. Водночас там був і його сенсаційний домашній музей української народної культури. Більшість експонатів господар зібрав сам у своїх численних поїздках по Україні, по її селах, містах та містечках, але багато що люди йому й дарували: «У вас таки збережеться...»

Нещодавно на прилавках книгарень з’явилась книжка із символічною назвою: «У всесвіті Івана Гончара». Її автор – відома читацькому загалові поетеса Наталка ПОКЛАД. Із нею – наше інтерв’ю.

- Пані Наталко, вітаємо вас із черговим виданням. Та ще й – про таку світлу постать у нашій культурі, як Іван Гончар. Але ось що цікаво: домашній музей був тоді не лише в Івана Макаровича – свої, і то досить цінні, колекції мали й інші достойні люди в Україні. Проте чомусь саме Гончарева хата стала такою сенсаційною?

- Насамперед, очевидно, – своєю кількістю експонатів, які, до того ж, не сховані під скло, а були відкриті для відвідувачів, говорили з ними. Крім того, господар, знаючи цінність національного мистецтва в розвитку суспільства (а влада тоді взяла курс на уніфікацію і люто заперечувала все національне), відважно проводив із відвідувачами велику просвітницьку роботу (згадаймо хоча б його записане на магнітофон «Вступне слово», в якому він давав, так би мовити, певні установки – і стосовно розуміння творів народного мистецтва, і стосовно історії України та її героїв тощо; тобто він відкривав очі на роль національної, зокрема народної, культури у розвитку та триванні нашої нації, її вагу серед інших культур світу, тож саме в хаті Гончара багато людей прозріли духовно, стали патріотами). А ще Іван Гончар використовував свою збірку як взірець для творення власних скульптур та картин – зокрема згадаймо його цікаву серію етнографічних полотен чи унікальний багатотомний альбом «Україна й українці».

- 27 січня цього року минуло 100 років із дня народження Івана Макаровича Гончара. Ваша книжка встигла до цієї дати?

- На жаль, ні: затягнувся був бронхіт і завадив укластися у визначені терміни, тож книжка вийшла уже навесні.

- Ви пишете, що після 1972 року Гончара заблокували як митця: заборонили приймати відвідувачів, не давали роботи... А як ви не боялися з ним спілкуватись?

- До кінця літа 1976 року я мешкала на вулиці Степана Ковніра, що була неподалік. Отже, заходила по-сусідськи: чи за якоюсь книжкою, бо ще вчилась в університеті, чи за порадою, бо все українське в ті страшні роки тлумилось нещадно, і душа часом не витримувала й не знала, як чинити; і просто провідати, бо Іванові Макаровичу та Аделі Петрівні (обом уже перевалило за 60) було неймовірно важко і морально, і матеріально... Так, усі знали, що довкола садиби кружляють стукачі, то часом, аби не попасти їм на очі, ми «заходили» у двір не через хвіртку, а через дірку в паркані... Та й коли переїхала на Оболонь, навідувалась часто. Гончар був і залишився моїм найбільшим учителем.

- Чому взялися за цю книжку?

- Звісно, відчувала борг перед учителем та його пам’яттю. А сталось так, що, переїжджаючи на іншу квартиру в 2003 році і пакуючи папери, знайшла деякі свої нотатки (адже вести традиційні щоденники ми тоді боялися, тож враження я писала, де випадало, скорописом – там трошки, там); а тоді стала шукати ще по своїх архівних папках та записниках і систематизувати віднайдене. Матеріал видався і цікавим, і цінним: у ньому не тільки поставав нелакований образ Івана Гончара (хоч його, здається, й неможливо лакувати), а й заговорила проминула ЕПОХА та люди в ній...

- А як виникли самі щоденникові нотатки?

- Зараз важко пригадати, яким був найперший запис. Пам’ятаю хіба оте своє відчайне й гостре – як прозріння – відчуття могікана: ми ось ще чуємо Гончара, спілкуємося з ним, боготворимо його – за відвагу, за людяність, за велику мистецьку душу... А що буде взавтра? Що знатимуть наші, зокрема мої діти? Де почерпнуть той дух, ті знання, які він передає нам – а вони, на сором, часом і забуваються?.. Чесно зізнаюсь, у ті роки пекельного контролю КДБ над суспільством (маю на увазі 70-ті – поч. 80-х) зовсім не вірилось, що доживемо до незалежної України. Головне тоді було, принаймні для мене, – зберегти непроданою і не до кінця потоптаною душу, а також – зібрати й зберегти знання про нашу ідентичність: саме вони давали певність і силу... Зрештою, перший мій віднайдений запис – за 30 жовтня 1983 року, на ту пору ми були знайомі з Іваном Макаровичем уже 13 років: ось таке запізніле моє прозріння.

- Недавно в радіопередачі хтось зауважив, що в хаті Гончара Україна воскресла найперше.

- Я б сказала інакше: в хаті Івана Макаровича Україна і не вмирала. Там вона жила навіть тоді, коли довкола неї денно і нощно лементувалось та тріскотілось про «єдіний совєтскій народ» і про те, що все національне – це вороже (безпремінно – «буржуазний націоналізм»!), тож має згинути. Та й, гадаю, сам Іван Гончар вижив у ті задушливі роки лише тому, що Україна в його хаті не тільки жила, а й боролась – і цим тримала його. І ми до неї так спрагло тягнулись.

- На обкладинці книжки – одна з робіт І.Гончара?

- Так, це із його серії етнографічних полотен (темпера). Узагальнений образ України.

- Кажуть, що дуже цікавою і понині залишається «Книга запису вражінь» (саме так він її підписав), яку Іван Гончар демократично завів, аби відвідувачі могли залишити свої відгуки про відвідання його музею?

- Так, ті 12 томів – надзвичайно цінні. Там можна зустріти відомі нині імена; є дуже емоційні, закличні, прямо бунтівні записи, є мудрі й розважливі; море подяк і побажань господарю, захоплення його подвижницькою працею; деякі записи без підписів, а то й зовсім зітерті: певно, хтось написав, а потім злякався й вишкріб (особливо за ті 16 років примусової «відсутності» Івана Макаровича в культурному просторі України)... Може, колись НМНК «Музей Івана Гончара» і спроможеться видати це багатство. Хоча найперше треба було б оприлюднити щоденники Івана Макаровича: там уся правда про час і його дійових осіб.

- Хата Івана Гончара була в роки радянського тоталітаризму плацдармом руху опору. А вам випало прилучитися до нього?

- Справді, хата Івана Макаровича була форпостом національної пам’яті і, отже, більмом на оці системи. Господаря тлумили, як могли. Обструкція, наклепи, погрози фізичного знищення – і колекції, і самого художника. Тож, виходячи з дому, Гончар не раз не знав, чи повернеться...

Проте що дивно: коли приїжджав хтось із-за кордону, і влада хотіла по-фарисейськи показати, як вона дбає про український народ та розквіт його культури, то обов’язково того закордонця приводили до Гончара: мовляв, ось митець із національним обличчям... А стосовно мене не перебільшуйте. Єдине, можливо, що я тоді змогла і в чому мені Бог поміг, – так це не продатись, не стати співучасницею злочину. Звісно, така перемога дорого мені коштувала – як, зрештою, і багатьом. Та ще виростила сама двох дітей, якими горджусь. Хоча і в цьому є заслуга Івана Макаровича: він засіяв у душі дочки й сина здорові живлющі зерна...

- А яка структура вашої книжки? Для кого вона?

- У невеликому вступі розповідаю про перипетії тих часів. Адже сучасному читачеві важко уявити, ЩО тоді було. Потім ідуть самі щоденникові нотатки – від 30 жовтня 1983 року по 7 грудня 1992 року. Подано також уривки деяких моїх статей із преси про життєвий і творчий шлях Майстра, народного художника України, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка.

Не маю сумніву: із тих тисяч відвідувачів, які побували в хаті-музеї Івана Гончара і прозріли там, причастившись рідною красою, хтось, очевидно, теж зміг би написати чи ще напише свої спогади, враження. Навіть я із відстані часу написала б щось інше. Однак то були б справді спогади. А ці щоденникові нотатки (я залишила їх такими, якими вони тоді склались), звісно, мають свої вади, бо багато з того, про що в них ідеться, сьогодні вже відоме. Проте тоді для мене це була терра інкогніта.

Для кого ця книжка? Для тих, хто вміє пам’ятати і ПАМ`ЯТАЄ.

Published on 22 June 2011