Розмовляв Андрій ЧЕРНЯК

Віктор РОГ: Плекаймо культ героїв

Нещодавно, довелося побувати на одному вечорі пам’яті, на Черкащині. Організатори вшановували героїв, що полягли за волю України. Захід ніби то звичайний, таких по всій державі о цій порі сотні.

Нещодавно, довелося побувати на одному вечорі пам’яті, на Черкащині. Організатори вшановували героїв, що полягли за волю України. Захід ніби то звичайний, таких по всій державі о цій порі сотні. Звичайна зала будинку культури в райцентрі, звичайні глядачі, школярі середніх та старших класів, звичайні звуки мобільних телефонів під час розповідей та спогадів очевидців… Але незвичайним було запитання десятирічного хлопця до одного з виступаючих. «Дядю, - ледь чутно проказав малий, - а навіщо ж боротися, все одно скажуть що ти бандит, вб’ють і забудуть. А жити ж набагато краще». Фраза вибухнула в свідомості. Вибухнула тому, що так думає більшість. Думає і мовчить. А тих одиниці, хто вважає інакше й стають національними героям, які й гинуть в боротьбі, але живуть в пам’яті людській вічно. То що ж таке героїзм? Як явище, стан душі, та наскільки адекватне його сприйняття в сучасному суспільстві. На ці запитання я попросив відповісти історика, публіциста та громадського діяча Віктора Рога.

- Пане Вікторе, вітаю вас. Дозвольте розпочати нашу розмову дещо з іншого факту. 23 травня українці відзначають Свято Героїв. Що це за заходи, коли розпочалося їх проведення, кому присвячені і власне чому саме в травні?

- Свято Героїв було зініційоване на Другому Великому Зборі ОУН з метою вшанування тих, хто загинув за Українську державу, і звичайно для того, щоби виховувати нові покоління українців на прикладах цих звитяжців. Чому саме 23 травня це свято відзначається? Тому, що 23 травня 1938 року загинув провідник ОУН Євген Коновалець. 25 травня ми відзначали 85-ту річницю з дня вбивства Симона Петлюри. І також у травні загинув один із ідеологів українського націоналізму Микола Міхновський. Для того щоб вшанувати їх пам'ять саме це свято було і засновано. В ці дні йдеться про всіх тих, хто боровся за українську державу. Мріяв про неї, про її могутність, про її славу, про її справедливий соціальний лад. Тоді таке гасло було «Україна без холопа і без пана». Тобто в їхніх мріях, їхніх образах, їхніх візіях, вимальовувалася така Україна «як небо ввишки, як земля вширшки», з ідеально справедливим ладом. І звичайно за таку Україну вони були готові гинути. Готові боротися і вмирати.

- Отже ми вшановуємо борців, які віддали життя за волю України. Але є й інші приклади, коли людей називають героями. То що ж таке героїзм у вашому розумінні?

- Чи герой - той хто носить зірку на грудях і був, свого часу, директором якогось заводу, скажімо умовно, чи головою колгоспу, і за ці його досягнення йому дали це звання? Чи той герой, хто кинувся на амбразуру дзоту, прикриваючи своїх товаришів та ризикуючи своїм життям. Тобто чи герой той, хто добросовісно, якісно, як і належить, виконував свої прямі функціональні обов’язки, чи той, хто пожертвував всім заради великої ідеї? Чи це ідея свободи батьківщини, чи це ідея захисту та порятунку ближнього. На це питання, я вважаю, є лише одна відповідь. Герой – це саме той, хто пожертвував свободою, пожертвував своїм життям, на грані неможливого, рятуючи своїх друзів, побратимів по зброї чи по духу, захищаючи свою батьківщину, борючись за її свободу.

- Безумовно, ті люди які боролися за Україну, варті пам’яті і почестей. Але ця пам'ять існує, почесті їм віддали. Але мабуть саме сприйняття героїзму, воно ще для чогось потрібно? Як ви гадаєте?

- Для того щоби виховувати нові покоління. Для того, щоби був приклад. Для того, щоби нам було на кого рівнятися. Для того, щоби люди бачили, що тих, хто жертвував за наше майбутнє, ми шануємо, ми їх прославляємо, ми дбаємо про їхню пам'ять. І на цьому прикладі виховуємо нові покоління. Націю творить спільна гордість за минуле, біль за поразки, шана звитяжців, і спільна доля в майбутньому. Кожна нація має своїх героїв. Кожна нація плекає своїх героїв. Кожна нація популяризує своїх героїв. Навколо цих героїв об’єднуються. Вони стають символами єднання нації, вони стають символами нескореності нації, вони стають символами незнищенності нації.

Нам цікаві ті фільми, де зображені герої. Нам цікаві ті книжки, де описують їх життя. Щоби досліджувати життя цих людей, і зрештою на їхньому прикладі вчитися. І тому я вважаю, що це свято має дуже великий і містичний зміст духовного єднання всієї нації з предками. Достойними предками, наголошую! І смисл дуже конкретний, практичний смисл. Це є смисл інтеграції нації навколо цих людей, а зокрема навколо тих святих ідеалів, за які ці люди боролися. Нація має плекати культ своїх героїв, інакше їй обов’язково нав’яжуть чужих.

- Ви говорите про об’єднання нації навколо її героїв. Але я так розумію довкола таких постатей як Микола Міхновський, Євген Коновалець, Симон Петлюра, та Роман Шухевич українців об’єднати доволі важко. Ті міфи, які створювала про них радянська пропаганда, ще й сьогодні існують в суспільстві.

- А давайте подивимося, які їхні були ідеали. За що вони змагали. Вони змагали за нашу Українську державність. В той час, коли здавалося б вигляду на цю державність не було ані найменшого. Микола Міхновський починав ще в кінці позаминулого століття. В 1891 році на могилі Тараса Шевченка група молодих тоді студентів зібралася і проголосила створення «Братства Тарасівців» якому поставила за мету, вперше в історії політичної думки України, проголошення її незалежності і здобуття її державності. Про Україну тоді говорили як про окраїну Росії, південь Росії, як про Малоросію чи «Малопольське Всходнє». Вона була розколена між багатьма державами, не мала якоїсь такої свідомої потужної державної традиції чи політичної програми. І от ця група ідеалістів тоді зібралася і проголосила цю мету, яку, здавалося би, ніколи не можна буде реалізувати. Але ця мета стала сьогодні реальністю. І от ті покоління, від Міхновського починаючи і «Без надії сподіваючись», «Лупали сю скалу», постійно проголошуючи ці ідеали і їх жертовно відстоюючи. Чому ми говоримо про Міхновського про Петлюру і про Коновальця? Тому, що вони весь свій життєвий шлях, буквально з перших кроків і до останнього подиху присвятили цій величній меті. Це є для нас дуже високим прикладом служіння ідеалу, служіння своєму народові.

- Пане Вікторе. Відомо, що Свято Героїв, як урочистості, дуже активно відзначається в західних регіонах держави. Але ці люди боролися за незалежність всієї України. Чому ж так недостатньо уваги до цього в інших регіонах? Можливо бракує інформації?

- Я думаю, що сьогодні ще не всі усвідомили, що Україна це наше спільне добро і більше того - це наша спільна відповідальність перед тими, хто був перед нами, і перед тими хто прийде після нас. Отже тут і зараз ми повинні дбати, щоби вона була такою, про яку мріяли попередники, такою, за яку не соромно буде нащадкам.

Сьогодні, коли ми говоримо про Миколу Міхновського, Євгена Коновальця, Симона Петлюру, ми бачимо що Симон Петлюра народився в Полтаві, Микола Міхновський на Київщині, Євген Коновалець на Львівщині. Тобто навіть ці постаті є вже об’єднавчими, інтегруючими. І не можна говорити про те, що це якесь вузько регіональне свято, що не потрібне воно для інших регіонів України. Я вважаю, що воно і надалі набиратиме обертів, і навіть скажу зі свого власного досвіду, коли 20 років тому ми починали це все робити, то мало хто про нього чув, мало хто про нього знав. А сьогодні ми бачимо і на провідних телеканалах репортажі з цієї події. І в Києві відбуваються заходи. Напевне вони не були такими масовими, як би хотілося, вони не були офіційними, але вони були, що головне, щирими, і це я вважаю найбільше наше досягнення. Це свято душевне. На нього не зганяють адміністративним шляхом. За нього не платять гроші тим, хто стоїть з прапорами чи з портретами. Кожен відзначає так, як він вважає за доцільне, за покликом своєї душі. І це, я вважаю, є дійсно тим святом, яке має бути загальнонародним.

- А можливо воно не стало загальнонародним навіть не тому, що люди не сприймають героями окремих особистостей? Можливо сьогодні в суспільстві якесь інше ставлення до героїзму? Можливо, це просто не модно, не актуально і героїзм сьогодні не потрібен?

- Свого часу була така цікава фраза «В житті завжди є місце для подвигу». Наведу кілька таких прикладів. 1986-й рік. Тиша. Спокій. Хіба десь далеко війна в Афганістані, а в Україні «все благоденствує». І от квітень місяць – Чорнобиль. Дуже, дуже багато людей, які ще вчора здавалися нам рядовими працівниками, свідомо пішли на самопожертву для того, щоби врятувати ближніх. Чи це не є героїзм? Той самий Олексій Берест, який встановив прапор над Рейхстагом, маловідома й до сьогодні постать. Але як він загинув? Він загинув уже далеко після війни, рятуючи маленьку дівчинку із під коліс потяга. В житті людини є місце для подвигу. І кожен має можливість вибирати: або тікати від того потягу, або кидатися під нього, рятуючи дівчинку. Або тікати від тої чорнобильської зони десь, або кидатися туди, щоби врятувати своїх земляків.

- Отже, це звучатиме занадто пафосно, але героїзм, це саме той моральний хребет, який дозволяє нам називатися людьми?

- Без цього все інше нікчемне, будь ти сто разів сильним, будь ти сто разів хоробрим, якщо в тебе нема того морального критерію, немає тої істини в серці, в помислах, то вони ніколи не виллються у безпосередні дії. Я вважаю, що коли хтось сьогодні говорить, що нам не треба героїв, що треба бути таким, як всі, треба дбати лише про себе, той і є егоїст, боягуз, в якого немає всередині ні стержня, ні морального критерію. Я вважаю, що героїзм треба плекати, треба виховувати, і так само вважаю, що в житті завжди є місце для подвигу.

- До речі, як приклад, є пам'ять про національних героїв в українській діаспорі та вшанування іншими державами українців, які там здійснили подвиги.

- Що ми за народ такий, який далеко за межами рідної землі будує свої церкви, будує свої Українські доми, створює свої молодіжні організації, розбудовує свої наукові установи, вшановує пам'ять своїх попередників, а на Батьківщині…? Я знаю, що скажімо в Торонто є більше пам’ятників українським звитяжцям, ніж у моїх рідних Сумах, є більше українських церков ніж у моїх рідних Сумах. Одна з центральних вулиць Нью-Йорка носить ім’я Тараса Шевченка. Я вважаю, що це теж є дуже цікавий феномен і пояснюється він значною мірою тим, що в часи негоди, вимушено, в еміграції опинилися далеко не гірші представники української нації, які змогли в чужих для себе обставинах, в тяжких умовах, і економічних, і політичних, і, звичайно, культурних, зорганізувати і свої видавництва, і свої релігійні громади, і свої наукові установи та громадські організації. Це була важка робота. Це був також подвиг. Стосовно українців, які здійснили подвиги поза межами держави, також наведу кілька цікавих прикладів. Один із героїв Британської імперії Пилип Коновал. Кавалер багатьох орденів за участь у Першій світовій війні. В Канаді є і товариство Пилипа Коновала, і пам’ятні знаки йому. І от ще один приклад. Є пам’ятник і є відповідна нагорода члену Спілки Української Молоді в Америці, котрий мав до вибору, під час теракту у вересні 2001 року, або ж втекти від тих хмарочосів, що падали, або ж кинутися туди рятувати людей. Він вибрав останнє, кинувся рятувати людей і загинув. Молодий симпатичний українець Іван Скала.

На вашу думку, як ви бачите вшанування українських героїв та виховання на їх прикладах молодих патріотів держави?

- Кожна держава має дбати про своє збереження. Кожне суспільство має засадничо дбати про свій розвиток. Отже в кожній державі, в кожному суспільстві повинен бути культ героя, захисника. Культ того, хто за цю державу, за це суспільство готовий жертвувати. І, звичайно, це можна пропагувати в літературі, в художніх образах - кіномистецьких, театральних, в творчих образах. Адже в нас є дуже великий арсенал реальних, не вигаданих людей, котрі від пра- прадавніх часів, від князя Святослава Хороброго починаючи, показують нам взірець служіння державі, служіння народу, служіння нації. Нам не треба вигадувати своїх героїв. Нам не треба фантазувати в художніх творах та кіномистецтві. Нам є з кого брати приклад. Коли ми поїдемо за межі України, на Захід, ми побачимо практично в кожному містечку багато пам’ятних дощок. Ми побачимо в топоніміці, як нації вшановують своїх героїв. Мені довелося бути кілька років тому в Канаді. В штаті Альберта є містечко Едмонтон. Парк. В парку - стела. Там зображені птахи, які злітають в небо. «Що це таке?» - питаю я в свого місцевого товариша українця. Він каже, що це пам’ятник поліцейським, які загинули при виконанні своїх обов’язків. Була вже глибока осінь. А цей пам’ятник був встелений живими квітами. Не було ніякого свята до дня місцевої поліції, не було якихось там урочистостей, але я побачив, як люди щиро шанують тих, хто загинув, захищаючи їхнє життя. Приходять і кладуть квіти. І там під кожною образною символічною птахою є табличка з коротким написом: звання, прізвище, обставини загибелі і море квітів в будь яку пору року. Все. Це дуже яскравий показник того, як треба вшановувати своїх захисників…

Published on 30 May 2011