Розмовляла Христина Парубій

Петро Франко: «Патріотичний дух повинен базуватися на двох ідеалах – Бог і нація »

Петро Франко – голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

Петро Франко – голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. За участь у національно-визвольній боротьбі українського народу і за те, що був членом підпільної юнацької організації «Святий Юр», п’ятнадцятирічним хлопцем ув’язнений на п’ять років позбавлення волі в особливих концентраційних таборах. Петро Франко і далі веде активну боротьбу за відродження України і згуртовує навколо себе людей, яким також не байдужа доля країни.

Пан Петро погодився дати відповідь на декілька запитань.

– Ви недавно очолили Всеукраїнське товариство політв’язнів та репресованих. Які форми і методи діяльності товариства?

– По-перше, ми ведемо широку видавничу діяльність. Ось, наприклад, я зібрав біографічні дані про більше ніж 800 священників Української греко-католицької церкви, які були засуджені трибуналами та особливими нарадами. Їх карали за служіння своїй церкві і нації. А їх звинувачували у якійсь міфічній зраді. Про яку зраду може йти річ, якщо саме священики брали безпосередню участь у національному русі, в них відбувалися такі сходини, куди сільська молодь приходила, де завжди була література, з якою вони могли ознайомлюватися. Священик – це була духовна особа і лідер національного духу. І москалі знали про це і ще з 1939 року арештовували священників, а вже з 1944 року по 1950 рік вже було майже повністю знищене духовенство в Галичині. Та попри все, воно відроджувалося, бо були ті, що вже відбували свої терміни та існували підпільно. У книжці я показав чотири єпархії – Львівську, Перемишльську, Станіславівську та Закарпатську. Я намагався використовувати архівні матеріали. У розповідях про священиків, я обов’язково показував номер кримінальної справи і за що його було покарано.

У результаті багатолітньої клопіткої праці вдалося видати унікальну книгу: «Репресоване духовенство УГКЦ», у якій зібрані статті та нариси, спогади, документи і матеріали про репресії духовенства УГКЦ в Галичині, насамперед, звичайно, комуністичним режимом.

Поштовхом до такого типу роботи було те, що у свій час я ще підлітком був членом юнацької підпільній організації, яка називалася «Святий Юр», що знаходилася біля церкви Юра. Один з героїв моєї книжки отець Богдан Решетило, у своїх споминах навіть назвав мене «святоюрівець Франко». Ми організували таке товариство, яке, крім іншого, збирало інформацію про репресоване духовенство. Крім того, з багатьма священиками, про яких йдеться у згадуваній книжці, я відбував ув’язнення. Відтоді ця тема постійно хвилює мене. Ця трагічна і водночас героїчна сторінка нашої історії, що особливо яскраво показує силу руху і велику вірність українців Богу і нації, повинна завжди жити в пам’яті народу, особливо молоді. У той час мені було 15 років і я намагаюсь тогочасну оцінку подій та людей. Це дуже важливо, адже це великий крок для виховання молоді. Ці діти в 15 років ішли разом з дорослими і знали, яка небезпека чатує на них.

Темі боротьби за незалежність присвячена книжка «Криваві сліди золотого вересня». Мені було боляче за кривди нашого народу і особливо хотілося показати мужність учасників національного визвольного руху. Наприклад, у Львові був такий процес 59-ти. Серед тих 59 молодих людей був наймолодший політичний в’язень Марія Наконечна –дівчина, школярка. Їй було 15 років. І в цьому шкільному віці, на суді, їй прокурор дає запитання: «Чи ви би вбили нашого вождя Й. Сталіна?» А в цей час про нього вже був високо піднятий культ і про цю постать вже говорили як про Бога, проти нього не міг ніхто рота відкрити. А вона мужньо відповіла: «Якби мене Oрганізація зобов’язала, я б це зробила». Я сумніваюся, що сьогодні хтось би зміг заявити такі речі. А таких процесів було декілька. Тодішні радянські вожді спеціально, штучно робили ці процеси, щоб застрашувати населення західної України цією червоною, кістлявою, пазуристою рукою, яка буде всіх нищити. І тим не менше цей рух продовжувався.

Продовженням цієї теми стала книжка «Нескорене юнацтво», яка розповідає про дітей від 12 до 18 років, які були засуджені до різних термінів ув’язнення і навіть до розстрілу, лише за те, що боролися за волі своєї Батьківщини. Цією темою майже ніхто не хоче цікавитись. Завжди пролягає десь така думка, що старші – досвідченіші і варті більшої уваги. Але ці діти робили деколи вагоміші справи і дорослі не могли без них обійтися. Хлопчиська та дівчата йшли у розвідки та діставали цінну інформацію. Багато, хто загинув. У нас в товаристві була дівчина, якій було 12 років, коли її засудили на 25 років, і вона зробила героїчний вчинок – витримала цей термін.

Про цю категорію людей не дуже говорять, бо вони як дорослі, як діячі не могли себе повноцінно проявити. Я завжди приводжу такий приклад, що хлопчика, який має 15 років, судять і виносять вирок. Але ж не просто, а по-перше їм дають адвоката, не питаючи згоди обвинуваченого, і він замість того, щоб захищати, читав мораль і ще більше наговорював на цю малолітню дитину. Доходило до того, що виносять вирок хлопчикові чи дівчинці з конфіскацією майна. В мене виникає запитання, яке майно є у тих дітей, якщо вони є на утриманні своїх батьків? Але ці молоді люди були відважні.

Четверте видання – це власне жертви, хто подає свої спомини та описує згадки про своїх родичів. Крім цього я ще старався зробити таку річ, як буклети. Адже коли є менше написано і багато фотографій – це більше зацікавлює людей. Є цікавий матеріал про митрополита А. Шептицького, а також про сина Каменяра – Петра Франка. Я також підготував буклети про Василя Макуха, який себе спалив на Хрещатику. Вже є скульптори, які готові зробити йому пам’ятник. Крім цього, ми увінчуємо наших видатних діячів у бронзі. Наприклад на вулиці Коперника є величезна стела патріарха Й. Сліпого. На першій українській школі з польською мовою навчання на Чупринки №1 у Львові є меморіальна таблиця Р. Шухевича, на вулиці Коновальця є таблиця Є. Коновальцю. А також є меморіальна таблиця Петру Франку. Всі ці таблиці з бронзи.

Усі наші видання є наукові. Я весь час працюю в архівах, спираюсь на документи, коли пишу свої книжки. Але архів людської душі ніхто ніколи не викреслить. Він передасть все, що пережив і це все є у восьмитомнику «У боротьбі за волю України». Основне, нам потрібно любити нашу землю. Я часто зустрічаюся із школярами і бачу підростаюче покоління. Мені дуже приємно, що більшість з них має патріотичний дух, який повинен базуватися на двох надбаннях – Бог і своя нація. Якщо ці дві головні заповіді будуть об’єднані в одно єдине, тоді ми будемо будувати міцну державу.

– Чи є якась допомога товариству від держави?

– Сміхотворна. Я Вам наведу приклад. У Львівській області є 23 або 26 громадських організацій, на яких виділять двісті тисяч гривень. Якщо їх поділити на всі організації, фінансування буде досить мізерне. На сьогоднішній час з такими цінами, грошей не вистачає ні на що. З ким я маю мати справу з цього приводу? Я ж не йду з проханням підмести мені хату, а звертаюся від імені тих 11 тисяч членів товариства, які віддавали все, жертвували навіть власним життям за волю своєї Батьківщини.

Нам потрібно один одному допомагати, а не принизливо шукати спонсорів. Мають бути свої меценати, тобто люди з чистою душею та добре виховані патріоти, котрі б активно сприяли нації у громадській та видавничій діяльності.

– Останнім часом активізувалися заяви про входження України в митний союз з Росією, Білорусією та Казахстаном. Ваше ставлення до цієї ідеї?

– Тут можна дати таке запитання: «Чи хтось хоче, щоб в його хаті господарював я?» Відповідь очевидна – ні. Я на такі союзи дивлюся з презирством. Нашій державі не потрібно загравати ні з ким. У своїй хаті своя правда, і це найкраще для нашої країни. Але я не думаю, що сьогоднішня влада полізе в цю петлю. На мою думку, якісь договори можуть бути, адже ми сусіди. Та вони повинні базуватися на паритетних засадах, скажімо, якщо я тобі даю пшоно, то ти мені повинен дати овес. Але не робити таким чином, як було із Харківськими угодами і в результаті для України робиться фігура з трьох пальців і ніякого обіцяного здешевлення газу не було, то про що може йти мова. Це вже є злочин перед нацією та державою. Прийде час, коли у нинішніх чиновників внуки запитають про їх напрацювання для країни, а вони будуть розводити руками. Ми маємо своє, а чужого нам не треба. Можна ділитися, займатися торгівлею, але не лізти в петлю. Потрібно реально дивитися на речі. Цей договір є неефективний і він нам не потрібен.

– Чи не вважаєте Ви, що угода про митний союз є продовженням політики нової колонізації щодо України з боку Росії та її п’ятої колони в нашій країні?

– Мені здається, що так воно і буде. Це є однозначно, якщо ж тільки наші владоможці запхають туди свого носа. Але вони будуть перші покарані за такі дії, адже потрібно пам’ятати, що над нами є Бог і він все бачить. Такого не вільно робити. Владі довірили державу і вони мають її захищати.

– Чому нова влада вирішила зняти із Степана Бандери та Романа Шухевича статус героя України?

– Що стосується Р. Шухевича і С. Бандери – це є національні герої, вже давно визнані українцями. Я не винен в тому, що зібралася якась купка незрозумілих людей, котрі весь час звикли повторювати як папуги: фашизм та буржуазний націоналізм. Постаті цих видатних людей вже склалися історично і це нікуди не дінеться. Але я хочу сказати, що члени нашого товариства постійно присутні в суді, розглядається ця справа і ми зібрали в підтримку Степана Бандери десять тисяч підписів. Я би хотів запитати у членів всіх громадських організацій та вузів, що вони зібрали тут у Львові?

– Олександр Єфремов, голова фракції «Партії регіонів», в одному із своїх виступів сказав, що не потрібно нав’язувати думку про статус Героя С. Бандери та Р. Шухевича всій Україні, оскільки є й інші території, які не сприймають такої точки зору. Яка Ваша думка з приводу цього?

– Я би з ним не згодився. Нам вже нав’язували Махна, називаючи нас махновцями. З Єфремовим важко говорити, адже він був комуністичним номенклатурником. Це зараз всі перелицювалися. Я вважаю, що героїв визнає нація. А подальші дії є формальністю. Якщо людина не знає, що Роман Шухевич героїчно загинув, якщо вона не цікавиться життєвою історією С. Бандери, який був засуджений до кари смерті, сидів в німецькому концтаборі, де загинули й двоє його братів а його батька засудили до смерті, мені важко з такими особами сперечатися. Я би ще хотів додати, що й ті, що заперечують Голодомор, це діти злочинців, окупантів, які нищили українську націю. Яблуко від яблуні не далеко падає.

А щодо визнання С. Бандери та Р. Шухевича Героями свідчить всеукраїнський рейтинг у програмі «Великі українці», де серед сотень претендентів провідник ОУН посів почесне місце. А якби не було фальсифікацій з боку деяких можновладців, то міг би здобути перше місце.

– У країні і далі продовжуються дискусії про реальне визнання борців за волю України та визначення їм відповідного статусу. Яка Ваша позиція з цього запитання?

– Я можу сказати, що нація їх визнала. Інша справа, що зараз, на превеликий жаль, є бюрократи та компартійці. До прикладу можна взяти Олександра Мороза, або того ж президента Віктора Януковича. Не міг він бути звичайною людиною, аби стати в радянський час директором автобази. Я так скажу, що кого б ми не брали із сьогоднішньої влади, всі вони були як не комсомольськими вожаками, так членами комуністичної партії. І з цим нічого неможливо вдіяти.

Та буде, я вірю, справжня українська держава, за яку боролися і гинули учасники національно-визвольної боротьби. І ця держава визнає їх і вшанує належним чином.

Published on 14 April 2011