Розмовляла Дарина Тарасова

Віктор Рог: «Ідеї Донцова сьогодні актуальні»

Сьогодні ми говоритимемо про українську ідеологію. Власне не стільки про неї, як про одного з її творців, видатного Дмитра Донцова, 38-ма річниця з дня його смерті виповнюється 30 березня.

Сьогодні ми говоритимемо про українську ідеологію. Власне не стільки про неї, як про одного з її творців, видатного Дмитра Донцова, 38-ма річниця з дня його смерті виповнюється 30 березня. Це ім’я й сьогодні сприймається неоднозначно. Але його праці не залишають байдужими нікого. Щоб дізнатися більше про цю особистість, ми запросили до розмови історика та публіциста Віктора Рога. Отже, Дмитро Донцов, в чому цінність його творів?

Дмитро Донцов – це зірка першої величини в історії української суспільно-політичної думки. Не лише в історії, але, думаю, що й сучасність дуже гостро потребує його думок, гостро потребує його орієнтирів. Він написав багато речей. Якщо так підсумувати коротко, то це кілька головних думок. Ідея перша, що українці мають бути господарями на своїй власній землі. Тобто ідея власновладства української нації на українській землі. Тут дискусії бути не може. Теза друга, що забезпечення перспективи українців на своїй землі можливе лише за умови постання власної держави, котра здійснює засадничу за покликанням, за визначенням цю функцію, функцію збереження української нації, її захисту, розросту, її експансії в культурному, політичному та геополітичному аспекті. Інша теза, яку пропагував Донцов – це вивести націю на вершини світової величі, добробуту і слави покликана, може і здатна лише її провідна верства, еліта.

А чим, в розумінні Донцова, має бути національна еліта? В чому особливість цих людей?

Ці люди мають бути наділені засадничими критеріями. Це, знову ж таки за Донцовим, – мужність, шляхетність і мудрість. Тому що якщо немає мудрості, то можуть обдурити, якщо немає мужності, то можуть залякати, якщо немає шляхетності, то можуть підкупити. От ці всі три риси фактично і мають бути поєднані в нашій провідній верстві, тобто еліті, котра виведе націю до вершин.

Безумовно, бачення розвитку держави та сутності національної еліти є такими, як і у всьому світі. Але чи підходять вони Україні? Пропонуючи ці ідеї, Донцов якось їх обґрунтовував?

В своїх працях, зокрема «Націоналізм», «Дух нашої давнини» і в ряді інших він виводить ту категорію еліти, котра була в нашій історії за часів князівської доби, козацької доби, котра описана яскраво в творах наших провідних письменників, як Тарас Шевченко, Стороженко, Котляревський та ряд інших. І отут Донцов доводить, що основним нашим орієнтиром мають бути традиціоналізм і європейські цінності. Тобто орієнтація на культурну Європу, на Європу волі, Європу характеру, Європу високих ідей і ідеалів, на Європу лицарів, тобто благородних людей. Донцов також доводить, що фактично весь час іде боротьба за майбутнє нації. Це не є якийсь такий період, не є лише етап. Донцов доводить, що постійно іде у світі боротьба за право націй жити під сонцем.

Пане Вікторе, з працями Донцова я познайомилася кілька років тому, і це було видання української діаспори. Мої знайомі кажуть, що за часів Радянського Союзу прочитати Донцова взагалі було неможливо. А чи видаються його книги сьогодні? Ми все знаємо про його доробок?

Коли ми говоримо про років так 20 тому, то, звичайно, що видань Донцова не було. А сьогодні вони виходять доволі часто, буквально за останній період було видано кілька таких праць. Це «Незримі скрижалі Кобзаря», це його збірки «Літературна есеїстика», «Хрестом і мечем» і буквально от щойно вийшла унікальна його праця, яка називається «Дух Росії». Такої праці, я вам скажу, що ви ще й не чули. Тому, що вона вперше видана українською мовою. А видана вона була німецькою мовою 50 років тому, у 1961 році під назвою «Дер гейст русландс». Мені вона потрапила фактично випадково до рук. І з того часу я загорівся ідеєю її перекласти українською мовою і перевидати. Спільно з Науково-ідеологічним центром імені Дмитра Донцова це вдалося зробити. Переклад здійснили фахові філологи. Літературну редакцію зробив також відомий професор-лінгвіст Ярослав Радевич-Винницький. І книжка вийшла і вже дуже активно розходиться. Це свідчить про те, що праця Донцова сьогодні актуальна.

От ви говорите актуальна. Але ще за життя Донцов мав багато противників своїх теорій, і навіть серед людей, які підтримували ідеї національного розвитку України. Як це можна пояснити?

Дмитро Донцов був, звичайно, неординарною постаттю в силу свого особливого, м’яко кажучи, характеру і в силу безапеляційності і категоричності своїх писань. Фактично він весь час піддавався критиці з різних боків. От, наприклад, процитую цікаві слова відомого політичного діяча Володимира Винниченка: «Я через цілий ряд обставин ніколи жодної статті Донцова не читав, але я знаю, який пагубний вплив вони справили на галицьку молодь». Тобто не читав, але знаю, але засуджую, і так далі. І фактично з боку так званого українського ліберального табору, і з боку звичайно табору комуністично-соціалістичного на Донцова весь час сипалися стріли. Але ці стріли буквально обламувались об той панцир аргументів, об той панцир принципів, об той панцир щирості і безкомпромісності, котрий Донцов поставив перед цими нападками. І сьогодні пройшли десятиліття, можна навіть сказати століття з початку виходу перших праць Дмитра Донцова, але бачимо, що таки Донцов був правий, що Донцовим цікавляться, Донцова цитують, Донцова вивчають, Донцова наслідують. І його критики фактично опинилися в калюжі.

Але чому ідеї Донцова так і не знайшли свого втілення? Чому ідеї його однодумців, таких як Степан Ленкавський, Олена Теліга, Олег Ольжич, Юрій Липа, Євген Маланюк так і залишилися не реалізованими?

Тому, що вони підняли цей український ідеал на таку недосяжну висоту, «як небо ввишки, як земля вширшки». Як знову ж таки, писав Донцов, «України ще немає, але ми можемо її створити у власній душі. Ми можемо і повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання». Тобто це був такий надвисокий ідеал, що до нього треба було дуже довго стремити. Та й шлях цей був нелегкий.

Процитую Юрія Липу, що Україна – це не Литва і не Білорусія, це не Вірменія і не Грузія. Відокремлення її від імперії буде найбільш важким і болючим, тому що це не нога чи палець на тілі імперії, це є її серце. Це є Київ, це є містика, економіка, геополітика. І саме тому Донцов готував таких людей, людей волі і характеру, людей ідеї і чину, бо розумів, що слабодухим, безхребетним, безпринципним цієї мети досягти не вдасться. Донцов за своє життя, а прожив він доволі довге життя – 90 років, зумів запалити серця багатьох поколінь українців і не лише в історичному минулому, а й в сучасності і, я сподіваюся, в майбутньому.

Пане Вікторе, у своїх працях Донцов писав, що Україна має рухатися до Європи. Але європейський світ сьогодні розвивається за ідеями лібералізму.

Всі європейські держави, і не тільки європейські, фактично всі держави, постали і стоять на націоналізмі. Можуть варіанти націоналізму політологи перекручувати – там десь інтегральний націоналізм, там десь ліберальний націоналізм, там десь соціальний, економічний, культурний націоналізм, там десь ще якийсь націоналізм. Це все лише приставки до слова «націоналізм». Розвинутим націям уже не треба сьогодні одягати того камуфляжу, з одного боку, а з іншого боку – їм не треба все те демонструвати, бо воно є глибинним і органічним. Чи говорять про лібералізм, бо це модна течія, колись був соціалізм, демократизм, консерватизм, як би там не було, але коли доходить до справ національних інтересів, то ці держави одразу ці питання ставлять дуже гостро і актуально.

Тобто у будь-якому суспільстві держава та її національний інтерес понад усе?

Це є найцінніше, я думаю, для кожної держави, це є наша перспектива у майбутньому, і це є наша пам’ять у минулому. Звичайно говорять про демократію. А що таке демократія? Дуже багато як це слово трактують, фальшують, дискредитують. Я вважаю, що демократія можлива там, де є демос, нація, там, де є громадянське суспільство, там, де люди відчувають свою національну спорідненість і відповідальність, відчувають, що за свої права треба йти голосувати на вибори, треба їх захищати, боротися за свою перспективу. От тільки тоді може бути демократія. І от коли громадянське суспільство збудоване, коли державний механізм функціонує незалежно від того, хто приходить до влади і немає загроз національній безпеці, тоді, звичайно, націоналізм є менш актуальний чи, скажімо так, менш декларативний. Він є у кожного в душі, серці і в помислах та діях. Але коли нація під загрозою, коли ми бачимо, що від зміни політичної влади чи від зміни якоїсь кон’юнктури міжнародної, чи від зміни ще чогось іншого у нас є дійсно реальна загроза існування нації і держави як такої, тоді, звичайно, націоналізм набуває більшої радикальності, гостроти, актуальності. Чим більший тиск ззовні на національні інтереси, тим більше націоналізм стає демонстративним і домінуючим.

Донцов багато зробив в якості філософа, ідеолога українського націоналізму, в якості літературознавця, на цьому також особливо наголошую. Я думаю, що дискутувати про його актуальність сьогодні – це дискутувати з невігласами або тими, хто засадничо не бачить ні Донцова, ні націоналізму, ні української нації та держави взагалі.

Пане Вікторе, і на завершення нашої розмови. Чи не здається вам, що, читаючи і Дмитра Донцова, і його однодумців, імена яких вже звучали сьогодні, ми зможемо не тільки побачити розвиток української політичної думки, а й краще зрозуміти себе і зрозуміти, як далі повинна рухатися у своєму розвитку і нація, і держава? Але ці праці мають бути доступні читачам. Вони до нас повертаються?

Донцов повертається у своїх творах, повертається його спадщина. Потрібно, щоб вона поверталася. Сьогодні ми бачимо, на націоналізм є багато нападок, є багато демонізації, є багато перекручувань, багато фальсифікації, є статус контексту, є погляд не через призму історичної ситуації в той чи інший період. Бракує першоджерел. Свого часу групою науковців було видано перший том праць Дмитра Донцова. Ця робота продовжується. Вийшов ряд його творів. І це є головне, коли є першоджерела, наукові коментарі, коли є погляд на ті часи, коли це писалося. Писалося це не вчора і позавчора, це писалося тоді, коли в Європі домінували тоталітарні тенденції, і не тільки в Європі. Фактично це писалося на фоні саме тієї епохи. Так само ми сьогодні бачимо, що намагаючись подавати націоналізм, подають псевдонаціоналізм – якийсь екстремізм, шовінізм, расизм з одного боку, а з іншого боку подають таку несовісну критику націоналістичних ідей. От, наприклад, свого часу вийшла антологія «Націоналізм» у видавництві «Смолоскип». Я взяв її до рук, сподіваючись, що побачу там першоджерела, а коли відкрив цю книгу, то з подивом побачив, що працям Донцова 5 сторінок надано, а критиці праць Донцова - 50 сторінок. Тобто це вже не антологія націоналізму, це вже антологія критики націоналізму. І власне, саме тому в мене свого часу виникла ідея видати власне антологію українського націоналізму. Перший том витримав два видання, розійшовся. І зараз уже у типографії другий том. Туди увійшла остання праця Донцова «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності», яка, думаю, також буде цікавою нашим читачам.

Published on 28 March 2011