Cвятослав Костюк, Газета ВО "Свобода"

Геннадій Іванущенко: Найбільша фобія влади – це задокументована свобода

Як ми уже повідомляли, 2 грудня було звільнено з роботи директора Державного архіву Сумської області, відомого історика, дослідника Голодомору Геннадія Іванущенка, статті якого друкувало й наше видання.

Як ми уже повідомляли, 2 грудня було звільнено з роботи директора Державного архіву Сумської області, відомого історика, дослідника Голодомору Геннадія Іванущенка, статті якого друкувало й наше видання. Геннадій Іванущенко – член Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні, дослідник історії репресій, Голодомору та визвольного руху ХХ століття, автор низки книг із цієї тематики, член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху. Уже після звільнення ми додзвонилися до відомого історика і попросили про інтерв'ю для нашого видання. Геннадій Миколайович люб'язно погодився…

- Геннадію Миколайовичу, коли і чому почали досліджувати Голодомор та визвольний рух XX ст. в Україні і зокрема на Сумщині?

- Сумщина – це унікальний регіон, про який, однак, з'явилося багато міфів. Один із них говорить, що нинішня Сумська область, яка межує з Росією, нічого спільного не має із українським визвольним рухом ХХ століття. Особисто я, розуміючи, що цей край завжди був частиною України і його ніколи не оминали загальноукраїнські процеси, дуже хотів цей поширений міф спростувати. Мені до рук потрапило унікальне дослідження Володимира Косика "Україна і Німеччина в другій світовій війні". Саме з нього дізнався про існування на Сумщині націоналістичного підпілля, а тому вирішив знайти документальні підтвердження описаних у книзі фактів.

Відтоді і почалася робота над дослідженням визвольного руху. Це був, здається, 1998 рік. Згодом поле досліджень розширилось. Я почав працювати над темами формування українських органів влади на території нинішньої Сумської області у 1917-1920 роках, вивчав діяльність військових українізованих частин, спрямовану проти більшовиків та денікінців, досліджував матеріали про повстанський рух українських селян у 20-тих роках. Загалом дослідження можна поділити на три групи. Перша – це 1917-1920 роки, друга – повстанський рух 1920-1930 років і третя – визвольний рух 1940-1950 років на території Сумщини. Зараз ми дивимося на цей процес іще ширше, – залучаємо інформацію про подібні процеси в сусідніх Харківській, Полтавській та Чернігівській областях, досліджуємо рух дисидентів, серед яких наші земляки: Михайло Осадчий та Євгенія Кузнєцова.

- Ми звернули увагу на Ваші праці, коли розшукали матеріали про боротьбу українців із окупантами, з тими, хто відбирав у них хліб. Чи багато є документів, які свідчать, що наш народ не вмирав мовчки, покірно? Чи їх знищено або ж приховано?

- В українській історіографії вкорінилася думка, що мовляв ніяких повстань не було, адже всіх перестріляли та позвозили в Сибір іще в 20-х роках, а тому в 30-х уже не було кому чинити спротив. Можу впевнено заявити, що це неправда. Останні знахідки у фондах Державного архіву Сумської області, фондах Управління СБУ в Сумській області та Галузевого державного архівного СБУ в Києві доводять, що такі повстання були. Прикладом може бути повстання 1929 року на Шосткинщині (Шостка – місто в Сумській області), повстання братів Кривоносів 1930 року – теж у Шосткинських лісах, повстання в Великописарівському і Тростянецькому районах теперішньої Сумської області та в Богодухівському районі на Харківщині.

Частим був спротив населення і в період Голодомору. На Чернігівщині дуже активно діяли повстанці, часто навіть з числа колишніх радянських партизанів 1918 року, які зрозуміли, що на своїх плечах принесли злочинну владу. Є задокументований факт, що до повстанців, які діяли в Чернігівських лісах, приєднався двадцять перший чернігівський територіальний полк.

Збереглось також чимало цінних листівок. Деякі з них, для прикладу, доводять, що на Роменщині існувала така організація як "Вибух", учасники якої розповсюджували листівки, де йшлося про заборону вивозу хліба з країни. Я зацитую одну таку листівку. "Наказ номер один. Згідно з розпорядженням товариства "Вибух", наказується усім головам сільрад, колгоспів, радгоспів, споживчим ударникам і всім активним і керівничим органам села негайно припинити хлібозаготівлю і всі інші заготівлі живності – ні одної хлібини для жидівських спекуляцій не маєте справа дать, він весь лишається на місцях. За невиконання для винних у цьому карний присуд народного суду – розстріл, як за зраду маси. Товариство "Вибух"". І поруч така приписка: "По одержанню негайно вивісити по черзі по одному екземпляру щодня на видному місті всі відозви для розгляду маси. Товариство "Вибух" має вас на увазі. За невиконання ви вибуваєте з обліку живих як ворог України". Тобто видно було, що це досить серйозне та впливове підпілля. Імовірно, це були ще залишки підпілля 20-х років.

У радянські часи Сумщину називали краєм партизанської слави. Я аж ніяк не заперечую цього, однак гляньмо хронологічно ширше. Так, для прикладу, у 1919-1923 роках на території області діяли 106 антибільшовицьких повстанських загонів загальною кількістю – 40 тисяч осіб.

Уся наша місцевість – це досить неспокійний елемент, адже слобожани – нащадки переселенців з Правобережної України, а тому є дуже активними та волелюбними людьми. Відомо, що Холодноярська Республіка існувала до 1924 року, а у нас до кінця двадцятих років ХХ століття повстанці були у лісах.

Є така праця "Українська інтелігенція на Соловках" Семена Підгайного. Так от, він згадує про повстання Івана Козлова на Сумщині, який нібито захопив кілька ешелонів пшениці 1933 року, роздав селянам і не один тиждень каральні органи нічого не могли з ним вдіяти. Врешті-решт його заарештували та заслали на Соловки. Документальних свідчень про це не знайдено, хоча пошук триває, і тепер я працюю над першим томом збірника документів "Повстанський рух 20-30-х років на Сумщині".

- Хто сьогодні в Україні іще досліджує визвольний рух ХХ століття? На сьогоднішні є низка таких дослідницьких організацій. Передусім – Центр дослідження визвольного руху – ініціатор низки наукових проектів, видань, виставок документів. Також Східноукраїнський дослідницький центр "Спадщина", куди належать дослідники з Дніпропетровської, Сумської, Донецької, Запорізької та Харківської областей. Ми в липні презентували в Дніпропетровську спільну працю – "ОУН на Сході України". Є також дослідники, які самостійно працюють над темами повстанського руху, викладачі вузів на Чернігівщині, Сумщині, тощо. Тема визвольного руху дуже актуальна сьогодні, адже документально зафіксовано, що ми, українці, ніколи не були такими, що мовчки, похиливши голову, ішли на убій. Проте широкий загал знає про це мало. Тому потрібні нові публікації, широкі просвітницькі заходи…

Нинішнє керівництво держави намагається знищити героїчну складову нашої історії, яка надзвичайно важлива для виховання молоді. Мене тішить те, що дослідницькі організації є громадськими. Звичайно, тут немає тих ресурсів, які б могла надати держава, однак люди, які досліджують визвольний рух, роблять свою справу самовіддано.

- Чи направду визвольний рух на Сході часто починався з тих похідних груп, які приходили із Заходу України? Чи, можливо, на Лівобережній Україні були свої осередки, місцеві керівники?

- І справді, учасники похідних груп були на Сході. Зокрема, на Сумщину найбільший вплив мала середня похідна група, керівником якої був Микола Лемик. Він загинув у Миргороді, а частина групи таки дійшла до Сум. Але скільки ми не дивилися по документах, по матеріалах допитів колишніх підпільників, які уціліли після німецьких репресій і яких уже допитували енкаведисти після війни, зв'язок з тими людьми, що фігурують як учасники похідних груп, не простежується. Натоміть, з'являються нові імена та прізвища. Для прикладу, Андрій Савченко – представник львівського проводу ОУН та багато інших. От саме з ними зв'язок простежується. Річ у тім, що учасники похідних груп розуміли відмінність місцевого населення у поведінці, особливостях говірки, одязі, а тому не хотіли привертати до себе уваги. Похідні групи обмежувались організаційною роботою на стадії створення підпілля, а потім всю керівну роботу віддавали місцевим.

Серед місцевих у Сумах був такий патріот, як Семен Семенович Сапун – вчитель фізики, колишній учасник СВУ, що лишень підтверджує той факт, що оунівське підпілля не виникло на чистому місці. На Сході також були певні традиції, які тягнулися ще з 17-20-х років ХХ століття. Професор Косик виклав документально, що 12 грудня 1942 року було арештовано Сапуна – обласного провідника ОУН на Сумщині, а разом з ним – кілька десятків членів ОУН, яких потім гестапівці розстріляли у сумській тюрмі.

Отож, організатори підпілля ОУН приходили на Схід країни із Заходу і заставали тут досить непогані націоналістичні кадри. Зрозуміло, що завдання учасників похідних груп та націоналістичного активу, в першу чергу бандерівського, який діяв у Львові, Києві, Полтаві і в інших сусідніх містах, полягало в ідеологічній кристалізації кадрів.

Такі кадри і пізніше приходили на територію Сумщини. Вони були навіть ліпше вишколені, проте відбулася швидка зміна фронтів і максимум, що змогла зробити бандерівська ОУН – це закласти підпільні клітини, тобто взятися до пропаганди, розповсюдження листівок, створення складів зброї. Дійшло би до створення серйозніших бойових одиниць, але швидко наблизився фронт і частина відійшла на захід – в лави УПА. На сьогодні ідентифіковано близько 200 прізвищ сумчан, які воювали в УПА, деякі з них вернулася і продовжили боротьбу в другій половині 40-х років. Цікавий факт, що останню упівську боївку розгромили енкаведисти на Конотопщині і Кролевеччині аж у березні 1948 року.

- Історія Голодомору налічує чимало вражаючих фактів. Чи справді у порожні, вимерлі від Голодомору села на Сході України ешелонами завозили людей з Росії?

- Коли я працював ще у школі, була у мене одна учениця, яка мала родичів у Тростянецькому районі нашої області. Вона часто бувала у селі Печини, де ще в 20-х роках існувала повстанська республіка, друкувалися гроші. Я попросив її розпитати у старожилів, може ті пам'ятають якісь цікаві перекази ще з тих часів. Повернувшись із села, дівчина розповіла, що там ніхто нічого не знає, адже всі тамтешні жителі привезені з Росії після 1933 року. Тобто, окремі українські села вимирали, а натомісць завозили вихідців з Росії. Я не кажу, що так було по всій Сумщині, але Тростянецький район є яскравим прикладом таких фактів.

- Як Ви вважаєте, чи позначився Голодомор на генофонді української нації, чи посіяв він одвічний страх в душах людей?

- Цей страх вже опісля посіявся в українському суспільстві. В період 40-х років, коли діяло підпілля, найактивнішою з похідних груп була "Південна", яка працювала на півдні України. Справа в тому, що у південні промислові міста в 30-ті роки повтікало багато людей від голоду. Це були живі носії пам'яті. Ця пам'ять була ще свіжа, не пригнічена, така, яка кликала до відплати, а тому ці люди поповнювали лави ОУН.

А тепер, чим далі ті часи, то в більшому безпам'ятстві виростає нове покоління. Потрібно постійно тримати історичну пам'ять в напрузі, в роботі над своїм відтворенням, пошуком, щоби нові покоління українців, які приходять у це життя знали не тільки те, як їхні попередники боролися за волю, але й те, що робили з тими поколіннями українців, які не змогли свого часу цю свободу відстояти. Кучмівське десятиліття справило негативний вплив на виховання молоді, яка часто-густо виростає безідейною, легко продається за гроші.

Коли я працював у школі, то учні зробили книжку про Голодомор на рівні села. Діти обходили людей, записували їхні спогади, збирали підписи. Примітно те, що люди і досі бояться, не всі підписалися. Потім ми додали документи з архіву, з часом знайшли кладовище, де були поховані замордовані голодом люди. Зараз там уже стоїть пам'ятник, старші люди приходять на це місце і згадують рідних. А тоді було якесь несприйняття, мовляв, для чого ви це робите, що хочете довести?

Один мій колега часто говорить, що не потрібно особливо досліджувати визвольний рух, а варто лишень, щоби кожен вивчив свій родовід. Людина через призму особистих родинних історій вийде на шлях історичної правди, зрозуміє та усвідомить дуже багато речей.

- В якому селі Ви працювали вчителем?

- У селі Северинівка Сумського району. Я і зараз тут живу. Коли працював директором архіву, їздив на роботу до Сум. А з третього грудня уже безробітний.

- У зв'язку з втратою улюбленої роботи, чим Ви зараз живете?

- Я і далі працюватиму в царині дослідницького руху. Зараз шукаю варіанти працевлаштування, однак усвідомлюю, що знайти роботу, тим паче в державній установі, буде дуже непросто, оскільки теперішня влада контролює кадрову політику. Поки що навіть не уявляю, де працюватиму, однак можу запевнити, що дослідницької роботи не покину.

- Громадськість писала листи на Ваш захист. Як вважаєте, це може вплинути на теперішню владу?

- Хотів би подякувати всім тим добрим людям, громадським організаціям, науковцям, журналістам, представникам української діаспори, які виступили на мій захист. Проблема заборони певних історичних тем – це не є особиста проблема Іванущенка чи Руслана Забілого, а проблема усіх українців, і дуже добре, що люди відгукуються на ті явища, що зараз відбуваються у державі. Я, однак, не думаю, що сьогодні це може якось вплинути на теперішню владу. Коли ситуація в країні загостриться до межі, а вона вже загострюється, коли на історичні, світоглядні проблеми накладуться і соціальні, а вони уже накладаються, то тоді можна чекати серйозних зрушень. На жаль, так виховані наші люди, що захищають свої права тільки тоді, коли це б'є безпосередньо по кишені. А потрібно було підніматися масово всім, іще коли у Верховній Раді голосували "Харківські угоди". Не всі тоді це розуміли. Поки що люди піднімаються поетапно. Але цю владу запроданців раніше чи пізніше чекає безславний кінець.

Published on 12 January 2011