Розмову вів Сергій ЗЯТЬЄВ

Роман КРУЦИК: «На календарі, слава богу, 2010, а не, скажімо, 1970 рік…»

Роман Круцик, який чимало зробив для відновлення історичної правди, переконаній: нинішня владі не до снаги повернути нас у недавнє «світле майбутнє»

Роман Круцик, який чимало зробив для відновлення історичної правди, переконаній: нинішня владі не до снаги повернути нас у недавнє «світле майбутнє»

Роман Миколайович належить до людей, які ніколи не були байдужими до нашої історії і роблять усе можливе для відновлення історичної правди, яку так старанно, цинічно від нас приховували протягом багатьох десятиліть. Зокрема, за його активної участи наприкінці 80-х років було здійснено розкопки поховань розстріляних НКВС «ворогів народу» на Івано-Франківщині і з’ясувалися долі багатьох невинно убієнних. За сприяння Романа Миколайовича знято фільми «Розстріляний ангел», «Визволення по-совіцьки», «Солодкий гріх», «Лице Росії», «Людина з небуття», в яких розповідається про репресії проти українського народу, наслідки голодоморів. Сьогодні пан Роман очолює Київську організацію Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса і є заступником його голови. Під час недавньої зустрічі я попросив Романа Круцика прокоментувати останні події, що відбуваються в Україні.

— Як на мене, нічого дивного не відбувається, — каже Роман Миколайович. — Хіба ж ми не знали, що донецька команда, дорвавшись до політичного Олімпу, намагатиметься викреслити з української історії ті трагедії, які спіткали наш народ у минулому столітті? Невже так важко було зрозуміти, що всі надбання часів Віктора Ющенка в царині свободи слова, відновлення правди про страхіття, заподіяні більшовиками на українській землі, для них були і досі залишаються кісткою в горлі? Адже вони і не приховували своїх поглядів і намірів. Тому і залишилися без роботи відразу після інаугурації Президента Віктора Януковича керівники Національного інституту пам’яти і Архіву СБУ Ігор Юхновський та Володимир В`ятрович, тому СБУ і почала проводити «виховну» роботу з істориками, які досліджують тему голодоморів, політичних репресій, вдаючись навіть до затримань їх. А чого вартий «візит ввічливости» оперативників до ректора Католицького університету і їхнє намагання схилити його на свій бік?

— До речі, про СБУ. Хорошковський, як керівник, заявив, що, як і будь-яка інша спецслужба у світі, наша має займатися не історичними дослідженнями, а «дещо іншими справами»…

— Згоден: інших справ у нашої спецслужби вистачає. Та чи займається вона ними належним чином? Маю на увазі протидію іноземним спецслужбам окремих держав, які з недавнього часу почуваються на нашій землі, як риба у воді, боротьбу з корупцією та злочинністю. Утім, повернімось до нашої теми. Так ось, невже розсекречення архівів, які й досі зберігають чимало кривавої правди про наше не таке вже й далеке минуле, якимось чином заважає СБУ реалізовувати покладені на неї завдання? Якщо так, то нехай пан Хорошковський ініціює передачу їх на баланс якогось іншого міністерства чи відомства. Це аж ніяк не загрожуватиме національній безпеці, оскільки ці архіви нікого не цікавлять. Окрім нас, українців, — українців не за паспортами, а за свідомістю, іншими чеснотами, які не притаманні багатьом із тих, хто дорвався, нарешті, до влади. Кивання на те, що розсекречення архівів підірве основи державности, — пусті й цинічні балачки. Річ в іншому.

— У чому саме, пане Романе?

— Тут, як мовиться, замішана велика політика. Скажіть, хто зацікавлений у приховуванні історичної правди? — Росія, яка оголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу. Привласнивши — до речі, без погодження з державами, що постали на колишньому радянському просторі, — нерухомість СРСР за кордоном, яка оцінюється у трильйони американських доларів, росіяни мають узяти на себе й відповідальність за злочини сталінізму. Бо ж так звана радянська влада прийшла до України не з Марсу чи якоїсь іншої планети, а саме з Росії. На більшовицьких штиках, які топили в крові будь-який спротив українців. Це ж очевидно навіть для людей, які хоч трішки хочуть дивитись правді в очі. Але росіяни не хочуть визнавати очевидних речей. Особливо з приходом до влади Володимира Путіна, а згодом і Дмитра Медведєва. Те, що Росія так категорично налаштована проти відновлення історичної правди в Україні, є нічим іншим, як втручанням у справи суверенної держави. Але наша влада не лише не реагує на це, а й усіляко намагається вислужитися перед «старшим братом».

Ну, а щодо тверджень про те, що історія не є справою спецслужб, то скажу таке. Приклад того, що це абсолютно не так, нам показує насамперед Росія. Саме її спецслужби, особливо ФСБ, і займаються, як і її попередники ГПУ — НКВС — МДБ — КДБ, переписуванням історії. І не лише переписуванням, а й фальсифікуванням її, перетворюючи кращих синів України, які боролися за її незалежність, у кривавих бандитів. ФСБ Росії давно стала кремлівським наймитом, що готовий виконати будь-яку забаганку господаря. Прикро, що з деякого часу і нашу спецслужбу намагаються «перепрофілювати»…

— Сьогодні Національним інститутом пам’яти керує комуніст Солдатенко. Чи означає це, що незабаром ми знатимемо «правильну» історію? Невже наші діти й онуки вивчатимуть її за підручниками, в яких голодомори пояснюватимуться неврожайністю, а масові знищення людей — помилками окремих керівників?

— Після подій, що сталися з приходом до влади команди Віктора Януковича, в суспільстві такі передчуття з’явилися. І вони не випадкові. Та водночас не потрібно панікувати, вважаючи себе приреченими. Адже маємо десятки, сотні тисяч молодих людей, яких важко загнати у стійло, які відчули себе повноцінними громадянами своєї країни і хочуть знати правду. З кожним днем більшає людей, які чинитимуть спротив намаганням відібрати у них правду про минуле свого народу.

Поки що зарано говорити, яких змін зазнає робота Національного інституту пам’яти, але його новому керманичу доволі важко буде домогтися суттєвих результатів у «промиванні мізків» українцям: надто багато правди відкрилося за останні роки, щоб змінити світогляд людей у потрібному владі напрямку. Скажу більше: сьогодні провадиться робота щодо створення громадського інституту пам’яти. Цю ідею підтримують як політичні партії, так і громадські організації. Зокрема, Українська народна партія, Конгрес українських націоналістів, «Просвіта», Ліга жінок, Союз українок, Асоціація дослідників голодомору та інші. Робота тільки-но розпочалася, і кількість їх, безумовно, збільшиться.

— Але ж, погодьтеся, для ефективної роботи потрібні кошти: на одному ентузіазмі далеко не заїдеш…

— Спираючись на власний досвід, скажу: якщо є бажання працювати, прагнення відновити правду і вшанувати пам’ять дідів і батьків, яких позбавили життя лише за те, що вони українці і хотіли жити у вільній Україні, то «заїхати», як ви висловились, можна далеко. Дуже. Наприкінці 80?х років мені доводилося брати участь у розкопках неподалік Івано-Франківська захоронень людей, розстріляних опричниками НКВС незадовго до приходу німців. Я і мої однодумці не мали ні фінансової, ні будь-якої іншої підтримки з боку влади, але розпочату роботу довели до кінця, і сьогодні на місці масових розстрілів є меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз», до якого приходять тисячі співвітчизників, маючи змогу побачити звірячу суть тієї влади.

Але мушу погодитись, що фінансова підтримка нам теж не завадить. Маю надію, що серед заможних людей знайдуться ті, кому не байдужа власна історія, хто готовий пожертвувати на створення і роботу такої установи.

— Та чи допустить вас влада до архівів, чи не створюватиме інші перешкоди?

— Радше, до роботи в підпіллі не дійде (посміхається). На календарі все?таки 2010?й, а не, скажімо, 1970?й, рік. На сьогодні ми вже маємо близько 70 тисяч різних документів, які стосуються періоду 1918–1932 років і відображають як репресії проти нашого народу, так і його визвольну боротьбу. Вони надто цінні для дослідників, оскільки складалися органами МДБ — КДБ і в них відображено перебіг понад 200 так званих волинок, тобто стихійних виступів, що спалахували в різних регіонах України. Для опрацювання їх потрібні і люди, і час. Сподіваюсь, що у недалекому майбутньому усі ці документи стануть доступними широкому загалу. Але вже сьогодні ми готуємо виставку «Народна війна», яка розповість відвідувачам про те, як українці боролися з окупаційною владою, не боячись каральних загонів ВЧК і ГПУ. Сьогодні в Музеї совєтської окупації, який маю честь очолювати, вже експонується її перша частина.

Не треба опускати руки. Згадаймо, що в нашій історії були і значно важчі, трагічніші часи. Але ми, українці, вистояли. Вистоїмо і тепер. Для цього кожен українець має бути, як я вже казав, українцем не лише за паспортом, а й за своїми переконаннями, вірою в майбутнє України.

Published on 19 October 2010