Олег Баган: Україні бракує націоналізму

Чергова річниця української незалежності спонукає до серйозної розмови про певні підсумки другого десятиліття нашої державності. Ми запросили до бесіди відомого публіциста і політолога, літературознавця, керівника Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Д

Чергова річниця української незалежності спонукає до серйозної розмови про певні підсумки другого десятиліття нашої державності. Ми запросили до бесіди відомого публіциста і політолога, літературознавця, керівника Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова Олега БАГАНА.

Як би Ви визначили головні досягнення й упущення новітньої української державності?

Найбільшим досягненням є сам факт української самостійної державності: це одна з головних подій ХХ ст. у планетарних масштабах. Усамостійнення України стало вирішальним фактором в розвалі одної з найстрашніших імперій в історії людства – СРСР. Близько двох мільярдів людей у просторі від Балтики до В’єтнаму перевели подих, позбувшись загрози з боку “Імперії зла” (Р. Рейган), і зробили грандіозні кроки (хто більші, хто менші) до цивілізованого, демократичного життя. Десятки народів і країн від Естонії до Монголії вийшли з-під загрози цілковитої асиміляції та руїни, позбулися різноманітних тоталітарних режимів. І в епіцентрі цих колосальних подій були вільнолюбні зусилля українського народу 1988 – 1991 рр.

Найбільшим упущенням періоду незалежності вважаю події 1992-го року, коли більшість українських націонал-демократів пішла на невиправданий компроміс із залишками радянського режиму, не добилася розпуску і нових виборів Верховної Ради, де комуністи й антиукраїнці мали більшість. Нагадаю, що тоді, після ГКЧП, компартія деякий час була заборонена і на хвилі національного й демократичного піднесення можна було перемогти на вільних виборах. Це була єдина нагода, коли б націонал-демократи могли мати хоч би 50% місць у парламенті. Усі наступні наші парламенти були і є з антиукраїнською більшістю. Вибори президента й парламенту у 1994 році проводилися в умовах жахливого збідніння країни, інфляції, хаосу й бандитизму, в ситуації значного розчарування, тому націонал-демократи ганебно програли їх, бездумно об’єднавшись навколо Л. Кравчука. Персональну відповідальність за цю історичну поразку несуть Д. Павличко, В. Яворівський, брати Горині, Л. Лук’яненко, І. Юхновський, які доклали найбільше зусиль до “примирення і порозуміння” з режимом, а насправді до лягання під нього. Найстрашніше, що тоді український національно-демократичний рух втратив наступальність, історичну ініціативу, орієнтацію в принципах і цінностях, а це завжди веде до провалу.

Такий пристосуванський, дрібничковий тип мислення, як у 1992 р., широко виявлявся в українській політиці й раніше: у 1917 – 1920 рр., в політиці УНР і Центральної Ради, в подіях 2-ї половини ХVІІ ст. (доба Руїни) і завжди призводив до великих втрат і падінь. Зараз ми наблизилися до такої межі падіння, пожинаючи плоди 1992 року.

Чого не вистачає українцям, щоб використати наш потенціал – духовний, геополітичний, економічний, ресурсний?

Націоналізму. А націоналізм – це ідеологія всебічного зміцнення і різноспрямованого розвитку нації.

Сьогодні найактуальнішою проблемою України є протистояння між Сходом і Заходом. Як досягти гармонії між полярними полюсами нашої держави?

В Україні нема протистояння між Сходом і Заходом. У нас є протистояння між українцями й тими, хто прийняв українську ідентичність на ґрунті громадянської солідарності, демократичної толерантності і спільної державності, з одного боку, і кілька мільйонним постімперським соціальним місивом, яке вперто тримається російської імперської й шовіністичної ідеології. Просто чисельніша частина цього російськомовного місива живе на Сході й Півдні України, розселена там здебільшого у совєтські й царські часи. Корінні ж мешканці цих регіонів, які виявилися у трагічній меншості, цілком лояльно ставляться до української ідентичності й державності.

Наша держава, в якій при владі була завжди змішана антиукраїнсько-пристосуванська більшість, ніколи не займалася проблемою існування на сході й півдні великого суспільного стратуму, який не просто там не знає української мови й культури, а ненавидить їх і планує з усією агресивністю знищити, бо вихований він в атмосфері традиційного російського шовінізму й імперіалізму. Така страшна нетолерантність з боку росіян пояснюється тим, що російська ідентичність значною мірою формувалася на запереченні української ідентичності: Росія перебрала собі наше етнічне ім’я – Русь, вся українська історія Х – ХVІ ст., а подекуди й ХVІІ – ХVІІІ ст., привласнена росіянами, так само є й з українською культурою цих періодів, загалом український географічний простір вплетений у російську імперську міфологію й геополітику. Поява суверенної України – це майже повне руйнування цієї міфології.

Тож українська влада, якби така була, мала би розпрацювати цілісну програму з українізації східних і південних регіонів, цілісну стратегію введення особливостей цих регіонів в українське державницьке буття. І питання українськості садочків, шкіл, книговидання, кіно, телебачення в Донбасі і Криму мали би вирішуватися не “демократичним” методом на місцях (бо агресивна більшість там ніколи не допустить українськості), а в Києві – як стратегічні завдання для розвитку держави. Коли ці садочки, школи, часописи й т.ін. переводили у 1930-і й 1950-і рр. на російську мову, то тоді ніхто не запитував українців про доцільність таких заходів.

Віддавна вже ходить думка, що Україні потрібен свій Шарль де Голль. Де його знайти?

Я із засторогою ставлюся до теорії національного вождизму, бо це плекає рабську, пасивну свідомість у масах: люди лише чекають, що прийде хтось сильний і великий й усе вирішить за них. По-перше, національні вожді не народжуються з нічого, з пасивного очікування. Вони завжди є квінтесенцією якихось довготривалих, навіть столітніх зусиль народу, якихось героїчних поривань. Герої ж не народжуються серед пігмеїв. Якщо вони й існують у приземлених суспільствах (а сучасне українське суспільство є саме таким), то ніяк не можуть себе в них реалізувати. Наведу приклади: геній Цезаря був виквітом надзвичайно буремних і завзятих борінь римлян ІІ – І ст. до н.е., Людовік ІХ Святий (вважаю, що це найбільший король Франції) був квінтесенцією дивовижно шляхетної й героїчної епохи готики ХІ – ХІІІ ст., Наполеон був “продуктом” того гігантського устремління до Ідеалу, яким жило французьке суспільство у ХVІІІ ст. й у добу Революції 1789 р., Бісмарк був підсумком величних поривань німецького духу від доби Ляйбніца й Ґете, від пристрасного Романтизму, зрештою, наш Хмельницький був результатом героїчної козацької епохи. Національні вожді народжуються із крові, жертовності, фанатизму й неймовірних духовних зусиль, вони не приходять до сплячих, а такими ми є сьогодні. Не можна проповідувати як суспільний заповіт комфортність, дрібну корисливість, тиху сімейність, ліберальну безпринципність і всетолерантність, тобто творити болото навколо, і чекати, що до нас прийде, як спаситель, геніальний провідник.

По-друге, ідея “національного Мойсея” може виявитися дуже небезпечною пасткою. Ми, українці, щойно до неї потрапили. Ми так хотіли мати вождя після всіх розчарувань і зрад 1990-их рр., що десь у 2000 р. хибно сильно повірили, що “Ющенко незвичайний” і просто притягнули його на власну голову. Цей блеф, ця гра в месію, закономірно, закінчилися катастрофою, насамперед катастрофою моральною – суспільство страшенно розчароване й збайдужіле після всього цього фарсу, який нам підсунули кілька спритних політтехнологів.

Нації не будуються якимись винятковими вождями (а наша нація ще тільки будується в історіософському сенсі), нації творяться впертими зусиллями мільйонів, завзяттям боротьби, високими устремліннями духу й інтелекту, щоденним гартуванням характеру. Нас же виховують сьогодні в дусі ліберальницького прагматизму, який передбачає насамперед вузькоегоїстичне виживання людини маси, в його системі вартощів людина прив’язується до побутово-матеріального вегетування.

Ще у 1993 р. я написав книжку “Націоналізм і націоналістичний рух”, в якій показав на прикладі історії ОУН, як пристрасні й ідеалістичні люди будували націю в постійному вирі наступальності, безкомпромісності, бойовитості. І скільки їх не вбивали, не саджали в тюрми – вибулих відразу замінювали ще якісніші й сильніші характером. Когорта за когортою ставала муром у боротьбі за Ідею. І вони не потребували ніякого Месії чи вождя.

Світ змінюється на очах. У чому Ви бачите пріоритетні завдання для цивілізаційного розвитку України?

Ми живемо в епоху телекомунікаційної цивілізації. Тож пріоритетним завданням має бути розвиток науки, освіти й культури. Ці сфери змінюють суспільство непомітно, але добротно. Коли побудувати завод, то всі відразу побачать результати його функціонування. Коли заснувати науково-дослідний інститут, то результати відразу не помітні, однак вони розвивають суспільство у стратегічній перспективі. Гадаю, експортуючи технології з галузі атомної енергетики чи комп’ютерного програмування, Україна більше б заробила, аніж на металах і вугіллі.

Наше суспільство роз’їдає масова корупція. Чи є ліки від цього?

Корупція, як правило, є наслідком не діяльності якихось хитро-злочинних груп, що придумують відповідні схеми для “качання бабла”, як нам здається на перший погляд. Корупція є наслідком глибинної й широкомасштабної моральної деградації суспільства, причому, в історичних вимірах. Наприклад, в Європі виділяються скандинавські країни – Фінляндія, Швеція, Норвегія, - де цілком нема корупції (вона сягає там 1-2%); і в тій же ж Західній Європі, яка продемонструвала такий блискучий цивілізаційний розвиток, є вельми скорумпована Італія, де мафія проймає суспільство до самих верхів, і нічого не можна з цим вдіяти. В основі корупції завжди лежать ментальність, громадянські й соціальні традиції, особливості культури, внутрішня політика народів, які формуються протягом віків.

Українці протягом останніх 300 років формувалися в умовах трьох держав-імперій: Речі Посполитої, Росії та Австрії. Вплив Австрії, як би не пишалася ним і не роздувала його галицька інтелігенція, був мізерним. Українці майже не пізнали німецького духу і типу соціальної поведінки. (Не аналізую причини за браком місця). Польща й особливо Росія були країнами, в яких існував суворий двоподіл на правителів і підданих. Зрозуміло, що українці в цих двох державах здебільшого належали до підданих. Ось ця гігантська маса підданих, особливо в Росії, жила поза будь-якою законністю, соціальними нормами й організацією, без честі, без ідеалів, на грані дикунського рабства. Щоб вижити під пресом державної бюрократії, яка зневажала й нещадно обдирала цю масу, люди переважно надіялися на хитрість, крутійство, підлабузництво, холуйство. Так творилася ментальність нашої нації. Єдиним порятунком у цих умовах була християнська етика, яка частково просвітлювала ситуацію.

Зараз ми продовжуємо формуватися ментально в середовищі російської цивілізації беззаконня і цинізму. Цьому додатково сприяють телебачення й масова культура, які створюють певний культ блатних, зеків та інших “урок”. Російська цивілізація (“православна”, як каже патріарх Кирил) єдина у світі культивує бандита як позитивного героя (маю на увазі пісенну масову творчість і сучасне популярне кіно). Російський світ – це там, де завжди перемагають цинічніші, брутальніші. Чому ви хочете, щоб усе це не сприяло розростанню масової корупції та цинізму?

Отже, першими ліками від корупції мала б стати радикальна сепарація України від російської цивілізації та культури.

Знаємо Вас і як оригінального франкознавця. Як би Франко оцінив сучасну українську еліту?

Франко не мав ілюзій щодо перспектив українців, бо розумів усі складнощі історичного поступу: успіхи до народів приходять тільки внаслідок великих зусиль, наполегливої праці, через виховання великої дисципліни характеру, через засвоєння широких світових знань і високих ідей, а в нас цього було мало. Процес активного зростання українства у проміжку між 1917 і 1945 рр. з усією брутальністю двічі обірвали зловорожі окупації України й тотальний терор опісля, а саме тоді на ґрунті зробленого Франком українство дуже успішно розвивалося. Гадаю, ось у цей період він би був приємно здивований національним поступом. Сьогоднішнє наше завдання – повернутися до настроїв та ідей тієї пори, засвоїти її мораль і уроки боротьби, тому я найбільше пишу про цю добу і перевидаю твори її авторів.

Ви як викладач спілкуєтеся зі студентською молоддю. Чи несе вона якісь позитивні зміни?

Не може статися чуда: ми від початку 1990-их кинули суспільство в неоцинізм (Ліна Костенко) і чомусь хочемо, щоб у нас виросло шляхетне і світле нове покоління. Так не буває. Зростання соціуму відбувається на певних суворих принципах порядності, відповідальності, професійності, яких дотримується більшість. У нас же ж, в умовах дикої свободи, правилом стало обминати принципи і хизуватися цим.

Наведу один приклад, який пояснює ментальні основи нашого суспільства в аспекті ставлення до освіти. Коли пересічна українська компанія згадує про свої студентські роки, то згадують і хизуються переважно чим: як обдурювали і насправді не вчилися, отримуючи високі оцінки, й усі з цього страшенно тішаться. В нормальному суспільстві здобування знань і засвоєння світової культури є предметом сумлінної гордості, а не насмішок. У нас – усе навпаки. До всього цього додалася західна примітивна поп-культура, яка просто дебілізує молодь.

Сьогодні знову загострилося питання українського стратегічного вибору: на Захід (у НАТО і ЄС) чи на Схід (у Росію)? Який берег надійніший?

Зрозуміло, що входження України до НАТО гарантувало б нам надійну безпеку. Адже будь-яке зближення з Росією означає нищення української ідентичності й самостійності – це аксіома. Тут зауважу, що в Україні, як і у світі, час від часу спалахують антиамериканські настрої як реакція на реальний імперіалізм США. Однак вартує задуматись над тим, що якби не стримувальний фактор американської військової потуги і стратегія американського світового лідерства, то ще у 1990-ті рр. Росія спровокувала б по всьому периметру своїх кордонів із колишніми республіками СРСР – від Естонії до Киргизії – війни і громадянські колотнечі, ми давно б жили у справжньому пеклі. Тому сучасна зовнішня політика Партії регіонів із заграванням у “дружбу” з Росією є дуже небезпечною. Відтак геостратегічні стосунки із США мали б бути українським пріоритетом.

Водночас Україна ментально й цивілізаційно належить до Середньої Європи – простору між Балтикою та Балканами, між Альпами й Чорним морем. На цьому я концептуально наголосив у своїй книзі “Українська Понтида. Геополітичні виміри сучасної України” (2002). Через це, як і кожен народ цього макрорегіону, ми будемо переживати деякий психологічний і культурний дискомфорт від зближення із Заходом, із ЄС. І це нормально. Середньоєвропейська цивілізація є недоформованою: її зруйнували великою мірою удари євразійських деспотичних імперій (монголи, Московія, Оттоманська імперія) й інтенсивний цивілізаційний наступ Заходу. Вона переживає комплекс неповноцінності перед Заходом, хоча в усьому наслідує його, і страх перед Сходом (Росією).

Отже, особливо потрібними й гармонійними для України є якнайширші й інтенсивні взаємостосунки із середньоєвропейськими країнами. На рівні культури – насамперед стосунки зі слов’янськими народами Середньої Європи. (Ще в 2000 р. я писав про потребу слов’янського телеканалу як форми поглибленої європеїзації України і моделі інтеграції макрорегіону. Зараз такий канал створили (SCІ), невідомо хто, але це швидше карикатура на плідну концепцію: там нема ніякої ідеології, лише демонструються фільми туристичного змісту). Інтеграція в Середню Європу – це стратегічне подолання українського малоросійства, тобто патологічного прагнення схилятися перед усім російським і не бачити світу поза Росією. Можливо, в майбутньому цей макрорегіон буде відігравати самостійнішу роль в рамках ЄС, тому взаємодія України із ним є дуже важливою обопільно.

У геостратегічному плані Україна є причорноморською державою, тому розвиток в цьому напрямі є найорганічнішим і найсприятливішим для нас. По суті, цей напрям має планетарне значення. Ще Д. Донцов називав Чорне море “нашим морем” в сенсі пріоритетності, а Юрій Липа написав концептуальну книгу “Чорноморська доктрина” (1940 р.). До речі, обидва були визначними теоретиками й ідеологами націоналізму. Чорноморська ідея підказує, що найпершим союзником Україні тут має бути Туреччина, країни Закавказзя. Через зближення з Туреччиною Україна могла б дуже активно взаємодіяти із “поясом” тюркомовних держав – Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан, – який оперізує Росію і не дає їй розвиватися як євразійській суперімперії. Тож сприяння тюркському націоналізмові – наше першочергове завдання. Тюркський світ і загалом південь Євразії – це колосальний ринок для українських товарів, яких не дуже чекають на Заході, це гігантські перспективи різноманітного економічного співробітництва.

Однак усі ці накреслення – лише прекрасні мрії. Жоден з українських президентів, жоден уряд, жоден склад Верховної Ради, окрім зусиль окремих дипломатів, не дбали про правдивий і плідний геостратегічний розвиток України. В зовнішній політиці нашої держави ніколи не було продуманої системності, цивілізаційної глибини, національного прагматизму. Усе визначали загальний хаос дій кар’єристичних політиканів, ганебне малоросійство, проросійське холуйство.

Published on 9 September 2010