Ярослава МУЗИЧЕНКО

Світові речники України

Відомий громадський діяч із США Богдан Федорак — про осмислення 19 років незалежності, сучасне бачення України із Заходу та викриття історичних фальсифікацій

Відомий громадський діяч із США Богдан Федорак — про осмислення 19 років незалежності, сучасне бачення України із Заходу та викриття історичних фальсифікацій

Богдан Федорак, який свого часу замінив Ярослава Стецька в керівництві Державного правління, приїжджає в Україну зі США майже щороку. Цього разу прибув до Києва на конференцію, що зібрала представників державницьких організацій діаспори з усього світу в переддень річниці незалежності. Ці об’єднання входили до Українського визвольного фронту — Організація оборони чотирьох свобод України в США, Ліга визволення України в Канаді, подібні організації у Франції, Англії. Австралії, Південній Америці, Спілка української молоді, Асоціація діячів української культури, Антибільшовицький блок народів, який тепер перейменовано в антиімперський зі штаб-квартирою у Нью-Йорку.

«Як працюватиме «Інститут національної амнезії»?..»

— Пане Богдане, які ви зараз бачите головні проблеми в Україні?

— Найголовнішою є економічна стабільність. Вона не має бути знаряддям політичних амбіцій певних людей. Ми дуже вболівали за брак порозумiння мiж Президентом i урядом. Ми думали, що Україна може унезалежнити себе від сектору енергетики, і ті порухи президента Ющенка, щоб почати видобувати нафту в Чорному морі, були правильними. Але неузгодженiсть мiж гiлками влади це унеможливила. Далі газ — ми розуміємо, що енергетика Західної Європи узалежнена від російського газу, який іде через українську трубу, на 50—60 відсотків. Західна Європа не є настільки прихильним союзником України, яким могла би бути. Й адміністрація Америки тепер змінила своє ставлення до України на стриманіше. Ми вболіваємо за Україну, хотіли б щось тут направити. Ми також зацікавлені в залученні «четвертої хвилі» еміграції. У нас у Мічигані є пів-Тернополя, і ми намагаємося їм допомогти.

Дуже важливою для нас є також проблема Голодомору і його заперечення. Я вперше приїхав в Україну в 1992 році саме як член комісії Конгресу США для дослідження Голодомору на запрошення тодішнього Президента Леоніда Кравчука. У 1993–му мене від адміністрації Президента України запросили до спів­участі у відзначенні 60–х роковин Голодомору. Я тоді привіз архів американської комісії стосовно Голодомору і передав його тодішньому голові Верховної Ради Іванові Плющу. Це 6 томів протоколів комісії і завершальний том — рішення Конгресу. Я передав також 26 томів дипломатичної пошти, яку зібрав адміністратор Комісії Джеймс Мейс, та касети із записами свідчень 600 очевидців і три томи, де вміщені роздруківки тих записів українською мовою. Ми сподівалися, і я сказав про це при передачі, що український уряд призначить подібну комісію у Верховній Раді, яка дослідить причини і наслідки Голодомору, і наші документи стануть у пригоді.

— А що з тим архівом зараз?

— Я зацікавився цим, коли виявилося, що дослідники з Київського товариства «Меморіал», яке очолює Роман Круцик, не змогли отримати тих матеріалів. Копії цих матеріалів ми передали потім і цій громадській організації. Києво-Могилянська академія навіть опублiкувала тритомник свідчень. Але звукозаписи ми не скопіювали, бо поспішили передати в Україну. Коли ми спільно звернулися до керівництва Верховної Ради, аби отримати записи і перевести їх на цифрові носії, їх ніде «не змогли знайти». Хоча Володимир Литвин особисто обіцяв, що посприяє. Декому вдалося побачити передані папери і потрощені касети в підвалі Верховної Ради. Два роки тому ми передали тритомник свідчень і том рішень Конгресу США Валентину Наливайченку, він передав їх до Українського інституту національної пам’яті, вони були використані пiд час розслідування кримінальної справи, порушеної СБУ. Не знаю, як «Інститут національної амнезії» тепер працюватиме... Шкода, що по 19 роках незалежності ми дійшли до того...

— У 1960-70-тi роки українська діаспора в США могла впливати на своїх президентів, організовувати численні демонстрації для привернення уваги до без­правного становища людей в Україні. Чи сьогодні діаспора продовжуватиме таку діяльність?

— Ну якщо такі вислови, як у Валерія Солдатенка (голова УІНП, призначений новою владою. — Ред.) повторюватимуться, якщо Дмитро Табачник надалі провадитиме таку політику — буде реакція. До речі, демонстрації в Америці уже були — у Вашингтоні перед посольством України і в Нью-Йорку, перед штаб-квартирою ООН. Ми призвичаїлися вже до думки, що існує держава, за яку ми боролися. Діаспора багато потрудилася, щоб Україну визнали. Коли моя родина приїхала до Америки у 1949 році, нас вважали поляками або росіянами. Не було тоді американського закону, що допускав би національне самовизначення особи. Коли я отримував документи, юрист питав, яка моя національність. Кажу, українець. «Такого немає!». А я родився під польською окупацією в Галичині, у 1939–му нас «визволили» совєти, а в 1941–му прийшли мадяри, потім німці... І ми впливали через Український конгресовий комітет Америки, аби була прийнята резолюція, що кожна особа може визначати свою національність.

«Наші лави — в комсомолі!»

— Сьогодні ви не шкодуєте, що в 1990–ті роки діаспора співпрацювала з адміністраціями президентів Кравчука і Кучми, передавала значну допомогу, легітимізувала перед світом саме цю, непролюстровану владу номенклатурників?

— Нам важливо було втримати самостійність. Через багато років я сам зрозумів, що сталося. Свого часу українська діаспора домоглася майже 500 мільйонів доларів допомоги Україні від уряду Америки. Ми занепокоєні, що ті гроші були розтринькані. Кошти мали б вкладатися у розвиток, замість зникати в кишенях директорів та чиновників.

Багато людей виїхали з України за кордон під час війни і не здогадувалися, наскільки перемінилося українське суспільство за ці роки. Наша провідна верства у 1920—30–ті й подальші роки була скошена набагато глибше, ніж ми тоді могли уявити. Пригадую дискусії, спричинені романом Івана Багряного «Вогненне коло». Я був присутній тоді на «суді» над цим його твором. Багряний кинув клич: «Наші лави — в комсомолі». У тому сенсі, що активні люди, які лишилися, — усі вже в комсомолі. І на них слід впливати. А ми заперечували... Діаспору тримала віра, що Україна не настільки ще охоплена більшовизмом.

— Сьогодні, коли більшість банків в Україні є російськими, хлібозаводи і фабрики є такими ж, освіта знову повертається до російських стандартів, — що може реально зробити діаспора і Організація Українських Націоналістів?

— Я маю запис розмови з президентом Кравчуком. Коли я зауважив, що ми занепокоєні процесами приватизації, він схвильовано став пояснювати, що «ми не повинні вважати Україну банановою республікою».

— До чого це? Адже вже за незалежності «порізали» обладнання цукрових заводів, знищили понад 30 успішних фабрик художнього промислу. У Богуславі порубали сокирами ткацькі верстати і тепер там замість тканих вручну шедеврів штампують китайські рушники.

— То складна проблема. Тодішня виробнича технологія не була найкращою. 40 відсотків продукту української індустрії вироблялося тоді для військового сектору. І це перестало існувати. Обладнання заводів було порівняно старе. Я сам оглядав деякі заводи, намагаючись зацікавити американських інвесторів українським продуктом. На деяких було обладнання, привезене з Німеччини ще у 1946 році...

— Отже, Україна була приречена залишатися у «третьому світі»?

— Я того не сказав. Лише був брак розуміння, що потрібно зробити. І можливо, пішли найлегшим шляхом і пішли до «тих на Північ», з якими говорили однією мовою — маю на увазі технічну. Те, що вони говорили на «общєпонятном», само собою зрозуміло. «Лабораторія фальсифікацій»

— Ви привезли на цей раз сигнальний примірник збірки статей Тараса Гунчака, де цей знаний історик розглядає тему україно-російських, польських, єврейських, німецьких вiдносин...

— Мене зокрема цікавить проблема дезiнформації. У книжці ми помістили, зокрема, статтю Гунчака «Лабораторія фальсифікації історіографії, історії та її джерел». Твориться ситуація, коли виростають історики, зокрема і в діаспорі, які базують свої дослідження на фальшивих «документах». Навіть у Гарварді опубліковано статтю, скажімо, про Ярослава Стецька, де цитовано нібито з його «автобіографії», що він «готовий застосувати німецькі методи винищування жидів». Я знав Стецька з дитинства, його погляди і переконання. Такий наклеп на нього — то страшний гріх щодо особи. І я став цікавитися, звідки така «інформація». І знайшов ту «автобіографію» в Державному архіві України, що на Солом’янській площі. Ось ксерокопія цієї «автобіографії». Без підпису, написана безграмотно. Працівниця архіву пояснила, що її передали до архіву в 1971 році. Цікаво, що в 1976 році я читав брошуру, яку тиражував Мікаел Ганусяк, видавець комуністичних «Українських вістей» у Нью-Йорку. Там він паплюжив Стецька і цитував отой шматок з «автобіографії» про «нищення жидів». Я говорив iз Володимиром В’ятровичем на цю тему, і він розповів, що відшукав у архіві СБУ листа з дорученням Ганусяку таке надрукувати.

Ось документ з архіву СБУ — інструкція Комітету держбезпеки під грифом «совєршенно сєкретно», як паплюжити Ярослава Стецька, за 7 жовтня 1969 року. У додатку — листівка на івриті, з фотографією Стецька, де вставлено оту цитату з «автобіографії». Листівку роздавали євреям під час кампанії проти Оберлендера, що був політичним наглядачем над двома куренями, які очолював Роман Шухевич — «Нахтігаль» і «Роланд». Йому закидали, що він винищував у Білорусі євреїв та інших мирних жителів, чого не було. Тоді ж стали розкручувати трагедію Хатині (хоча спалено було й сотні інших сіл), спеціально, аби переключити увагу громадськості зi злочину в Катині.

Ми будемо видавати такі книги. Хоча наклад не буде великим. Він оплачений iз фонду Наукового товариства імені Шевченка в Нью-Йорку. Хлопці продали дім і переслали 75 тисяч доларів на НТШ — на видання літератури, зокрема, в оборону Романа Шухевича.

Published on 22 August 2010