Алла Федорина, «Україна молода»

Геннадій Іванущенко: «Ідеш по історії, як по кладовищу, а мали б ходити, як по храму…»

Геннадій Іванущенко презентує нову книгу. Останніми роками такі події за його участі відбувалися постійно. І якщо на Сумщині запитаєте найвідоміших краєзнавців, то його ім’я назвуть серед перших.

Геннадій Іванущенко презентує нову книгу. Останніми роками такі події за його участі відбувалися постійно. І якщо на Сумщині запитаєте найвідоміших краєзнавців, то його ім’я назвуть серед перших.

Ми домовлялися про інтерв’ю з паном Геннадієм як директором Державного архіву Сумської області. Сьогодні вже є подання облдержадміністрації та відповідне погодження голови Держкомархіву комуністки Ольги Гінзбург про його звільнення. Це теж стало предметом нашого спілкування. Але спочатку – про нову книгу «Інакодумство на Сумщині».

Рецидиви «світлого вчора» можливі

– Інакодумство в Україні – тема не досить досліджена і висвітлена. Що говорить ваша спільна з викладачем Сумського державного університету В’ячеславом Артюхом розвідка: інакомисліє було поширеним чи, навпаки, досить локальним, або, як ми звикли казати, «кухонним»?

– Предметом нашої уваги виступає провінційний рівень інакодумства. Зрозуміло, що в порівнянні з політичними та культурними центрами того часу та простору – Київ, Москва, Ленінград – провінційне дисидентство мало свої особливості. По-перше, в нього не було «парасолі гласності», яка існувала в столицях завдяки постійній присутності там іноземних журналістів, дипломатів, туристів. По-друге, інтелектуальний рівень і рівень «оперативної самостійності» душителів дисидентства на місцях був нижчим. Звідси – часті перестраховки й більш жорстке ставлення до «об`єктів розробок».

Щодо «кухонності», або ж, власне, відсутності можливості публічно висловлювати свою думку… Мені здається, сьогодні зростає небезпека реанімації, а то й перещеплення сталінсько-путінських методів на сучасну громадсько-політичну реальність України. У наших громадян, на жаль, нестійкий імунітет проти деспотії, сваволі, приниження людської гідності. А образи просякнутого страхом минулого надзвичайно живучі. Недарма фахівці говорять про майже генетичну «інфікованість» нашої людини психічними рецидивами «світлого вчора».

– Ставлення влади до інакодумства було однаковим у всі часи?

– Дивлячись, чия це влада, і які вона цінності сповідує. Давайте згадаємо останні п’ять років і порівняємо їх із «до» і «після»… Чужій владі у нас завжди було, що душити. Як тут не згадати висновок історика Ореста Субтельного: «...дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією Російської імперії».

– Ваше звільнення з посади – свідчення поганої роботи облархіву чи причина в тому ж таки інакомислії, у Вашій невідповідності сучасній владній команді?

– Досі я знав два випадки, коли влада згадує про архіви: на День архівіста, 24 грудня, та коли хтось із керівників збирається на пенсію і потрібна довідка. Виявляється, є ще й третій, – коли треба поставити «смотрящого» за небажаною інформацією. Принаймні такий висновок я виніс із розмови в обласній державній адміністрації. Позицій цієї бесіди було три. Перша: претензій до роботи нема, особистих теж, навпаки, діяльність архіву заслуговує на найвищу оцінку. До речі, за підсумками щорічної оцінки держслужбовця за минулий рік у мене дійсно «відмінно». І якщо продовжувати про це, то держархів області є першим і поки єдиним в Україні, де не тільки опрацьовані документи про Голодомор на рівні досліджень, а й повністю оцифровано всі 57 тисяч актових записів про смерть. Це значно прискорює обробку інформації і виконання запитів, що стосуються тієї трагічної доби. Оцифровані газети… Загальний об’єм оцифрованої нами інформації складає більше двох терабайт. Діє сайт Державного архіву області. На ньому в рубриці «Ресурси ДАСО» чимало матеріалів. От, скажімо, каталог метричних книг. Де б не жила людина, у Сіднеї, Нью-Джерсі, Варшаві, Владивостоці, вона може «закачати» каталог і користуватися ним. Для тисяч дослідників своїх родоводів це суттєво спрощує пошук. І це – тільки ті ділянки роботи, які виконувалися, так би мовити «на адреналіні», без залучення коштів.

Але ж повернемося до ще двох позицій: голова ОДА має своє бачення кадрових розстановок і кандидатуру на моє місце. Й останнє – причиною мого звільнення і є якраз уся попередня робота з відродження національної пам`яті, дослідження Українського визвольного руху, Голодомору, політичних репресій… Хоча здійснювалося це на виконання Указів Президента, постанов Верховної Ради, розпоряджень Кабміну та завдань Державного комітету архівів України.

У радянській історії – дев’яносто відсотків фальші

– Давайте звернемося до недавньої книги, впорядкованої Вами за роботи в архіві. Епіграфом до цієї збірки документів часів українського відродження 1917-1920 років узяте латинське прислів’я «Діла минають, а документи залишаються». Згідно з документами, – якими були «діла» того часу? Чи відповідає тодішня Сумщина історичним стереотипам, випрацюваним за радянської доби?

– Як відомо, історію пишуть переможці. Вони ж випрацьовують стереотипи. В 1920 році колишня територія Української Народної Республіки була окупована військами більшовицької Росії з усіма наслідками: політичними, економічними, історичними… Відтак у радянські часи ігнорувалися архівні документи, що не вписувалися в більшовицьку схему історії. А їх, тих, що «не вписувалися» – абсолютна більшість. Ось, наприклад, фонд Р-2362 – колекція документів із історії Сумщини. Він, якщо брати ХХ століття, приблизно на 90 відсотків складається з документів, які прямо суперечать марксистсько-ленінській історіографії. Приблизно те саме й у центральних та інших обласних архівах. Виходить, що в радянські часи, щоб написати історію, було «насмикано» близько 10 відсотків «правильних» документів. Відповідно, якщо підходити суто математично, на 90 відсотків її сфальсифікували. Адже так?

Якщо говорити про «діла», то вони славні. В пресі тих часів прослідковується небувалий підйом національного духу, єдності. Цілі повіти сусідніх із Сумщиною російських та білоруських земель, відчувши всі «принади» більшовицького терору, висловлювалися за приєднання до України. До речі, саме в червні-серпні 1918 року вперше ставилося питання про створення окремої Сумської губернії. Можна не сумніватися: якби не денікінська та наступна більшовицька окупація, то вже до кінця 1918 року Сумщина мала б статус губернії.

– Що ж, документи, справді, – найоб’єктивніші свідки. Але вони можуть бути доступними і недоступними. Чи можна сказати, яка частка матеріалів архівів радянського часу була закритою або ж вимушено незатребуваною суспільством?

– Тоталітарний режим штучно дозував документну інформацію та обмежував кількість її споживачів. Фактично доступ до широкого масиву інформації був одним із привілеїв номенклатурної верстви. Масове розсекречування архівних документів стало першим проявом інтеграції до світових стандартів використання і доступу до інформаційних ресурсів. За 1989-1995 роки в Україні було розсекречено понад десять тисяч фондів. Це – близько мільйона справ. Доступними стали документи найдраматичніших періодів історії України: колективізації, голодоморів 1932-1933, 1947 років, депортацій, масових репресій 30-40-х років, особові фонди видатних діячів України – жертв тоталітарного режиму… Люди добули змогу отримати відомості про своїх рідних, загиблих у цей період. Сьогодні у Національному архівному фонді лишилися засекреченими тільки близько 0,011 відсотка документів. У Державному архіві Сумської області за 2005- 2010 роки були розсекречені документи колишнього СРСР до 1991 року включно – 2137 справ. Із них із грифом «цілком таємно» – 270, з грифом «таємно» – 1867. Але при цьому треба знати, що, наприклад, усі документи, що увійшли до збірки про Голодомор, більшість тих, які опубліковані в збірках про ОУН-УПА, події 1917-1920 років, ніколи не були на секретному зберіганні. Просто в радянські часи вони ігнорувалися.

– Ви не боїтеся, що документи такого роду знову можуть стати «незатребуваними»? Адже останнім часом знову виникає враження, що історія – така собі сукня, що шиється на замовлення. При цьому лекала у всіх різні, єдиної викройки зробити ніяк не можуть і відтак постійно щось перекроюють. Нинішній президент спростовує свого попередника і стверджує, що Голодомор не був геноцидом. Нинішній міністр освіти настійливо пропонує переписати підручники історії. Сумська обласна адміністрація спочатку зняла зі своїх стін виставку документів, присвячену українській незалежності, а тепер з її офіційного сайту зникли розділи «Голодомор в Україні 1932-1933 років» та «Сумщина: сторінки історії»…

– Я не боюся. Бо як архівіст знаю, на чиєму боці історична правда і, відповідно, правда людська. Ніякі лекала і розпорядження її не перекреслять. А те, що нинішні «господарі життя» розпочали війну з документами, говорить не тільки про їх страх, обмеженість а й про історичну приреченість.

Вони служили Україні

– Ви виявили чимало незнайомих імен сум’ян – учасників визвольного руху. Чиї постаті, на Вашу думку, заслуговують всеукраїнського визнання?

– Їх дуже багато – героїв, висвічених спалахами історії. А ще більше безіменних. Ідеш по історії, як по кладовищу, а мали б ходити, як по храму… Один тільки приклад: Василь Захарович Филонович – генерал-хорунжий армії УНР, уродженець села Рогізне Сумського повіту. Наприкінці 1917 призначений військовим комендантом Сумщини. У січні-лютому 1918-го під час наступу більшовицьких військ на Київ очолював відтинок фронту Ворожба-Суми-Гайворон. Пізніше, у ході антигетьманського повстання Директорії УНР організував Сумський окремий курінь (1500 багнетів) і приєднався до 4-го полку Окремого корпусу січових стрільців. На початку 1919-го призначений старшиною для окремих доручень при ставці Головного Отамана. Влітку і восени того року брав участь у боях на більшовицькому і денікінському фронтах. У грудні у складі групи з 32 старшин направлений у денікінський тил на Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон. Був вивезений денікінцями до Одеси, звідки вдалося втекти на Кубань і приєднатися до кубанських повстанців. У 1920-му на чолі загону відступив у Грузію. Був включений до складу української військової місії у Грузії, обіймав посаду віце-консула України в Поті. Звідти таємно проник у Крим, а восени 1920-го виїхав до Туреччини. Невдовзі через Болгарію, де встиг упорядкувати могилу Драгоманова, перебрався до Польщі. Урядом УНР призначений військовим аташе у Болгарії... У 1939-му брав участь у боях військових підрозділів Карпатської України з угорською армією на посаді начальника штабу. Під натиском переважаючих сил противника частини Карпатської Січі на чолі з полковником Филоновичем відступили на територію Румунії. Після видачі румунським урядом січовиків угорським властям він деякий час перебував у концтаборі. Потім жив у Словаччині, а з 1951-го – у США. Очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР… Ось про кого серіали знімати!

Таких уродженців Сумщини відомо близько 50 осіб. Це і головнокомандувач Української Галицької Армії Олександр Греков із Глухівщини, якому Україна має завдячувати територіальною єдністю. І три брата Тимошенки з Базилівки Конотопського повіту – міністри, академіки кількох академій світу. І командир повсталого «Потьомкіна», революціонер і математик Олександр Коваленко з Ромен. І засновник та перший керівник державної служби в Україні Іван Мірний з Самотоївки… Знаєте, чому я саме їх називаю? Бо коли з кількох десятків героїв вибрав 12 державних службовців і направив пропозиції до облдержадміністрації щодо увічнення їх пам’яті до Дня Незалежності, почув: «Та то такі земляки… Однобокі політично…» Мабуть, якби мова йшла про чекістів, які їх саджали і розстрілювали, то питань би не було…

– А як загалом сталося, що радянський школяр і пізніше радянський студент Геннадій Іванущенко почав цікавитися отією прихованою нерадянською українською історією?

– З любові до Сумщини. Якщо Ви помітили, назви більшості наших видань мають локальну прив’язку. Мене завжди обурювало якесь містечкове ставлення до історії: «А, Сумщина! Ну це ж біля Росії…» Мовляв, якщо там, то і говорити ні про що, нічого українського там і бути не може. А якщо Львівщина біля Польщі, чи, скажімо, Одещина біля Румунії, то що? Маємо усвідомити, що велика любов до України починається з великої любові до всього рідного: родини, роду, вулиці де бігав малим, села чи міста, людей, які проходять через твоє життя. Так і вибудовується нація…

Published on 19 August 2010