Розмовляв Сергій ГУБЕНКО, «Нація»

Стефан Романів: “Україна повинна бути насамперед українською”

Наш гість пан Стефан Романів, генеральний секретар Світового Конгресу Українців, Голова Проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівців) та очільник Об’єднання українських організацій Австралії.

Наш гість пан Стефан Романів, генеральний секретар Світового Конгресу Українців, Голова Проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівців) та очільник Об’єднання українських організацій Австралії.

– Пане Стефане, радий вітати Вас. Ви багато подорожуєте світом, зустрічаєтесь з українцями на різних континентах, тому таке питання: чи помічали Ви певні відмінності між ними і якщо так, то в чому вони полягають?

– Я думаю, що в Україні і в діаспорі є ті, хто любить, шанує Україну, хоче бачити її національною. Вони спільно працюють. І, очевидно, є ті, хто має інше бачення України. Тому відмінність я вбачаю не в людях, а у їхніх життєвих цінностях.

До 1991 року в Україні були патріоти, які сиділи в концтаборах, бо вірили в Батьківщину. Були ті, які воювали для неї. І в діаспорі були ті, хто виступав амбасадорами поневоленої України, аби довести світові, що у нашій країні було чимало національних проблем, порушень прав людини. Після 1991 року ми разом намагалися і намагаємося будувати Україну, яка повинна зайняти відповідне місце серед народів світу. І ця Україна повинна бути насамперед українською.

– В Україні досить часто виникають суперечки через міжетнічні відносини, порушується мовне питання. Зафіксовано факти, коли представники етнічних меншин, що проживають в Україні, отримували паспорт іншої держави. Як Ви гадаєте, чи можна врівноважити таку ситуацію, аби уникнути поділу на своїх та чужих?

– Як приклад можу навести міжетнічну політику в Австралії, де проживають понад двісті різних етносів. Це політика багатокультурності, державна політика мови, оскільки державною є англійська і це всі приймають. Якщо хочете жити в Австралії, ви маєте віддати себе її інтересам. А австралійський уряд і австралійська держава дає всі можливості кожному етносу розвивати свою культуру, мову. І коли я порівнюю цю ситуацію з ситуацією в Україні, то не можу зрозуміти, наприклад, суперечок довкола питання державної мови. Українська є державною мовою, а російська – ні, однак ніхто не вимагає припинити вживати російську, або польську, або німецьку, або французьку. Треба творити таку державу, де б кожен етнос почувався вільно, зрозумів своє місце.

– Пане Стефане, на Вашу думку, що повинні зробити можновладці, аби раз і назавжди вирішити мовне питання, яке вже майже два десятиліття збурює суспільство?

– Якщо уряд хоче оперувати такими аргументами, як врівноваження у переговорах Росії з Україною, то, якщо говорити про державну чи мовну політику, має відповісти на питання, скільки україномовних шкіл є в Росії на велику кількість тамтешньої української громади? Жодної немає! Ті, хто хоче будувати здорову українську Україну, якою ми можемо пишатися, повинні зрозуміти своє місце в такій державі.

– Питання правдивого тлумачення української історії не раз обговорювалося на світовому рівні. І велика заслуга української діаспори в тому, що сьогодні українці знають про Голодомор. Названі справжні винуватці трагедії. Як у діаспорі ставляться до просвітницьких програм, які висвітлюють суто українське історичне тло?

– Просвітницька праця дуже важлива. Щоб мати краще майбутнє, треба знати своє минуле. Ми знаємо, як радянська влада, російський шовінізм, комунізм перекручували українську історію. Вчили, наприклад, що Голодомору не було, що ОУН-УПА – це фашисти. До 1991 року червоноармійський хор неодноразово приїздив у діаспору, де розповідав, що в Радянському Союзі все дуже добре. Це була пропаганда, це було перекручення історії. І справжню історію треба відновлювати. Сьогодні, наприклад, вже ніхто не може довести, що Голодомору не було, що це не був геноцид українського народу. Підкреслюю, ніхто – навіть Президент і голова Інституту національної пам’яті – не зможе стояти на тому, що це був лише голод. Це є доказом, що вони або перекручують історію, або взагалі її не вивчали. Сьогодні вже відкриті архіви СБУ, є історики, які довели факт геноциду. І тому просвітницька праця і надалі дуже потрібна.

– Пане Стефане, крім вивчення та відтворення правдивої історії нашої держави, на мою думку, не слід забувати про духовність. Адже саме віра та дотримання етичних норм підносить людину над світом матеріальним. Як допомогти молоді не спокуситись на видимі блага?

– Я був кілька днів тому в Люрді (Франція), там є українська парафія, куди приїздить чимало молодих людей, паломників. Вони захоплені тим, що чують про діаспору, про те, що вона зробила, як це все було побудовано і чому. Адже існування у Люрді, а це 1000 км від Парижа, української церкви невипадкове. І такі приклади для них дуже важливі.

Нам сьогодні потрібно виступати проти таких явищ, як, наприклад, діяльність міністра освіти і науки Табачника, який хоче переписати українські навчальні програми. Це жах. Ми ж говоримо про міністра освіти України! Де у світі можна таке побачити, щоб міністр суперечив історії своєї держави, яка вже доведена! І тому нам сьогодні треба якнайбільше провадити просвітницьку роботу. Гадаю, ми маємо активно працювати з молоддю, студентами, журналістами, в університетах, тому що це є майбутнє України.

– Пане Стефане, на Вашу думку, чи має Україна шанси стати привабливою?

– Я свято вірю в те, що в України великі перспективи, бо вона має здорових, добрих молодих людей. За останні 19 років їм вже відкрилась правдива історія України. Вони мають пошану до Батьківщини, люблять її. Але тут важить не тільки почуття, потрібно також і працювати. Євген Коновалець казав, що ми можемо бути жертвами або творцями історії. Я вірю, що сьогодні просвітницька робота – вивчення історії, поглиблення віри і в Бога, і в Україну – дасть нам найкращі результати на довший термін.

– Від чого залежать українсько-російські стосунки і що потрібно зробити, аби привести їх до загальносвітових норм, без зазіхань на історичну правду?

– Росія наполегливо працює над тим, аби довести, що саме вона першою прийняла християнство. Хоча ми всі знаємо 988 рік. І спростувати це неможливо. Проте Росія не шкодує зусиль на організацію численних конференцій, покликанних применшити історичну роль Руси-України.

І тому гасло, під яким ми проводили кампанію щодо Голодомору під час президенства Віктора Ющенка – «Україна пам’ятає, світ визнає», стосується не лише Голодомору, а багатьох моментів, де Росія вдається до перекручення історії.

Я питаю себе, чому Міністерство освіти і науки, Міністерство закордонних справ України не влаштовують відповідних конференцій? Діаспора могла б це зробили, але є держава, яка має свою владу, повинна мати своїх міністрів, речників, які обстоюють українське питання. Якби єврейська спільнота мала такі проблеми, вона б одразу відповідно відреагувала. А ми засвідчуємо свою слабкість, бо чекаємо, щоб хтось відповів за нас.

І я закликаю владу, яка себе вважає українською, відповідно реагувати на те, що діється в світі. Адже Росія дуже багато робить, щоб нас принижувати, щоб доводити, що Україна не є українською, що історія України не є правдивою.

– Пане Стефане, цікаво, як же українцям вдалося прижитися у далекій Австралії?

– Наші батьки приїхали після війни голі-босі в цю державу, не знаючи мови. І вони одразу почали гуртуватись, створювати свої церкви, громади, молодіжні організації, кредитні спілки – все те, що було потрібно, щоб себе зберегти як українська спільнота. Ми схиляємо голови перед тим, що зробили наші батьки. Бо вони заклали підвалини нашої національної свідомості: є Бог, Україна і розуміння, що ти є частиною австралійського суспільства. Ти повинен пам’ятати, що ти Богом створений, що є Церква, що ти українського походження. І що ти повинен тими скарбами ділитись з австралійським суспільством. Бо ти можеш свого сусіда переконати, що є Україна, українське, або що є віра і Бог. Ви можете в Австралії вивчати українську мову, хоча і не у щоденних державних школах. Ми маємо молодіжні організації. Є Спілка Української Молоді, Пласт. Величезну роботу робить Союз Українок. Маємо українські громади в кожному штаті чи області.

– Тобто згуртованість за національною ознакою - це єдиний вірний рецепт для емігрантів? Цікаво, а наскільки чисельною є українська діаспора в Австралії і як українці, крім, звичайно, національного вбрання та свят, ідентифікують себе?

– Останній перепис населення в Австралії засвідчив, що там мешкає 37 тисяч українців. Але треба зрозуміти, що до 2001 року національність під час перепису визначалася за місцем народження. Ми домоглися того, що можна було написати свій етнос – українець. І тому 37 тисяч людей змогли його вписати. Напевно, є інші, які його не зазначили. Громада постійно розвивається. Вона вже не така, як тоді, коли ми організовували табори молоді і понад 1000 юнаків мешкало в одній оселі. Сьогодні табори менші, але вони відбуваються. День Незалежності цього року в Мельбурні ми святкуватимемо на центральній площі, яку щодня відвідує 10 тисяч осіб неукраїнського походження. Вони стануть, подивляться і скажуть: “Ага, то українці щось роблять”. Або почують спів, або побачать гопака, або попросять вареники, або вип’ють „Оболонь” чи „Хортицю”.

– Крім того, що пригощаєте усіх охочих знаними українськими варениками та напоями, напевно ж не обходиться без українських пісень та запальних танців? Українська культура відчутно вирізняється з-поміж інших етноменшин?

– Ми маємо танцювальні групи, митців. Нещодавно кілька наших мистецьких колективів з Австралії мали турне в Україні. Ми також маємо кредитні спілки, маємо греко-католицькі, українські автокефальні православні церкви. Ми об’єднуємось навколо Союзу українських організацій Австралії. У нас в діаспорі так заведено, що майже у всіх країнах є громадське об’єднання, навколо якого ми гуртуємося. Його члени можуть мати різницю у поглядах, думках, але громади об’єднуються навколо ідеї. Україні варто взяти приклад із діаспори у цьому питанні: ми можемо бути різні, але навколо великої ідеї треба об’єднуватися.

– Пане Стефане, Ви постійно говорите про необхідність об’єднання. В Україні про це теж багато говорять, але, на відміну від Австралії, стан прихованої конфронтації у нас перманентний. Може, підкажете якусь об’єднавчу ідею?

– Питання об’єднання цікаве. Чому опозиція в Україні не може згуртуватися навколо великої ідеї? То не має бути одна партія, бо опозиція дуже часто складається з різних партій. Але чому це так? Може, я помиляюся, але мені здається, річ у тім, що кожен хоче бути «вождем», кожен хоче бути «номером один». Тому нам треба творити нову еліту, нових провідників.

Я мав розмову із Президентом Януковичем, під час якої він мене переконував, що сьогодні в Україні чимало робиться заради економічного зростання. Проте неможливо побудувати державу тільки на економіці. Є різні аспекти, гуманітарний та політичний сектори. Влада стверджує, що її економічні кроки фінансово вигідні, однак політично і стратегічно вони можуть лише зашкодити. Якщо ви хочете об’єднання, тоді на першому місці мусить стояти Україна.

– Добре, народ готовий об’єднатись, навіть були такі спроби у 2004 році, але що з того вийшло? Сьогоднішня апатія - це результат зневіри людей, що може бути по іншому. А ось відповідальності за невиконання взятих на себе зобов’язань немає. Мовляв, було багато інших невідкладних питань, а щодо обіцянок, то будемо їх вирішувати, якщо і далі залишимось на посаді. Мені здається, що з такими діячами посади стануть спадковими.

– Я неодноразово порушував це питання перед нинішньою владою. Якби вони поступилися своїми власними інтересами на користь України, можливо, ситуація змінилась би на краще. Але ця боротьба триває, тому що кожен робить, що хоче.

Україна сьогодні, якщо не помиляюсь, на 32-му місці за рівнем економіки. Рівень життя десь на 70-му місці. Чому? Бо податки не платять, роблять що хочуть. І ті, що зараз у владі, і їхні попередники повинні за це відповідати, бо зрештою корупція, «боротьба за корито» у них на першому місці. Ставте на перше місце Україну! У нормальному світі (мені здається, в Україні дуже багато ненормального) той, кого обрали, має служити тим, хто обрав. А сьогодні хто за що відповідає? І якщо об’єднуватись, треба мати певні вищі цінності, тоді є навколо чого єднатися. Бо боротьба за особисті привілеї може тільки роз'єднувати.

– Пане Стефане, на Вашу думку, чи могла б діаспора допомогти Україні підготовленими фахівцями – людьми, які отримали належну освіту, мають принципову позицію щодо державотворення і готові повернутися? І що потрібно змінити в законодавстві, аби прискорити процес одужання від корупції?

– Діаспора може допомогти, але ті, що сьогодні в Україні живуть, мусять брати майбутнє в свої руки. Я розмовляв із провідниками наших церков. Наші церкви мають великий потенціал, бо у них є інфраструктура, парафії. Мені здається, що необхідна масштабна робота з молоддю, з родинами, з'ясування, якої України вони прагнуть. І які кроки для здійснення своєї мрії мають зробити. Бо сподіватися на когось немає сенсу. Зрештою люди голосують, люди беруть участь у виборах, повинні балотуватись. Але вже і на місцевих виборах тепер, згідно з новим законодавством, якщо людина хоче індивідуально балотуватись, вона не може. Де в світі є такий нонсенс? Я можу в Австралії балотуватись незалежно, а в Україні вже цього не буде. І такий стан триватиме доти, доки хтось не буде відповідати за свої вчинки.

– Чи є в Україні сьогодні програми, які б справді працювали? Куди потрібно спрямувати свої зусилля небайдужим українцям для повної самореалізації і, звичайно, поліпшення рівня життя в Україні?

– Є програма Наливайченка „Оновлення країни”. На мою думку, це здорова програма, бо йде до людей, має розмову з ними, намагається когось трохи з місця зрушити. Це подібно до того, що я побачив, скажімо, коли став Головою Організації Українських Націоналістів. Ми повинні бути іскрою, ми повинні цей громадський рух зрушити, дати людям можливість говорити, щось зробити. І сьогодні такі програми потрібні.

Якщо на місцевих виборах справа не поліпшиться, що тоді робити? Люди повинні зрозуміти, що доля українського народу в його власних руках, а не в структурі, яка сьогодні вибрана меншістю населення, але робить такі зміни, якби сьогодні понад 50% населення її підтримали.

– Пане Стефане, в Україні чимало молодих людей, які готові після отримання належної освіти за кордоном повернутися додому. Чи діють якісь програми, профінансовані українською діаспорою, з обміну фахівцями? Якщо так, то які і хто може бути залученим до них?

– Є досить багато таких програм обміну. Це є програми щодо професій, наприклад, ми в Австралії вже 20 років говоримо про обмін лікарів. Нас завжди вчили, що український народ не обмежується територією. Саме тепер відбувається табір Спілки Української Молоді на Чернігівщині. Тут є вихованці з Америки, Франції, але вони приїхали, а нещодавно сумівці з України відвідали Америку. Я думаю, ми повинні і далі влаштовувати такі обміни.

– Як можна охарактеризувати нинішній період в Україні і, з огляду на Ваш життєвий досвід, коли слід очікувати поліпшення ситуації?

– Для мене сьогодення – це період викликів. І кожен, можливо, так думає. Я наведу приклад. В Австралії в 1999 році вибрали прем’єра штату Вікторія Джефа Кеннеда. Коли він перебрав владу, штат був на межі банкрутства. Вони мусили продати державний банк. І він за 8 чи 9 років розбудував той штат – економічно, культурно. За кілька днів перед наступними виборами його рейтинг був 61%. У день виборів люди його не вибрали. Такий був шок для всіх. Почали аргументувати. За кілька днів люди здогадалися і запитали: “Що ми зробили?”.

Мені здається, що в Україні після виборів у лютому і тепер дехто питається: “Що ми зробили?”. Минулого не змінити, але треба зрозуміти, що є виклики, є можливості і що ми спільно мусимо шукати вихід. Якщо ми всі поставимо питання добробуту України на перше місце, тоді будемо мати можливості. Я ще раз наголошую: ми можемо і повинні спільно працювати. А це можливо тоді, коли є спільні вищі цінності.

– Пане Стефане, дякую за цікаву зустріч і бажаю Вам й надалі підтримувати та надихати усіх небайдужих до плідної праці на користь України.

Published on 11 August 2010