За матеріалами ОКІА "Новини Полтавщини"

Наталя Осьмак: «Вони просто йшли…»

9 травня виповнилося 120 років з дня народження Президента Української Головної визвольної Ради Кирила Осьмака, який народився в селищі Шишаки на Полтавщині. Пропонуємо читачам уривки з розмови інтернет користувачів з донькою Кирила Осьмака Наталкою ОСЬМА

9 травня виповнилося 120 років з дня народження Президента Української Головної визвольної Ради Кирила Осьмака, який народився в селищі Шишаки на Полтавщині. Пропонуємо читачам уривки з розмови інтернет користувачів з донькою Кирила Осьмака Наталкою ОСЬМАК, яка сьогодні є секретарем Всеукраїнського Братства ОУН-УПА і з нагоди ювілею батька відвідала його батьківщину.

Пані Наталю, де вже встигли побувати? Що побачили? Ви вперше у наших краях? З якою метою відвідуєте Полтаву?

Я прибула на запрошення полтавських громадських організацій. Вранці 12 травня побувала у Полтавському національному педагогічному університеті, де зустрілась із студентами-філологами. Їм я розповіла, чим була українська мова для Кирила Осьмака. А для нього вона була базовою, щоб відчувати себе українцем. В одному з листі із тюрми (про яку є популярна пісня «Владимирский централ») він мені писав, що закінчувати школу треба тільки українську, щоб я була природною часткою української інтелігенції.

Ми говорили також про те, яким утискам піддавалася мова всіма окупантами. Для того, щоб знищити націю, треба знищити мову. І ми бачили це в історії. Ми бачимо, що це починається знову. Я подарувала студентам дві книги, які уклала сама. Тут коротко про його життєвий шлях, здобутки, надії...

Мій батько пройшов найстрашніші часи Радянського Союзу: і НЕП, і репресований був за Спілку Визволення України, і під час червоного терору у 1938 році був заарештований, а останній його арешт - під час національно-визвольної боротьби середини минулого століття.

Я не вперше у Полтаві, а втретє. Мене вразила російськомовність Полтави ще першого разу, бо тоді й екскурсовод вів екскурсію російською.

Запросили мене до Полтави ще й на виставку рушників. На неї я привезла рушник своєї тітки Галини. Це - вишитий рушник білий по білому, гаптований. Він вже старий, але особливий. Старі рушники пережили на своєму віку дуже багато і будуть берегти у своїй енергетиці всю трагічну історію України.

Ми також були біля пам'ятника Тараса Шевченка, куди прийшли і учні Гожулянської школи. Я їм розповіла, як батько мені писав із тюрми, а тоді мені йшов 13-й рік. Часто у листах він згадував Тараса Шевченка, бо це людина, яка допомагає в неволі зберігати себе. Тюрма зроблена для того, щоб нищити людину, щоб зламати. А Шевченко дав сили не зламатися.

Що привезли? І чим Вас порадували полтавці?

Я привезла з собою дві книжки. Власну книгу: «41-й том літопису УПА» та поему Дмитра Павличка «Кирило Осьмак». Свою книгу я укладала із слідчих справ, допитів, які знайшла у Москві, Києві, Рязані, де був арештований батько, та з листів його до нас.

Над чим зараз працюєте? І чим Ви взагалі у житті займаєтеся?

Я - інженер-мостовик, проектую мости. Крім цього, голова Київської міської організації «Ліга Українських Жінок». Також входжу до ініціативної групи зі створення національного Комітету порятунку України.

Кирило Осьмак справді Ваш батько? Які спогади про нього найяскравіші?

Так, Кирило Осьмак - мій батько. Коли дивляться його портрет, то кажуть, що я на нього схожа. Я народилась тоді, коли батькові був 51-й рік. Я - донька від 2-го шлюбу, бо від першого шлюбу з Марією Юркевич у нього ще були син та донька. Син помер у 1936 році, а Леся загинула на Волині в українському підпіллі.

Батько і його сестра - це люди 19 століття, зі своїми певними позиціями і принципами. Наприклад, моя тітка Галина, це я знаю з листів, не схвалювала другий шлюб батька. Справа у тому, що мого батька тримали 25 років під слідством і не змогли добитися того, щоб він щось визнав. Але терор продовжувався, над дружиною також. Вона не витримала і кинулася під поїзд... на станції Кремльово на Рязанщині. І в одному з листів до сестри батько писав: «Не гнівайся, дорога сестрице, на мене за моє нове одруження. Святу Зірчину пам'ять в душі буду берегти, аж поки мої очі не перестануть дивитися на жахіття цього світу. Але я надіюсь, що життя такої цікавої донечки Наталочки виправдає мій вчинок. Сподіваюсь, що вона понесе в життя ідеали батька».

Зіркою він називав свою першу дружину. Ці слова я прочитала досить пізно. Але, очевидно, вони діють на долю людини, бо вона у мене сформувалась саме так. До речі, коли я вперше познайомилась із командиром УПА Василем Куком і назвалася, то для нього це була абсолютна несподіванка. А потім він запитав скільки мені років. Мені зараз 68 років.

Кирило Осьмак свого часу оголосив голодування на знак протесту проти репресивних методів ведення слідства. Чи готові Ви особисто на якісь жертви заради справедливості, держави, Незалежності?

Так, у протоколах допитів не вказується, що було фізичне знущання над батьком, але в листах він про це писав. Одного разу він не захотів підписувати брехливий протокол, то його викликали: було 4 чоловіка з гумовими кийками. Вони його били доти, доки він не втратив свідомість. Це і були «методы физического воздействия», схвалені Сталіним. Та і не правда, що Сталін нічого не знав.

Після цього у батька були напади хвороби, а у 1957 році був останній напад. Його навіть винесли у морг, але там він прийшов до тями. Тоді його знову віднесли до камери, де він і написав листи-заповіти. У листі він написав мені: «Люби свій рідний край, люби Україну і в житті завжди тримайся заповітів Кобзаря».

Коли його мордували, то три роки не могли ідентифікувати прізвища. Він оголосив голодування на 6 діб. І знову його мордували. Тоді він назвав своє ім'я. Я довго думала, чому він назвав його. І я собі так думаю, що він знав, що його можуть знищити. Мабуть, не захотів йти з цього життя безіменним, хотів, щоб ця історія, яку він розповідав, залишилася.

Чи готова я на якісь жертви заради незалежності? Ви знаєте, це важко сказати. Важко сказати, на що людина здатна і що вона може витримати. Я ще не знаю, що я можу витримати. Знаю, що ті, хто вступав до ОУН, готувалися до тортур. Коли їх заарештовували, вони знали як себе вести. Але я до тортур не готувалась.

У Полтаві створюють Комітет порятунку нації. Як Ви оцінюєте дії опозиції в нинішній ситуації у державі? Чи здатні національно свідомі українці щось змінити?

10 травня у Спілці письменників України був створений Національний комітет порятунку України. Дії влади і здача України стурбувала багатьох. Ми ще навіть не усвідомлюємо, в якій країні зараз живемо. Цей Комітет створюється для того, щоб протидіяти цій владі. Сюди увійшли відомі постаті. Там мають бути комітети з різних напрямків. Це не є об'єднання партій, хоча вони туди запрошені. Це - Комітет порятунку України. Він створюється не під якогось політичного лідера, а задля України. А чи ми здатні, національно свідомі українці, це побачимо.

До речі, на мітингу 11 травня сказали про те, що 17 травня приїде Дмитро Медвєдєв і будуть «здані» ще багато речей. До того ж його соратники кажуть, що нам не треба знати, що буде здано. Це - справи Януковича. Але вдалося дістати лист, який розповідав про те, що буде здано 17 травня, а це - вся енергетика. І ми потім уже працюватимемо на російську власність.

За кого голосували на останніх виборах? Яким наразі має бути Президент, щоб згуртувати наш народ і не дати розвалитися державі? Охарактеризуйте, будь ласка.

Я у першому турі голосувала за Віктора Ющенка і Українська народна рада створювалась для того, щоб підтримати його. Але набрав він катастрофічні 5%. Це значить, що в Україні більшість людей, які є мало національносвідомі. Ця виборча кампанія базувалась на українофобії, оплачувалася дуже щедро. У другому турі Українська народна рада розділилася. Одні закликали голосувати за Тимошенко, а інші - ні за того, ні за того. Я знаю багатьох людей, які щиро казали, що наша совість не дозволяє голосувати за Тимошенко, але ж тут треба розум. Куди докотиться Україна - це залежить від нас, від нашої здатності згуртуватися. Потрібно проаналізувати те, що є, і йти далі.

У селищі Шишаки на Полтавщині є пам'ятний знак борцеві за незалежність нашої Батьківщини Кирилові Осьмаку. Чи були Ви на цьому місці? Чи подобається Вам цей знак? Що б додали чи змінили? Як вважаєте, чи варті сьогоднішні нащадки тих жертв, які робили заради них Ваш батько та його соратники?

13 травня ми були у Шишаках, родинному містечку мого батька Кирила Осьмака. Коли буде пам'ятник, тепер важко сказати. Я була на відкритті пам'ятної дошки. Було гарно, але прийшло не дуже багато людей. Політична роз'єднаність дається взнаки. Знак мені подобається. Він скромний, але достойний.

Я не думаю, що мій батько і його соратники «робили жертви». Вони просто йшли. У 1955 році у Каневі батько казав, що Росія пригнічує Україну і що він сумує за тим, що доведеться там померти, не побачивши своїх доньок (у нього ще була прийомна донька Валя). Він писав, що все життя боровся за щастя українського народу. Це була його мета. Тобто - такі люди у ті часи не могли інакше чинити. А нащадки мусять самі знати, чого хочуть.

На жаль, нащадків не виховували у тому дусі, вони дезорієнтовані. Тому не будемо говорити про «жертви», бо це не було так. У присязі Романа Шухевича є такі слова: «Ми - Українська Головна Визвольна Рада - будемо боротися за те, щоб ти, український народе, став господарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свої сили і своє життя...»

Published on 13 May 2010